Історія

Попри всі ці більш ніж суттєві проблеми книги є, однак, беззаперечний аргумент на її користь: коли українець пише українською про Україну, то навряд чи матиме конкурентів на своїй нерозораній ниві. Спроба змалювати розвиток банківської системи в Україні 90-х виявилася невдалою, але тут все одно знаходиш багато цікавого. Терра новітньої нехудожньої літератури України надто інкогніта, щоб щось пропускати.

1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом. 

Нідерландському історику знову вдалося написати непересічну книгу про Європу, де знову йдеться про інститути та інституції. Вона доступна, добре написана і перекладена (якщо заплющити очі на численні друкарські помилки). Сама природа перетворень Євросоюзу робить працю застарілою одразу після її виходу, але менш інформативною та важливою вона від цього не стає. Однозначна рекомендація.

А допоки українці не закінчили війну і не написали свою літературу, «Тотальний опір» цілком годиться як базовий матеріал. Дуже хотілося б, щоб ця книга ніколи нікому не знадобилася, і хоч теоретичний досвід зовсім не те саме, що практика, та все одно не завадить ознайомитися, коли буде на те вільний час і потреба.

Володимир Кулик написав чудову книгу, яка повністю виконує поставлене завдання просвітити громадян про «прекрасне закордоння». Окремо підкупає стиль автора — приязний та поміркований, лаконічний та вичерпний водночас. «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь», як писав наш батько нації Тарас Григорович. Дуже рекомендую.

Американська журналістка написала чудову історію радше розважального характеру, і якщо подолати один з найжахливіших відомих мені перекладів на українську, то можна отримати купу задоволення. Хоч зараз і не до розваг, але колись орки на нашій землі скінчаться, тож рекомендую.

«Лондонґрад» написали 2009 року, видали українською в 2016, тож читач у 2022 році має нагоду перевірити результативність передбачень, сформованих логікою, «балансом думок» та «альтернативних позицій». Бєрєзовского вмерли за 4 роки після виходу книги, Ходорківскій знімає відосіки, заплямованих опозиціонерів в принципі не існує, зате путін розпочав війну.

Московії знову пробачали все. Американця бездумно вважають црушником? Не біда, росіяни пережили Холодну війну, ми розуміємо їхню травму. Путін навмисне запізнився на кілька годин начебто через затори на дорогах? Нехай.

Одержимий викриттям власного імперіалізму в найменших дійсних чи уявних деталях Захід водночас вперто замовчує викопний російський імперіалізм, а почасти навіть примушує інших шанувати цей релікт минулого.

У фінальній промові Болтон не просто рекомендує, а навіть «практично зобов'язує» колишніх вищих посадових осіб писати про свою роботу, позаяк такі спогади «мають вирішальне значення для розкриття завіси для непосвячених».

Польський історик демонструє безпрецедентну ментальну стійкість під час мандрівки нетрями умовивертів та перверсій російської інтелігенції — цього специфічного утворення в структурі московського суспільства.

Книга Миколи Гороха стала чи не найбільшим відкриттям останнього часу, а той факт, що розвідка побудована на дослідженні рідного історику Чернігівського відділення Всеукраїнського об’єднання «Торгсин», дарує надію на нові дослідження. Дуже хотілося б. Це було пречудово. Особлива рекомендація.

Результатом асиміляції українців стала болісна подвійна ідентичність, де лояльність до царизму поєднувалася зі свідомістю свого національного походження, плеканням культури та історії власного народу.

Спостереження «Батіг і росіяни» проливали світло на устрій цього загадкового азійського краю — обізнаність руйнувала мітичний ореол могутності, який Росія, ніде правди діти, завше спритно експлуатувала на свою користь.

Свідомий певної однобокості погляду британського соціолога та попри низку зауважень я рекомендую ознайомитися із цієї книгою.

«Історія НАТО» добре справляється зі змалюванням трансформацій Північноатлантичного Альянсу, проте цю подорож не назвати захопливою, адже наратив губиться у процедурних подробицях, підсумкових доповідях та нескінченних баталіях за кілька рядків комюніке.

Дарована авторкою можливість читати з будь-якого місця дарма викликала побоювання щодо «кліповості» оповіді — багатолика наруга над матерією суспільного життя надійно фокусує увагу.

Сталінґрада до Берліна, однак титанічна робота американських дослідників все одно варта уваги. 1945-й приніс тільки «примарний мир», тож цю війну справді «необхідно виграти».

Саме у «Росії» об’єднує двох західних європейців, автора і об’єкта його дослідження, адже «там, де інші бачили «Радянський Союз», де Ґолль бачив "Росію"» — єдиного разу він згадує Україну у листі «любій "maman"», де йшлося про те, що Гітлер не зупиниться, якщо «дозволити йому завоювати Центральну Європу й Україну». That aged well з незначними виправленнями.

Інтелектуально прісна, морально недоброчесна, непевна, упереджена й короткозора праця Аміра Вайнера ані допоможе збагнути війну, ані виявить якісь принципово нові аспекти режиму.

Тому ніколи не думав, що мені сподобається книга Мандіп Рай «Компас цінностей» в якій йдеться про 101 (!) державу, кожній з яких присвячено 3-4 сторінки. Як можна зрозуміти понад сотню країн, та ще й сформулювати своє розуміння в кількох сторінках тексту?

Книга, яка прикрасить бібліотеку кожного українця. Це чудове перевидання збірника статтей з 1978 року.

Цей текст про те як важко творити історію, за яку потім так легко судитимуть сучасники і особливо нащадки.

Книжка про те, що від минулого не сховаєшся. І зусилля, які витрачаються на спроби уникнути його, не дають результату. Минуле повертається, проступає кістками жертв із землі, вимагає говорити про нього, змушує домовлятися з ним. І в цьому Іспанія та Україна справді дуже схожі.