Західна совєтологія

Перетворення Совєтської держави досвідом Другої світової підпорядковувалося революційній мітології, водночас тотальність війни назавжди “демократизувала” соціалістичну імперію, стверджує професор радянської історії Стенфордського університету Амір Вайнер. Ревізіоністський погляд на Совєтський Союз задає тон усієї праці вже у преамбулі, де стверджується, що «радянське суспільство еволюціонувало в орган, який здійснював поліційні функції сам щодо себе», ба-більше, «значна частина Терору відбувалася під знаком громадських обговорень, коли громадяни підтримували підписами прилюдний осуд своїх співгромадян та мали прямий доступ (SIC!) до апарату державного примусу». Принципове зміщення акцентів пом’якшуватиме тоталітарність визнаної сформованою владною верхівкою та «її пропагандистською машиною» воєнної мітології на користь низових впливів, натомість необґрунтована проблематика «довготривалості та інституціоналізації державної помсти» закладатиме затяжні пошуки «іншого пояснення» враз віднайденої відповіді — закорінености в ідеології, у «естетичній природі соціалістичного проєкту» та його «тяжінню до ідеї гармонійної, внутрішньо збалансованої організації людської діяльності, яка б долала будь-який опір ірраціональної індивідуальності». Знівельовування насильницького характеру совєтизації розгортається у кількох вимірах.

Амір Вайнер чітко оголошує свої наміри у посиланні на есей Тіма Мак-Деніела, який розглядає тонкі відносини «між модернізацією, комуністичною ідеологією та російською культурною спадщиною»: попри «безумовне» визнання, що «російська спадщина була ключовою для еволюції радянського комунізму», американський історик «схильний розглядати тоталітарно-революційний етос як закорінений у пан’європейській модерності». Відтак нагадування про євгенічну сторінку історії Швеції, коли «держава добробуту» між 1935 і 1975 роками примусила до стерилізації понад шістдесят три тисячі осіб, прирівнювання цензурування спогадів совєтських фронтовиків до «схожої і марної спроби» «американських ветеранів розповісти історію війни так, як вони її відчували, на противагу вихолощеній версії, яку постачала значно потужніша пропагандистська машина на батьківщині», так само і міркування щодо судетських німців Едварда Бенеша, «номінального лідера ліберальної демократії в Центральній Європі», позбавляють Совєти патологічности, щоб їхнє насилля поставало лиш одним із виявів «імпульсу виліпити певне суспільство», котрий «виникав незалежно від державних кордонів та ідеологій». Гуманізаційна вівісекція завершиться переможним висновком про природу «радянського прагнення до чистоти, яке ніколи не було закорінене в геноцидній ідеології», що позитивно виділить совєтський серед усіх трьох модерністських проєктів — націонал-соціалістичного, комуністичного та українського націоналістичного, — які користалися інструментом етнічного очищення у побудові нового суспільства.

Нормалізоване спільним ідеологічним корінням — безперервну чистку Вінниччини «ще з Першої світової війни, в міжвоєнні роки» махом відкинуть, адже її «проводили одночасно зі схожими чистками по всьому європейському континенту», — організоване насилля планової держави надалі підважуватиметься відшукуванням сумнівних шпарин на загальному тлі. Так, диференційований воєнним вододілом терор 1930-их вилюднюється на фоні безапеляційности післявоєнного «очищення» низкою послаблень: мовляв, тоді засуджені все-таки зберігали можливість «спокути» «гріхів», «щорічно на волю [з ГУЛАГу] виходили 20-40% ув’язнених», «реабілітація депортованих куркулів тривала протягом усієї другої половини 1930-х» і з поселень «до початку війни [звільнили] майже вісімдесят тисяч дітей куркулів». Насмикані таким робом свідчення зображають ув’язнення у ГУЛАГу майже привілеєм, відколи «постанова Ради народних комісарів від 22 жовтня 1938 року, [яка] надавала дітям колишніх куркулів право отримати внутрішні паспорти та переїжджати в інше місце за вибором» стає правом, яке «підносило їх не тільки порівняно з попереднім статусом, а й порівняно з рештою радянського селянства, якому не видавали паспортів». Прикметно, що післявоєнна відсутність паспортів розглядатиметься не менш натхненно, буцімто «війна проклала шлях до подальшого поліпшення ситуації», і навіть якщо “покращення” й затягнулося на цілих тридцять років, цьому, «здавалося, заважала більше бюрократична інерція, а не принципова недовіра більшовиків до селянства».

Послабити гноблення за класовою ознакою було справою принциповою, позаяк у класовій парадигмі, котра «навіть ослаблена і зношена … все ще дозволяла співіснування гуманістичних ілюзій і щонайжорстокіших репресій», історик віднаходить «ключову відмінність між нацизмом і радянськістю», попри «неймовірну подібність між визначенням і переслідуванням внутрішніх ворогів у Радянському Союзі та нацистській Німеччині» та схожість сталінської логіки про внутрішніх паразитів із тією, що «розвивав Генріх Гіммлер у промові перед військами Ваффен-СС у Щецині 13 липня 1941 року». “Підкуркульники” не погодилися би, але гнучкістю класового критерію Совєти, надто вже довоєнні, вивищуються перед двома іншими конкурентами за владу над українськими землями під час Другої світової, вповні зосередженими на фіксованій етнічности. А втім, і комуністичний режим не уникає відповідальности за вивільнення етнізувальної сили, адже саме «принципове культивування етнічної осібності в Радянському Союзі … зробило критичні прошарки суспільства сприйнятливими до етнічно базованого бачення та практик», вважає професор, що звучить надто схоже до витворювання України очільником австрійського штабу Лєніним.

Етнічна радикалізація під час Другої світової зосереджується головно на відносинах українського та єврейського народів, і частка покладених цьому завданню зусиль непропорційно зростає, якщо взяти до уваги специфічне зображення органів комуністичного режиму на території України як цілком суверенної національної влади. Статистика етнічного складу вінницьких партійців, накази про (формальну) українізацію й метиковане протиставлення «етноцентричному інститутові, обмеженому ідеєю повного політичного суверенітету та з минулим з низки героїчних подій» на користь зведеного до «буденних, банальних речей, втілених у щоденній діяльності, ритуалах, знаках» дозволяють встановити окремішність “радянського українства”, поміркований характер якого вигідно вирізнятиме його на тлі нетерпимого «західноукраїнського» націоналізму, так барвисто ілюстрованого епізодами участи націоналістичних угруповань, місцевої поліції та добровольців-аскарі у винищувальних практиках нацистського режиму. Совєтизація звідси набуває благотворної здатности нейтралізувати агресивну «офіційно прийняту» (ким? де? коли?) «націоналістичну ідеологію» з її прагненням етнічної чистоти, зайвим доказом якої слугує авторові Шевченкове «Кохайтеся, чорнобриві».

Одним з головних висновків постає демократизації Совєтської Імперії: сформована плавильним котлом світової війни двобічна доглибна совєтизація розглядається природною, органічною, справжньою, що засвідчує розмаїття практик святкування Дня Пабєди. Американський історик ніби й не помічає згадки про «планові вшанування», наводить статистику відвідування масових заходів і ретельно перелічує ритуали «старанного вшанування війни, часто з ініціативи мешканців» — виголошування промов, «патріотичні ігри», церемоніальне покладання квітів до могил «невідомих» і навіть шаблонні тости за здоровля ветеранів на весіллях, здається, за чисту монету годяться дослідникові ознаками щирого переживання побєдоносного культу. Остаточно карикатурними цю добірку стверджують промови колгоспників, які збиралися «своєю працею мститися німецьким бандитам» і «перевиконувати норми осіннього врожаю» чи «передавати в резерв Червоної армії вдвічі більше, ніж вимагає план» на честь «великого свята повного визволення України», надто й неіронічна «народна» пісня, складена з нагоди «об’єднання західної та східної сестер української родини» — «Буде щастя, буде радість / По всій Україні / Три сестри в союзі/ Довіку віднині», — нагадала розповідь Євгенії Кузнєцової про фальшивий фольклор — «Конституція — радість і щастя — це нам Сталін любимий створив».

Ще на початках погляд історикині Ніни Тумаркіної на «культ війни як типову жорстку радянську спробу нав’язати складному та різноплановому людському досвіду єдиний сенс» відкинуто як такий, що «позбавляє виразників міфу війни будь-яких переконань, крім утримання при владі», і позаяк «день звільнення Мінська було призначено Днем незалежності Білорусі, а також велике значення значення 9 травня в сучасній Україні та Росі» дозволило «зробити висновок, що міф війни все ще живий-живісінький», що Комуністична партія лишила по собі «щось більше, ніж просто етнонаціональну, адміністративну, територіальну одиницю … лишився життєздатний та живучий епос». 2024 року ставлення до 9 мая сягнуло історичного мінімуму — тільки 11% українців вважали цей день святом. Двадцяти трьох років від написання вистачило, щоб повністю спростувати виснувану “життєздатність”.

Інтелектуально прісна, морально недоброчесна, непевна, упереджена й короткозора праця Аміра Вайнера ані допоможе збагнути війну, ані виявить якісь принципово нові аспекти режиму.

Автор рецензії — Олег Карпюк.