Якщо війна не закінчиться ніколи, то як і де ми зможемо почуватися вільними?
Зараз про таке вже непристойно згадувати у добірному товаристві, але у 2011 році, коли я подорожував поблизу озера Байкал, то посварився зі своїми компаньйонками, вийшов з вагона і залишився наодинці страшенно далеко від дому, пройшов кілька десятків кілометрів уздовж маргінальної (бо там їздили лише декілька потягів місцевого значення), але дуже мальовничої ділянки залізниці.
Я крокував по шпалах, потім спускався до води і купався, ночував на березі, готував собі їжу на газу, познайомився з парою мандрівників з Польщі, віддав снікерс жебрачці, котра стверджувала, що вона йде аж з Дніпропетровська, пив воду прямо з озера, проминув десятки мостів та тунелів і аж тепер розумію, що почувався при цьому дивовижно вільним.
Документальний фільм Себастьяна Юнґера The Last Patrol, який вийшов у 2014 році, розпочинається із затяжної медитативної сцени: троє чоловіків явної ветеранської постмілітарної зовнішності, з великими наплечниками на міцних плечах, невпинно наближаються, енергійно крокуючи шпалами залізниці. Цей фільм знятий якраз під час тієї подорожі, про яку автор говорить у свіжоперекладеній українською мовою книзі "Свобода".
Що насправді означає слово "свобода"? Чи можна почуватися вільним, коли стаєш частиною структури, щодо членів якої свобода не толерується ні суспільною думкою, ані військовим командуванням? Чи може військовик почуватися вільним в умовах, коли єдине, чого від нього чекають насправді – це виконання наказів?
Подорож автора та його компаньйонів уздовж американської залізниці триває сотні кілометрів, але з книги ми мало дізнаємося про те, хто це подорожує, куди і навіщо, утім залишається стійке відчуття, що ця подорож скидається на якесь паломництво. Але якщо у фільмі є багато розмов та жартів і можна зрозуміти, що багато цих розмов є розмовами про війну, зокрема і а Афганістані, то книжка написана трохи так, як у нас полюбляє писати Тарас Прохасько - про ландшафти, природу, саму ходьбу, про всі ці гранично прості і чарівні речі, які відбуваються з нами, коли ми ходимо, їмо, спимо, дивимося, слухаємо, сміємося.
Читати "Свободу", попри її невелику кількість сторінок, непросто, бо складно зрозуміти, до чого автор веде, навіщо розповідає про колоніальний спадок завоювання європейцями Америки і вбивство місцевих народів. Дехто з представників цих майже повністю винищених племен, досі знаходяться у стані війни з урядом США, дехто боровся за свою свободу до останнього чоловіка. Себастьян Юнґер згадує і про інші випадки в історії, коли свободу вдавалося відстояти або за неї вмирали. І якщо скіфи відбилися від набагато більшого перського війська, а чорногорці наваляли османам, то Великоднє повстання в Дубліні 1916 року програло імперії і всіх його лідерів було страчено. Хіба ця приречена боротьба за свободу не дає певного відчуття особистої свободи? Про це, мабуть, варто ще поміркувати.
Коли я вештався автостопом Україною, чи Грузією, чи Туреччино, коли ночував на берегах Іссик-Куля або на окружній Миколаєва, коли грав у футбол з місцевими хлопчаками у старезному місті Хіва в Узбекистані, здавалося, що моя кров на 90% складається з свободи, але чи можлива така свобода у суспільстві, виживання якого залежить від сплати податків, дисципліни та виконання наказів. Якщо війна не закінчиться ніколи, то як і де ми зможемо почуватися вільними?
