Історія

Люблю історичні книжки, хоча наш ринок у цьому сегменті ще не дуже насичений, але поступово ситуація змінюється. Ця книжка зробила українську мову головною героїнею, що одразу привернуло мою увагу. Зазвичай я стикаюсь із дослідженнями історії літератури, але тут розповідь сфокусована саме на мові, що додало інтриги.

Це, звісно, далеко не перша моя книга про цей період історії та про цих двох кривавих тиранів. Проте хочу відзначити, що ця книжка дуже вдала. З безумовних переваг:

Вчора дочитав Петера Енґлунда “Полтава. Розповідь про загибель однієї армії”. Про книжку почув від гостя одного з майбутніх моїх подкастів. Вирішив і сам почитати.

Книгу не назвеш легкою прогулянкою — це погляд на Європу крізь призму інституцій, процесів та органів. Додатковою перепоною є досить важкий стиль автора, проте "Перехід до Європи" все ж серйозно поглиблює розуміння Європейського Союзу — утворення, яке не втрачає актуальності для України навіть попри політичні реалії сьогодення. Рекомендую, проте зважайте на складність.

Книга подекуди відверто сухувата, часто сповіщає вже відомі факти та історії про нацистський режим. Репортажна форма розріджує книгу, робить її не надто насиченою та концентрованою на інформацію. "Книжкові злодії" не є серйозним історичним дослідженням, але окреслюють непопулярну і майже забуту тему реституцію.

Тим не менш, Генрі Брандс навіть не починає ґрунтовно критикувати капіталізм, а його розуміння економіки, закодоване у фразі "великі компанії наживаються та мають великі прибутки, хоч і споживачам від цього користь, бо ціни падають", змушує досить поблажливо відноситися до побіжної критики капіталізму. Вона виглядає зовсім не агресивною та ідеологічно "зарядженою" — чи то данина моді, чи то невдалий стрижень для своєї оповіді.

Тут немає натужного патосу та фальшивих потоків сліз. Лише факти та документальні свідчення, і цього достатньо. На звороті вказано, що книгу вже встигли обізвати "антипольською". Проте в моїх очах "антипольським" був погром, а ще більше та ще гірше — брехня, замовчування та спроби виправдати це насильство. А Ґауден польську націю, навпаки, реабілітує

Європейське суспільство цілком можна назвати "суспільством без втрат", убезпеченість життя в якому неймовірно зросла. Неможливою — бодай через абсолютне неприйняття громадськістю — тепер була би не лише завойовницька війна; неможливо, принаймні у Європі, помислити і про війну оборонну. Показовою є заява данського контингенту про вихід з Афганістану, аргументована тим, що "дана діяльність є небезпечною для життя" — дещо неочікувано як для професійних військових і нагадує Швейкове "Не стріляйте, адже тут люди!".

Ця книга має все, щоб бути хорошою: цікавий матеріал, титулованого автора, доступну форму подачі, структурованість та послідовність, однак у неї чомусь не виходить. Формально, книга про статистику та прогнозування, ймовірності і невизначеність у повсякденному житті 

Можна критикувати його погляди та ідеалістичне бачення світу, але сумління — ніколи. Я справді не погоджуюся з усіма його поглядами, але готовий померти за право їх висловлювати.

Попри всі ці більш ніж суттєві проблеми книги є, однак, беззаперечний аргумент на її користь: коли українець пише українською про Україну, то навряд чи матиме конкурентів на своїй нерозораній ниві. Спроба змалювати розвиток банківської системи в Україні 90-х виявилася невдалою, але тут все одно знаходиш багато цікавого. Терра новітньої нехудожньої літератури України надто інкогніта, щоб щось пропускати.

1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом. 

Нідерландському історику знову вдалося написати непересічну книгу про Європу, де знову йдеться про інститути та інституції. Вона доступна, добре написана і перекладена (якщо заплющити очі на численні друкарські помилки). Сама природа перетворень Євросоюзу робить працю застарілою одразу після її виходу, але менш інформативною та важливою вона від цього не стає. Однозначна рекомендація.

А допоки українці не закінчили війну і не написали свою літературу, «Тотальний опір» цілком годиться як базовий матеріал. Дуже хотілося б, щоб ця книга ніколи нікому не знадобилася, і хоч теоретичний досвід зовсім не те саме, що практика, та все одно не завадить ознайомитися, коли буде на те вільний час і потреба.

Володимир Кулик написав чудову книгу, яка повністю виконує поставлене завдання просвітити громадян про «прекрасне закордоння». Окремо підкупає стиль автора — приязний та поміркований, лаконічний та вичерпний водночас. «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь», як писав наш батько нації Тарас Григорович. Дуже рекомендую.

Американська журналістка написала чудову історію радше розважального характеру, і якщо подолати один з найжахливіших відомих мені перекладів на українську, то можна отримати купу задоволення. Хоч зараз і не до розваг, але колись орки на нашій землі скінчаться, тож рекомендую.

«Лондонґрад» написали 2009 року, видали українською в 2016, тож читач у 2022 році має нагоду перевірити результативність передбачень, сформованих логікою, «балансом думок» та «альтернативних позицій». Бєрєзовского вмерли за 4 роки після виходу книги, Ходорківскій знімає відосіки, заплямованих опозиціонерів в принципі не існує, зате путін розпочав війну.

Московії знову пробачали все. Американця бездумно вважають црушником? Не біда, росіяни пережили Холодну війну, ми розуміємо їхню травму. Путін навмисне запізнився на кілька годин начебто через затори на дорогах? Нехай.

Одержимий викриттям власного імперіалізму в найменших дійсних чи уявних деталях Захід водночас вперто замовчує викопний російський імперіалізм, а почасти навіть примушує інших шанувати цей релікт минулого.

Польський історик демонструє безпрецедентну ментальну стійкість під час мандрівки нетрями умовивертів та перверсій російської інтелігенції — цього специфічного утворення в структурі московського суспільства.

Книга Миколи Гороха стала чи не найбільшим відкриттям останнього часу, а той факт, що розвідка побудована на дослідженні рідного історику Чернігівського відділення Всеукраїнського об’єднання «Торгсин», дарує надію на нові дослідження. Дуже хотілося б. Це було пречудово. Особлива рекомендація.

Результатом асиміляції українців стала болісна подвійна ідентичність, де лояльність до царизму поєднувалася зі свідомістю свого національного походження, плеканням культури та історії власного народу.

Спостереження «Батіг і росіяни» проливали світло на устрій цього загадкового азійського краю — обізнаність руйнувала мітичний ореол могутності, який Росія, ніде правди діти, завше спритно експлуатувала на свою користь.

Свідомий певної однобокості погляду британського соціолога та попри низку зауважень я рекомендую ознайомитися із цієї книгою.