Олег Карпюк

Питання втечі від свободи актуальне й донині, хоч воно й немає нічого спільного з "вадами" капіталізму та плановою економікою як "остаточним вирішенням". Радше навпаки, адже саме соціалістична країна запропонувала індивіду повністю влаштовану модель життя "дитсадок-школа-інститут-робота", яка виявилася настільки привабливою для інфантилізованих мас, що вони й досі ностальгують за нею. І навіть покоління, яке не застало Едемського саду планової економіки, теж тяжіє до цієї форми мазохізму.

Книга не без мінусів: це пишномовний сторітелінг, тут годі побачити висновки, а історії часто підміняють фактаж. Читається вона як художня, що однаково може бути як плюсом, так і мінусом — я люблю лаконічніше, проте на смак та колір.

Ця книга не дозволить осягнути всю складність ізраїльського суспільства та розмаїття проблем, які поставали на шляху побудови єврейської держави. Так само поверхово змальована і персона Ґолди, проте навіть цього достатньо, щоб зрозуміти сталевий характер першої жінки-очільниці західної держави.

Книгу не назвеш легкою прогулянкою — це погляд на Європу крізь призму інституцій, процесів та органів. Додатковою перепоною є досить важкий стиль автора, проте "Перехід до Європи" все ж серйозно поглиблює розуміння Європейського Союзу — утворення, яке не втрачає актуальності для України навіть попри політичні реалії сьогодення. Рекомендую, проте зважайте на складність.

Книга подекуди відверто сухувата, часто сповіщає вже відомі факти та історії про нацистський режим. Репортажна форма розріджує книгу, робить її не надто насиченою та концентрованою на інформацію. "Книжкові злодії" не є серйозним історичним дослідженням, але окреслюють непопулярну і майже забуту тему реституцію.

Тим не менш, Генрі Брандс навіть не починає ґрунтовно критикувати капіталізм, а його розуміння економіки, закодоване у фразі "великі компанії наживаються та мають великі прибутки, хоч і споживачам від цього користь, бо ціни падають", змушує досить поблажливо відноситися до побіжної критики капіталізму. Вона виглядає зовсім не агресивною та ідеологічно "зарядженою" — чи то данина моді, чи то невдалий стрижень для своєї оповіді.

Тут немає натужного патосу та фальшивих потоків сліз. Лише факти та документальні свідчення, і цього достатньо. На звороті вказано, що книгу вже встигли обізвати "антипольською". Проте в моїх очах "антипольським" був погром, а ще більше та ще гірше — брехня, замовчування та спроби виправдати це насильство. А Ґауден польську націю, навпаки, реабілітує

Європейське суспільство цілком можна назвати "суспільством без втрат", убезпеченість життя в якому неймовірно зросла. Неможливою — бодай через абсолютне неприйняття громадськістю — тепер була би не лише завойовницька війна; неможливо, принаймні у Європі, помислити і про війну оборонну. Показовою є заява данського контингенту про вихід з Афганістану, аргументована тим, що "дана діяльність є небезпечною для життя" — дещо неочікувано як для професійних військових і нагадує Швейкове "Не стріляйте, адже тут люди!".

Книга Бреннана чудово витримує емпіричну перевірку досвідом України останніх років, тож попри більш ніж серйозні проблеми книги, я таки рекомендую її для ознайомлення. Тиранія «vox populi» мусить опинитися під питанням.

Цю книгу таки можна читати. Тут про Орвелла, про «Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертий», про Герберта Веллса, утопічну літературу та, зрештою, про брехню.

Праця Адама Кухарського вийшла буквально «науковою-популярною» в тому сенсі, що першу її частину можна швидше назвати «науковою», а вже друге більше схожа на «популярну».

Ця книга має все, щоб бути хорошою: цікавий матеріал, титулованого автора, доступну форму подачі, структурованість та послідовність, однак у неї чомусь не виходить. Формально, книга про статистику та прогнозування, ймовірності і невизначеність у повсякденному житті 

Можна критикувати його погляди та ідеалістичне бачення світу, але сумління — ніколи. Я справді не погоджуюся з усіма його поглядами, але готовий померти за право їх висловлювати.

Попри всі ці більш ніж суттєві проблеми книги є, однак, беззаперечний аргумент на її користь: коли українець пише українською про Україну, то навряд чи матиме конкурентів на своїй нерозораній ниві. Спроба змалювати розвиток банківської системи в Україні 90-х виявилася невдалою, але тут все одно знаходиш багато цікавого. Терра новітньої нехудожньої літератури України надто інкогніта, щоб щось пропускати.

1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом. 

Книга залишає вельми приємні враження — спогади можна було б навіть назвати «душевними», якби від цього епітета так не тхнуло совєтскім чєловєком і його девіантною мораллю. Станіслав Улям — неординарний чолов'яга, його мемуари легко читаються та добре пасують літературі про Мангеттенський проєкт. Хороше поповнення полиць «наука» і «мемуари». 

Цікаві моменти у книзі з'являються як тільки ідеологія поступається місцем реальним справам і безпосередній діяльності, проте вона написана для іншого. Рекомендувати не буду, хоча це краще, ніж нічого. 

Нідерландському історику знову вдалося написати непересічну книгу про Європу, де знову йдеться про інститути та інституції. Вона доступна, добре написана і перекладена (якщо заплющити очі на численні друкарські помилки). Сама природа перетворень Євросоюзу робить працю застарілою одразу після її виходу, але менш інформативною та важливою вона від цього не стає. Однозначна рекомендація.

А допоки українці не закінчили війну і не написали свою літературу, «Тотальний опір» цілком годиться як базовий матеріал. Дуже хотілося б, щоб ця книга ніколи нікому не знадобилася, і хоч теоретичний досвід зовсім не те саме, що практика, та все одно не завадить ознайомитися, коли буде на те вільний час і потреба.

Володимир Кулик написав чудову книгу, яка повністю виконує поставлене завдання просвітити громадян про «прекрасне закордоння». Окремо підкупає стиль автора — приязний та поміркований, лаконічний та вичерпний водночас. «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь», як писав наш батько нації Тарас Григорович. Дуже рекомендую.

Американська журналістка написала чудову історію радше розважального характеру, і якщо подолати один з найжахливіших відомих мені перекладів на українську, то можна отримати купу задоволення. Хоч зараз і не до розваг, але колись орки на нашій землі скінчаться, тож рекомендую.

«Лондонґрад» написали 2009 року, видали українською в 2016, тож читач у 2022 році має нагоду перевірити результативність передбачень, сформованих логікою, «балансом думок» та «альтернативних позицій». Бєрєзовского вмерли за 4 роки після виходу книги, Ходорківскій знімає відосіки, заплямованих опозиціонерів в принципі не існує, зате путін розпочав війну.

Московії знову пробачали все. Американця бездумно вважають црушником? Не біда, росіяни пережили Холодну війну, ми розуміємо їхню травму. Путін навмисне запізнився на кілька годин начебто через затори на дорогах? Нехай.

Одержимий викриттям власного імперіалізму в найменших дійсних чи уявних деталях Захід водночас вперто замовчує викопний російський імперіалізм, а почасти навіть примушує інших шанувати цей релікт минулого.

Хтось написав, що «Східно-західна вулиця» — книга про «невідворотність покарання», але одна позірно нейтральна примітка повністю це заперечує: «Алоїз Бруннер (1912-2010) — гауптштурмфюрер СС, один із соратників Адольфа Айхмана». 

У фінальній промові Болтон не просто рекомендує, а навіть «практично зобов'язує» колишніх вищих посадових осіб писати про свою роботу, позаяк такі спогади «мають вирішальне значення для розкриття завіси для непосвячених».

Польський історик демонструє безпрецедентну ментальну стійкість під час мандрівки нетрями умовивертів та перверсій російської інтелігенції — цього специфічного утворення в структурі московського суспільства.

Книга Миколи Гороха стала чи не найбільшим відкриттям останнього часу, а той факт, що розвідка побудована на дослідженні рідного історику Чернігівського відділення Всеукраїнського об’єднання «Торгсин», дарує надію на нові дослідження. Дуже хотілося б. Це було пречудово. Особлива рекомендація.

Результатом асиміляції українців стала болісна подвійна ідентичність, де лояльність до царизму поєднувалася зі свідомістю свого національного походження, плеканням культури та історії власного народу.

Лідери антивакцинаторів в масі своїй виявилися колаборантами, а підтримувана росією їхня діяльність наробила багато шкоди Україні. Прохав би не брати цю гидоту до рук. Давайте не ігнорувати «темну сторону» — тут, і не тільки, і завжди.

Спостереження «Батіг і росіяни» проливали світло на устрій цього загадкового азійського краю — обізнаність руйнувала мітичний ореол могутності, який Росія, ніде правди діти, завше спритно експлуатувала на свою користь.

Ці мемуари писалися не задля самовихваляння чи піднесення одних українців за рахунок інших — метою було навчити майбутні покоління правдою, бо «сентиментальними казками про геройство ми не навчимо молоде покоління боротися успішно за волю»

Свідомий певної однобокості погляду британського соціолога та попри низку зауважень я рекомендую ознайомитися із цієї книгою.

Постановка експерименту викликає лиш усілякі похвали, тоді як аналіз результатів відбиває дух свого часу.

Нехай американські дослідники й перебільшують загрозу справа, а художній елемент книги вимагатиме певної «знижки» від читача, позаяк дурнувата байка про грецького медіума перевершує навіть бейсбольні ідіоми, однак поза цими зауваженнями — це хороша, поміркована й гуманістична публіцистика, яку однозначно рекомендую.

Українець, європеєць, шляхтич, дипломат, інтелектуал, моральний авторитет, ідеолог, організатор, мислитель, лицар. Титан, що відцурався би усіх перелічених титулів, окрім першого. Це приязна та упереджена праця — гідне вшанування велета із випаленими дощенту легенями. Обов’язково до прочитання.

Спогади Андрія Шкуро — не стільки українська історія, як матеріал для постколоніальних студій російського імперіалізму, та здатні зацікавити і ширше коло читачів.

Проникливі спостереження за совєтизацією могли б дістати назву поглинання цивілізації пихатою на неї пародією, підрихтованим соціалістичною пропагандою месіанським російським імперіалізмом, лишень авторська метода радикального уникання оцінних суджень та упереджень полишає спогади наодинці з відкритим фіналом.  

«Історія НАТО» добре справляється зі змалюванням трансформацій Північноатлантичного Альянсу, проте цю подорож не назвати захопливою, адже наратив губиться у процедурних подробицях, підсумкових доповідях та нескінченних баталіях за кілька рядків комюніке.

Дарована авторкою можливість читати з будь-якого місця дарма викликала побоювання щодо «кліповості» оповіді — багатолика наруга над матерією суспільного життя надійно фокусує увагу.

Сталінґрада до Берліна, однак титанічна робота американських дослідників все одно варта уваги. 1945-й приніс тільки «примарний мир», тож цю війну справді «необхідно виграти».

Саме у «Росії» об’єднує двох західних європейців, автора і об’єкта його дослідження, адже «там, де інші бачили «Радянський Союз», де Ґолль бачив "Росію"» — єдиного разу він згадує Україну у листі «любій "maman"», де йшлося про те, що Гітлер не зупиниться, якщо «дозволити йому завоювати Центральну Європу й Україну». That aged well з незначними виправленнями.

Інтелектуально прісна, морально недоброчесна, непевна, упереджена й короткозора праця Аміра Вайнера ані допоможе збагнути війну, ані виявить якісь принципово нові аспекти режиму.

Психологічний детектив, інтелектуально високоякісна розвідка, доступна, попри кокетування «фейковістю», «контентом» і «інклюзією» поряд із «еґонаративом», «текстуальною проєкцією» і «дискурс-аналізуванням», жива сторінка української історії — прекрасна у будь-якій іпостасі праця. Настійливо рекомендую не оминати.

Ця праця не катастрофа і не маячня, проте той самий «загін» у кількости двох з половиною головних дійових осіб з’явиться тільки ближче до завершення, хіба як призвідник усієї катавасії, далеко не наріжний стержень оповіди

Від “революційного” встановлення нацистської влади у 1933-му до ще мирного 1937-го польський інтелектуал аристократичного походження мандрував оновленою Німеччиною у пошуках правдивого бачення для шпальт польського часопису, і така хронологія дозволяє побачити не тільки одномоментні знімки, а й пізнати динаміку тодішнього сприйняття нацистського режиму: нажаханість “пєрєгібами на мєстах” 1933-го поступається розслаблености й навіть умиротворености, до нового порядку призвичаюються й воліють не згадувати про “нюанси”.

У книзі є світлі моменти, наприклад, явище під назвою "зміна бачення під впливом переважання".

Байка це чи ні, але історія про кажана, який передав коронавірус людині, чим змінив життя усього людства, глибоко символічна, і ось в чому справа

Автор піднімає кілька безумовно важливих тем: монополізація економіки, непряма політична корупція, інсайдерська торгівля, сплав політичної та економічної влади, занепад горизонтальних об'єднань громадян, але є не одне але.

Омріяний "вузький коридор" пролягає між прогресивним суспільством і Левіятаном держави.

Роздумів довкола книги вийшло якось забагато, проте цим вона і корисна — можливістю порівняти і відрефлексувати, позаяк книга проблемна.

Звісно, від такої книги легко відмахнутися, як від одіозної чи маргінальної, проте навіть якщо відкинути, що її пишуть нобелівські лавреати, є ще дещо

Тут захват і недовіра, історіографія поруч з вільною інтерпретацією, водночас читається як захопливий історичний роман, адже «на основі реальних подій»

«Японське економічне диво» — найнесподіваніша знахідка 2022 року, рідкісний приклад вартісної літератури такого ґатунку, вартий вдумливої мандрівки лабіринтами своїх коридорів.

Факторів багато, ключовий один — а чи треба [це людям взагалі]?

«Подорож людства» пропонує напрочуд багатий матеріал для конференцій, форумів та обговорень, та жодного, геть ні єдиного оригінального висновку, спонуки чи натяку, інструкції чи конкретного припису.

Насичена, повнокровна, вкрай важлива і актуальна праця

«Хакери і держава» розширює, та не поглиблює горизонти: доступно й делікатно автор старається доступитися ширшої авдиторії роз’ясненнями щодо....

Оповідь Картера Малкасяна видається наперед визначеною історією падіння розмаїття перед силою монолітною та питомо ідентичнісною.

Ідею масивного державного викривлення економіки обстоюють заразом тиранічні сили і продуценти-державники — тоді як перші так прагнуть остаточно позбавити країну політичної суб’єктності, другі прагнуть їм завадити. Історичний досвід нищівного одержавлення мав би переважувати шальки терезів на користь скепсису щодо нових далекосяжних експериментів, втім, екзотичний коктейль ностальгії за уявною величчю, автаркічних нахилів у світі дедалі роздробленіших геополітичних блоків й манливих прикладів «азійських тигрів» і китайського Вінні-Пуха неминуче породжує запит на «революційне» оновлення, здатне «зупинити усталений порядок». І коли вже не вдасться відкинути це тяжіння до втечі від свободи, варто щонайменше опанувати досвід інших. Американська економістка Еліс Амсден визначає видиму руку держави запорукою економічного дива одного з «тигрів», котрому вдалося попри війну, окупації та втрату частини країни.