Воїнові нічого доводити

Одна з порад із книжки «Одного разу воїн — воїн назавжди» — розказати свою історію. 

У медичній літературі, присвяченій ефективним методам лікування ПТСР, існує багато доказів цінності оповіді.  Це може бути і у вигляді книжки.  Що цікаво, автор зазначає, що тут важливий зворотній звʼязок і відчуття особистого контакту. 

Нещодавно в подкасті чула і не раз зустрічала в коментарях, що наразі люди не читають книжок про цю війну. Купити можуть, підтримати таким чином автора і родину — так, але читати — ні. 

Але ж звідки тоді отримувати цей зворотний зв'язок? Якщо нам дійсно важко і травмуюче читати про цей досвід зараз. Бо він триває.  Ось такий начебто нюанс, але про нього важливо знати. І такого дуже багато в книжці.

Чому порада «подихати глибоко», коли в стресі — не завжди діє, чому ми відштовхуємо тих, кого любимо, і чи дійсно медитація, то велике таїнство? 

Цього разу добірка неочевидних очевидностей:

• Під час стресу функції кишківника вимикаються, щоб спрямувати кров на важливіші потреби, наприклад, підтримати роботу мʼязів, тому можливі нудота або розлад шлунку.
• Страх самотності (повʼязаний зі страхом бути вразливим) глибоко вкорінений і може спонукати нас поводитися божевільно та нелогічно (наприклад, відштовхувати людей, яких ми любимо, або розривати стосунки, бо ми боїмося, що інша людина покине нас.
• Виявляється порада «глибоко вдихнути», коли ми переживаємо тривогу, стрес або гнів — не повна. Потрібно «глибоко вдихнути» саме животом. Так званим діафрагмальним диханням. Зробити це доволі легко: просто розслабте живіт і дозвольте диханню природно розширити його.
• Медитація не таїнство. Її можна з легкістю долучити до свого повсякденного життя. Медитація не має на меті покращувати вас, допомагати зростати, ставати кращою людиною, досягати духовного просвітлення, набувати більшої впевненості, зменшувати тривогу або ще щось. Мета в тому, щоб не мати жодної мети та сприймати будь-які результати або зміни, що відбуваються внаслідок медитації, як дари, за які ми вдячні. Брак конкретної мети відчиняє двері до всіх можливостей.

І це дуже сподобалось: 

• Воїнові нічого доводити.

Ще раз підкреслю, що мені дуже подобаються меседжі книжки — «нормальність» відносна, кожен досвід унікальний, звернутись за допомогою — не прояв слабкості. 

Декілька цікавих тез з першого розділу:

• Розвиток ПТСР після досвіду бойових дій дуже мало залежить від характеру, виховання або генетики воїна.
• Є фактори, які можуть помʼякшити ризик повʼязаного з бойовими діями ПТСР: сильні лідерські якості, високі згуртованість та моральний дух.
• Найсильнішим фактором, що сприяє відновленню воїна, який повертається додому, є рівень підтримки близьких.
• Є докази того, що відсутність батьків під час ротацій спричинила погіршення поведінки та успішності у дітей військовослужбовців. 

І ще цікава інформація: 

Багато воїнів розповідають про уповільнення часу під час бою. Солдати, які пишуть про свій бойовий досвід, часто зазначають, що можуть заповнити цілі сторінки описом подій, які відбулися за лічені секунди. Вони памʼятають кожну дрібницю. Причина в тому, що під час небезпеки та високої особистої загрози лімбічна ділянка мозку архівує набагато більше інформації за коротший період часу, ніж мозок обробляє зазвичай. 

Усе може здаватися сюрреалістичним, наче у фільмі чи відеогрі. У такі моменти ви також можете почуватися більш живими, ніж за все ваше життя. 

Спогади, повʼязані з виживанням, надзвичайно яскраві, найяскравіші з усіх наших спогадів. Вони наповнені кольором, звуками, запахами та відчуттями майже з такою самою інтенсивністю, ніби події насправді відбуваються прямо зараз. Лімбічній частині мозку плювати, наскільки ви нещасні від того, що вас переповнюють ці спогади. Стерти їх неможливо, але можна дійти до точки, коли вони стануть стерпними, не викликатимуть тривоги чи різкої реакції. 

А ще автор Чарльз Гоуґ подекуди дуже іронічно, але влучно жартує. А може то і не жарти зовсім.  Менше з тим, він говорить, що у рабинів, психотерапевтів, коучів завжди буде робота. Бо ветерану і будь-якій людині, яка зіштовхнулась із травмою — треба виговоритись.  Є церква. Священники, від яких начебто не очікуєш прихованих суджень чи припущень. Бо в принципі розумієш, чого очікувати.  І тут я згадала, що помітила сама, як активно будуються церкви наразі. Але це моє субʼєктивне спостереження. 

Це спостереження взагалі із контексту, що в Івано-франківській області є неймовірної краси костел (Кукільники), який занепадає, захламлюється і очевидно, що скоро пропаде. І типу чому не реставрують таку спадщину, а нові церкви будують. Активно. Можливо пояснення десь тут? В оцих бажаннях «виговоритись». І церква про ці бажання знає. Вона досвідчена. І хоче дати майданчик. Якнайшвидше. Що скажете?

Про реставрацію безперечно інша історія. Але якщо у вас є думки стосовно цього, то теж прошу в коментарі.