Життя надто коротке, щоб витрачати його на марксизм
Життя надто коротке, щоб витрачати його на марксизм в різних обгортках, гендерні студії, конспірологію про світовий уряд чи деконструкцію «що не так з Шарієм».
Втім, прискіпливий підхід іноді дає маху, і в руках опиняється прикметний зразок антивакцинаторської літератури.
Кривити душею не буду — червоних прапорців вистачало:
Це і облюбована шарлатанами «психосоматика» у назві, і туманні натяки на небезпеку вакцинації у попередній книзі.
Передмова до українського читача розставляє крапки над ї: професор Комарек радісно сповіщає, що вже пишеться книга про «коронавірусний психоз». Іноді халепа трапляється.
«Нариси про психосоматику» продовжують започатковану в «Європі на роздоріжжі» критику європейського устрою з прицілом на систему охорони здоров’я, нарéчену бездушним та величавим «медично-промисловий комплекс».
На горіхи дістається усім:
Бюрократії, споживацтву, «усталеним поглядам», «теперішній добі», стандартній класифікації хвороб, статистичним методам та медичній освіті. Норма, визначеність і «засадничі принципи» надзвичайно дратують Комарека — він прагне «розширення горизонтів» та «ширшої картини».
«Правду», яка «ніколи не буває [все так] однозначною», професор зліплює докупи з «двох полярних напівправд»: психосоматика вбирає «найкраще» з обох полюсів здоров’я, яке грубо поділили на «тілесне» та «душевне», тож тільки вона єдина виявляє справжню «психофізичну цілісність людини».
Нарцисична претензія на істину не сконцентрована компактно десь в одному місці: професор заходить здалеку, розмисли видає дозовано, зводить на манівці та зваблює надмірною ерудицією — за всіма посиланнями на грецьку мітологію, біблійні сюжети, буддистські приписи та арабських містиків неважко втратити орієнтир. Уникнув автор і пастки конкретики, яка вимагає від критика пропозицій — мовляв, він лише описує, тоді як реформувати вже завдання інших. Ще один інтелектуал вважає своїм покликом творіння сенсів, тоді як брудну роботу втілення візій залишає приземленим матеріалістичним чорноробам — нічого нового під сонцем.
«Лобстеризація» — другий улюблений прийом після жонглювання полярностями:
Професор регулярно занурюється у світ інших живих видів, виокремлює їхні «досвіди» та натягує на глобус гомо сапієнса життя мурах, термітів, голого землекопа і португальського кораблика. Та горил: поява сріблястої плями на хребті у домінантного самця стада нагадує Комареку як він посивів, коли очолив катедру в університеті. Одіозне спостереження, втім, і воно тьмяніє перед зоологічно несумісною взаємодією, коли представник табору правого популізму професор Комарек активно експлуатує ідеї постмодерніста Мішеля Фуко, який одержимо викривав «владу» у слові, в’язниці та лікарні.
Людські стосунки, взаємини та відносини розглядаються через оптику Фуко, і навіть піклування трактується як влада одного над іншим — таким чином «медично-промисловий комплекс» нарікається всеосяжним монстром, що нависає над суспільством, позаяк, за Комареком, найбільша влада у того, хто не пускає її в хід. Перезапилення лівацького постмодернізму та правого популізму свідчить про повну дезорганізацію політичного компаса, де знову «праві двері» опиняються «зліва», як писав Кирило Ткаченко.
Незмінним у «правих» інтелектуалів лишається плазування перед розгадувальниками русскої душі «толстоєвскіми», котре перевершує хіба поклоніння Юнґові. Підсвідоме слугує ключовим елементом розмислів — сполучною ланкою між психо- і -соматикою, тож джерело хвороби може ховатися хоч би у конфлікті зі злою тещею. Або не ховатися: професор завбачливо підстелив соломки ремаркою, що у більшості випадків «автоматичні відповідники на кшталт “інфаркт міокарда — проблеми з тещею”» не спрацюють, позаяк «психосоматика погано надається до “наукізації”». Неспростовність психосоматики елегантно перетворюється на ще одну перевагу цього вчення. А щодо патогенності тещі відповідь така — «як коли».
Безкінечні демагогічні закиди суспільствам, інституціям і державам зрідка влучають в яблучко, подекуди — так-сяк годяться, але найчастіше — надумані, недоречні й просто хибні. Слушною здається хіба епізодична критика політики щодо наркотичних речовин та заувага про неспроможність державних апаратів заборонити гомеопатію. Професор має рацію, що подекуди симптоми плекають наче квіточку — західна молодь дійсно докотилася від конструювання ідентичності довкола статевих особливостей та вподобань до хвороби як станової ознаки індивіда. Проте джерела цих явищ варто шукати деінде — великий та страшний «МПК» відіграє щонайбільше опосередковану роль. Схоже, що проростає така поведінка «знизу»: контрольним експериментом тут може виступити Україна, де офіційна медицина радше видихнула б з полегшенням, якби молоді жінки припинили оббивати пороги кабінетів у нескінченних спробах «підвищити гемоглобін», нестачу якого їм завбачливо вказали референтні значення норми у бланках аналізів із Синево.
Претензії щодо неналежної уваги до психічного здоров’я людини видаються безпідставними, коли буденну мову отруїли психотерапевтичні терміни — «усвідомлення», «аб’юз», «запит» та «співзалежність» міцно пустили коріння у щоденному вокабулярі, а психотерапія нормалізована настільки, що її клієнти самі повідомлять про це у перші п’ять хвилин знайомства.
Звинувачення ЗМІ у загостреному висвітленні подій у часи ялового «балансування думок» вже геть дратують, а вихваляння Туреччини за відсутність рецептурного контролю за ліками в аптеках — мовляв, без цього «країна процвітає», вражає невіглаством та вузьколобістю, адже останні кілька років країна серед світових лідерів за показником інфляції.
Заплутана й непевна манера нарисів почасти віддзеркалює наміри професора, який підкреслено заперечує «войовниче» схиляння до своєї «віри», як це роблять-бо абстрактні «опоненти» [від доказової науки]. Йдеться радше про те, щоб посіяти сумніви, розмити полюси й опори та залишити в порожнечі, і лише ненароком запропонувати «альтернативу». Дрібка позитивної мотивації передає куті меду: «найбільший інтерес до альтернативних напрямів медицини виявляють освічені люди», тоді як «простолюд довірливо чекає на спасительську пігулку або розріз». Ніхто крім супергероїв у коміксах не хоче почуватися простою людиною, чи не так?
Ближче до розв’язки Станіслав Комарек дозволяє собі відвертість і остаточно пускається берега:
Система охорони здоров’я порівнюється з церквою, клінічні настанови — з фетвами, вакцинація — то з причастям, то з індульгенцією, а причини широкого спектру захворювань від «аутоімунних захворювань, різних гормональних дисбалансів, злоякісних новоутворень і так далі» зводяться до «чогось всередині нас, що не бажає нам жити у повному обсязі» — «потягу до смерті», який екстраполюється на людину із запрограмованості на загибель клітини.
Свій похід проти офіційної медицини Комарек порівнює з Реформацією, яка так само має «розширити компетенцію мирян», «дати дорогу плюралізму думок і толерантності» та не заважати «альтернативним методам». Кінець всім сподіванням.
Лише протягом 2013-2017 років українці витратили $2.5 млрд на ліки без доведеної ефективності, ще $309 млн — на гомеопатичні препарати та $905 млн – на фітотерапевтичні препарати. Солідна сума у $3.7 млрд — це 22 установки ППО Iris-T (€178 млн/шт) або американський зенітно-ракетний комплекс «Патріот» з семи батарей, який Румунія нещодавно отримала за контрактом 2017 року.
Ці примітивні розрахунки демонструють чутливу різницю у тому, куди суспільства спрямовують ресурси. Пан професор писав, що «тривале ігнорування темної сторони світу призвело до того, що Гітлер зміг дістатися до влади», тож цілком в манері Комарека поставити йому в претензію служіння тій самій «темній стороні». Хоча це радше закид українському видавництву, яке «навіщось» дістало із запилених чеських полиць книгу 2015 року та видало її перегрітому і розколотому суспільству.
Лідери антивакцинаторів в масі своїй виявилися колаборантами, а підтримувана росією їхня діяльність наробила багато шкоди Україні.
Прохав би не брати цю гидоту до рук.
Давайте не ігнорувати «темну сторону» — тут, і не тільки, і завжди.