Огляди

Люблю історичні книжки, хоча наш ринок у цьому сегменті ще не дуже насичений, але поступово ситуація змінюється. Ця книжка зробила українську мову головною героїнею, що одразу привернуло мою увагу. Зазвичай я стикаюсь із дослідженнями історії літератури, але тут розповідь сфокусована саме на мові, що додало інтриги.

Це, звісно, далеко не перша моя книга про цей період історії та про цих двох кривавих тиранів. Проте хочу відзначити, що ця книжка дуже вдала. З безумовних переваг:

І знову короткий огляд на коротку історію. На диво, книжка вийшла вдалою. Автор зміг лаконічно показати розвиток і ключові моментів  авраамічних та інших світових релігій.

Зі своїм завданням книжка справилася. Я отримав повний і в нескладній формі зріз історії України від кінця Руїни аж до смерті гетьмана. Зміг отримати відповіді на більшість своїх питань

Вчора дочитав Петера Енґлунда “Полтава. Розповідь про загибель однієї армії”. Про книжку почув від гостя одного з майбутніх моїх подкастів. Вирішив і сам почитати.

"Важко уявити, щоб цю книгу дочитала до кінця людина, яка не має позитивного ставлення бодай до котрогось представника лівої інтелектуальної традиції." Проте як мінімум одна така людина знайшлася. Розвідку рекомендую, попри кілька зауважень; Кирило Ткаченко зробив добру роботу.

Фемінізм проростає з того самого коріння, що і марксизм, а боротьба проти патріархату дуже сильно нагадує боротьбу з "капіталізмом" — адже хто з нас колись бачив живого "капіталіста" чи "патріарха"? Феміністичні заклики щодо винищення людства не викликають ніякої реакції з боку його сучасних послідовниць: Мері Дейл у своєму інтерв'ю "What is Enlightenment?" запропонувала шляхом "зачистки" зменшити кількість чоловіків до 10% від нинішньої, а Валері Соланс написала "Маніфест суспільства повного знищення чоловіків", і нічого, "це лише сатиричний твір".

Резюмую: мене однозначно зацікавив Сорос як особистість і я охоче почитав би його мемуари; було не зайве ознайомитись з його поглядами про відкрите суспільство, а от реформування глобального капіталізму — дуже сумбурна, важка для сприйняття та непослідовна частина. Тож я не можу порекомендувати цю книгу, оскільки вона є компіляцією інших праць і жодна з "трьох частин" не доводить "справу" до кінця, проте якщо ви таки захочете її прочитати, то час згаєте не так щоб дарма.

Гірш бен Борух — справжнє єврейське ім'я Грицька Кернеренка — порівнював України з нивою, порослою бур'яном русифікації, і "Якби виселить осот той / Пішла б рости вгору!.." Ці слова прихованим докором звучали тоді, звучать і досі. Оце і є корінь проблеми.

Питання втечі від свободи актуальне й донині, хоч воно й немає нічого спільного з "вадами" капіталізму та плановою економікою як "остаточним вирішенням". Радше навпаки, адже саме соціалістична країна запропонувала індивіду повністю влаштовану модель життя "дитсадок-школа-інститут-робота", яка виявилася настільки привабливою для інфантилізованих мас, що вони й досі ностальгують за нею. І навіть покоління, яке не застало Едемського саду планової економіки, теж тяжіє до цієї форми мазохізму.

Книга не без мінусів: це пишномовний сторітелінг, тут годі побачити висновки, а історії часто підміняють фактаж. Читається вона як художня, що однаково може бути як плюсом, так і мінусом — я люблю лаконічніше, проте на смак та колір.

Ця книга не дозволить осягнути всю складність ізраїльського суспільства та розмаїття проблем, які поставали на шляху побудови єврейської держави. Так само поверхово змальована і персона Ґолди, проте навіть цього достатньо, щоб зрозуміти сталевий характер першої жінки-очільниці західної держави.

Книгу не назвеш легкою прогулянкою — це погляд на Європу крізь призму інституцій, процесів та органів. Додатковою перепоною є досить важкий стиль автора, проте "Перехід до Європи" все ж серйозно поглиблює розуміння Європейського Союзу — утворення, яке не втрачає актуальності для України навіть попри політичні реалії сьогодення. Рекомендую, проте зважайте на складність.

Тим не менш, Генрі Брандс навіть не починає ґрунтовно критикувати капіталізм, а його розуміння економіки, закодоване у фразі "великі компанії наживаються та мають великі прибутки, хоч і споживачам від цього користь, бо ціни падають", змушує досить поблажливо відноситися до побіжної критики капіталізму. Вона виглядає зовсім не агресивною та ідеологічно "зарядженою" — чи то данина моді, чи то невдалий стрижень для своєї оповіді.

Тут немає натужного патосу та фальшивих потоків сліз. Лише факти та документальні свідчення, і цього достатньо. На звороті вказано, що книгу вже встигли обізвати "антипольською". Проте в моїх очах "антипольським" був погром, а ще більше та ще гірше — брехня, замовчування та спроби виправдати це насильство. А Ґауден польську націю, навпаки, реабілітує

Європейське суспільство цілком можна назвати "суспільством без втрат", убезпеченість життя в якому неймовірно зросла. Неможливою — бодай через абсолютне неприйняття громадськістю — тепер була би не лише завойовницька війна; неможливо, принаймні у Європі, помислити і про війну оборонну. Показовою є заява данського контингенту про вихід з Афганістану, аргументована тим, що "дана діяльність є небезпечною для життя" — дещо неочікувано як для професійних військових і нагадує Швейкове "Не стріляйте, адже тут люди!".

Книга Бреннана чудово витримує емпіричну перевірку досвідом України останніх років, тож попри більш ніж серйозні проблеми книги, я таки рекомендую її для ознайомлення. Тиранія «vox populi» мусить опинитися під питанням.

Цю книгу таки можна читати. Тут про Орвелла, про «Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертий», про Герберта Веллса, утопічну літературу та, зрештою, про брехню.

Праця Адама Кухарського вийшла буквально «науковою-популярною» в тому сенсі, що першу її частину можна швидше назвати «науковою», а вже друге більше схожа на «популярну».

Ця книга має все, щоб бути хорошою: цікавий матеріал, титулованого автора, доступну форму подачі, структурованість та послідовність, однак у неї чомусь не виходить. Формально, книга про статистику та прогнозування, ймовірності і невизначеність у повсякденному житті 

Попри всі ці більш ніж суттєві проблеми книги є, однак, беззаперечний аргумент на її користь: коли українець пише українською про Україну, то навряд чи матиме конкурентів на своїй нерозораній ниві. Спроба змалювати розвиток банківської системи в Україні 90-х виявилася невдалою, але тут все одно знаходиш багато цікавого. Терра новітньої нехудожньої літератури України надто інкогніта, щоб щось пропускати.

1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом. 

Книга залишає вельми приємні враження — спогади можна було б навіть назвати «душевними», якби від цього епітета так не тхнуло совєтскім чєловєком і його девіантною мораллю. Станіслав Улям — неординарний чолов'яга, його мемуари легко читаються та добре пасують літературі про Мангеттенський проєкт. Хороше поповнення полиць «наука» і «мемуари». 

Цікаві моменти у книзі з'являються як тільки ідеологія поступається місцем реальним справам і безпосередній діяльності, проте вона написана для іншого. Рекомендувати не буду, хоча це краще, ніж нічого.