Війна породила запит на літературу, яку досі не оглядав
Війна породила запит на літературу, яку досі не оглядав: партизанщина відгонить лівизною, що зовсім не пасує нації на своїй землі.
Пригадується хіба біографія ультралівої терористки Ульріке Майнгоф, котра у складі угрупування RAF тероризувала Німеччину у 70-их. Активісти RAF вивчали спротив «свинячо-буржуазній» державі за писулькою бразильського комуніста Карлоса Маріґелла «Короткий підручник міської герильї».
Побіжний погляд на цю писанину видає в ній відірване від життя лівацьке фантазування, де увага приділяється таким важливим питанням, як правильно грабувати, чи то пак «експропріювати», і при цьому не виставити себе «контрреволюційним прихвоснем».
Такі дурниці нічим не допоможуть у нашій справедливій війні.
На думку також спадала відома праця британського військового історика Ліддела Гарта «Стратегія непрямих дій».
«Непрямими діями» називаються такі атаки, заподіяна шкода від яких асиметрична до витрачених зусиль. Україна успішно застосовує таку стратегію: це і знищення Генштабом не цілої колони вщент, а лише бензовозів і супроводу; це і поради Міноборони українцям зливати бензин та встановлювати перешкоди на шляху техніки окупанта. «Непрямі дії» чудово описує випадок капітана Чижикова з Укрпошти, який збиває дороговартісну «сушку» совєцькою «Іґлою». Тотальне руйнування з захмарними числами знищеної техніки — це вже далеке минуле, позаяк залізо без палива та їжі годиться хіба як пропагандистські декорації для дня пабєди. Однак «непрямі дії» Ліддела Гарта — радше спосіб мислення, котрий не надто допоможе тут і зараз українцям на вільних та тимчасово окупованих територіях.
Попит породжує пропозицію, тож мене навели на книгу майора Ганса фон Даха «Тотальний опір. Інструкція з ведення малої війни для кожного».
Сама назва обігрує дві протилежності: звичайній «тотальній війні» великих армій протиставляється розгалужений «малий опір» населення, що в результаті дає «тотальний опір». Майор фон Дах описує свій «тотальний опір» як швейцарець і в умовах теоретичного вторгнення в Швейцарію: здавалося б, зовсім неймовірна ситуація, проте ймовірність такої події ще тоді, в 1950-х, він оцінював як не нульову. Не лише він, і не лише тоді: інтерес до праці активізувався на Ґудрідсі після початку війни Росії проти України.
«Мала війна» і «тотальний опір» розпочинаються в той момент, коли регулярна армія країни розбита і розпорошена, а окупант вторгся в країну. Однак це лише перший етап війни, позаяк перетнути кордон і проїхатися технікою по країні — зовсім не те саме, що повноцінна окупація і контроль. Для справжньої окупації потрібна значна кількість персоналу — емпіричні дані майора говорять про дві людини на кожен квадратний кілометр території.
Фон Дах не готує читача одразу до «малої війни» — «найпершим обов'язком є подбати усіма можливими способами про збереження боєздатної армії». Лише в разі розпорошення війська наступає етап «малої війни», який є обов'язком кожного, що пояснюється (і рекомендується командирам доносити до всіх та кожного) прагматично: складення зброї, полон і окупація будуть набагато гіршими за злиденні умови існування у спротиві — до скрути фізичної додадуться ще моральні наслідки приниження, туги і неволі. Рано чи пізно окупаційна влада добереться до всіх та кожного, тож спротив є «банально» вигіднішою стратегією.
Громадяни більше не можуть просто передати армії право на війну, оскільки опір тоталітаристам, до яких автор тоді зараховував фашистів, нацистів і комуністів, потребує участі кожного.
Мала війна живиться сама із себе. Основним джерелом зброї та боєприпасів стає поле бою, вибухівки — нерозміновані мінні поля противника, медикаменти добуваються у цивільних, які симпатизуватимуть опору.
Матеріальні питання переважають, але фон Дах нагадує: війна тісно інтегрована в ідеологію, і за 70 років з моменту написання книги ці слова не втратили й дрібки актуальності. Росія не змогла продати населенню війну в Україні, бо вже з першого дня металася між версіями про «денацифікацію» та «вибором для громадян України». Народився евфемізм «військової спецоперації», якому ледь не зрадив сам Верховний, паралельно лунало про «демілітаризацію», згодом намагалися проштовхнути байку про ядерну зброю в Україні, аж поки не докотилися до орвеллівського (яке пора вже перейменувати на «путінське», «російське» чи «лавровське») «ми почали війну, щоб запобігти війні».
«Свобода це рабство», еге ж. Все це складносурядно та химерно, тут немає тієї вишуканої лаконічності «повернення» [Криму], «звільнення» [від бандерівців та Правого Сектору] чи то «захисту» [русскоязичних], що елегантно пояснювало б «камні с нєба». Війна твориться у мізках.
Оцінюю цю книгу як цивільна особа без жодної фахової військової підготовки чи досвіду воєнних дій, проте «Тотальний опір» не конче вимагає цього — засоби, дії, операції та структури малої війни максимально прості, їхня сила в тій самій «тотальності», «стратегії тисячі порізів» на новий лад.
Хоч воєнні подробиці переважають, та автор не втомлюється нагадувати — не приймай бій, не шукай збройних сутичок, уникай, плануй, держи серце холодним. Мала війна не вітає гарячковість та геройствування; контакти з населенням, видобування інформації та поповнення завжди скромних запасів переважатимуть над воєнними справами.
Доктрина майора проста, тут немає місця сторітелінгу та філософії, що в мирні часи можна було б записати у мінуси за сухість тексту. Однак завдяки такому підходові фон Дах встигає розповісти фантастичну кількість деталей: від способів диверсій на бензозаправках та залізницях до основ розбудови структур опору. Побудова структур та організацій особливо важлива в умовах окупації, коли старі інституції та порядки руйнуються на користь нових окупантських; незгодні з режимом часто почуватимуться самотніми, що зламає їхній дух. Залученість до колективу зміцнює людину, а наділення навіть дрібкою відповідальності за інших дисциплінує та підносить дух спротиву. Акцент на організаційності особливо важливий для українців, позаяк ідеолог українського консерватизму В'ячеслав Липинський називав «вічною трагедією українською» саме «тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини».
Перший том легендарної праці майора фон Даха в перекладі українською поділили на дві частини, одна з яких зосереджена на воєнній складовій, а інша — на цивільному рухові опору.
Так чи інакше, а всюди йдеться про психологію людини в скрутних умовах; особливо складно існувати в умовах цивільного опору, оскільки доводиться вести подвійне життя, контактувати з людьми та окупантами. Таке розрізнення встановлює сам фон Дах сміливим твердженням — «ліквідація шпигунів та зрадників на своїй землі — це самооборона».
Смерть та потреба в насиллі не приховуються — навпаки, майор вважає аморальним замовчувати небезпеки опору, тож пише про катування, промивку мізків, шантаж родиною та інші небезпеки, які постійно нависатимуть над спротивом.
Мінусами цієї книги можна назвати позірну застарілість матеріалу та специфічність Швейцарії. Застарілість, однак, поняття відносне, адже психологія людини не змінюється в унісон з технічним прогресом, а загальні принципи організації засідок та нальотів видаються як мінімум вартими ознайомлення.
З досвідом Швейцарії все складніше: кожен громадянин має вдома зброю, повідомляє фон Дах, діє купа мисливських об'єднань та гуртків спортивної стрільби, а менталітет такий, що при всіх їхніх мінусах у ставленні до свободи швейцарці однозначні. Зброю можна здобути в бою, тоді як успадковані від окупаційної російсько-совєцької влади комплекси та установки — невтручання, аполітичність, «маленька людина нічого не вирішує», — ймовірно, становитимуть суттєвішу проблему.
З іншого боку, як відзначає науковий редактор українського видання, малу війну вела Українська Повстанська Армія, тому українцям до такого спротиву не звикати. А от відсутність паралелей та прикладів з реальної історії вже сміливо можна записувати в мінуси. Зрозуміти поточну війну мені неодноразово допомагали публікації керівника Антарктичного центру, айдарівця і двічі ветерана Євгена Дикого, тож мрію про щось подібне на базі книги фон Даха.
Впевнений, тепер українцям є що сказати про сучасну війну — малу, велику, гібридну, всяку.
А допоки українці не закінчили війну і не написали свою літературу, «Тотальний опір» цілком годиться як базовий матеріал.
Дуже хотілося б, щоб ця книга ніколи нікому не знадобилася, і хоч теоретичний досвід зовсім не те саме, що практика, та все одно не завадить ознайомитися, коли буде на те вільний час і потреба. .
Тримаймося, бо Україна понад усе.