Це перші серйозні мазки до майбутньої нової схеми української історії.
- Книга: "Український мультифронтир: нова схема історії України"
- Автори: колектив українських істориків
- Видавництво: «Фабула»
Одразу скажу, що це дуже важлива книга.
Не в контексті популяризації історії чи висвітлення якихось гострих тем.
Вона важлива, передусім, академічно.
Найголовніше – вона на часі.
Давно вже говорилось, що народницька, потім державницька парадигма історії не в змозі якісно пояснити деякі процеси, що відбувались на українських землях, особливо в часи пізнього середньовіччя і Нового часу.
Це не означає, що варто взяти і переписати всю історію, ні.
Ніхто при здоровому ґлузді не заперечує українське націотворення і державотворення, як деякі «патріотичні» історики закидають тим, хто розглядає Україну з фронтирної оптики.
В той же час, українське націотворення іноді не в змозі адекватно пояснити весь той багатокомпонентний вінегрет, що відбувався на наших землях, допоки вони з прохідного двору Європи не перетворились на браму Європи, за влучним висловом Сергія Плохія.
Фронтирна теорія дає можливість розглянути багато процесів на українських землях з іншої оптики.
В двох словах:
Фронтир – це плаваючий кордон, така собі перехідна, часто взаємопроникна межа між різними, доволі відмінними суспільствами.
Мультифронтир – це кілька фронтирів, що проходять однією територією.
В Україні від зародження перших суспільств і до 19 століття включно (а в дечому і до сьогодні) існувало кілька фронтирів:
- землеробсько-кочовий (Русь/козаки vs кочові народи степу)
- релігійний (католицько-православно-мусульманський,)
- цивілізаційний (Європа-Схід-Москва).
З фронтирної точки розу можна розглянути багато важливих аспектів української історії, які часто в кращому випадку просто ігнорувались:
- Скіфсько-половецько-татарський степ, який завжди виносився за дужки української історії.
- Специфічні амбівалентні козацькі ідентичності, які не поясниш простою парадигмою «герой-зрадник» чи «державник-не державник»
- Греко-католицька церква, яка спочатку наче як ворожа, бо козаки, а потім бац - патріотичний фенікс, бо національне відродження, але десь губиться фронтирна ідентичність цієї релігійної структури, навіть до сьогодні УГКЦ – це спадок фронтиру.
- Безкінечні вкраплення, а то й цілі острови іноземних колоній – від єврейських до грецьких та менонітських, про яких в кращому випадку «забуває» державницька історіографія, а в гіршому – трактує їх як ворожий елемент імперської експансії.
- Наше гіперболізоване відчуття волі, природний анархізм, корупція, нелюбов до будь-якої влади –це все звідти - з фронтирних ідентичностей.
Книга має дуже претензійну назву – «Український мультифронтир: нова схема української історії».
Я б трошки поточнив – це, скоріше, перші серйозні мазки до майбутньої нової схеми української історії.
Тут кілька десятків різних тестів, які намагаються пояснити деякі аспекти українського життя з теорії фронтиру.
Десь краще, десь гірше, десь логічніше, десь цікавіше, десь трохи «з водичкою», але це важливі тексти для роботи на майбутнє.
Сама термінологія в українському контексті ще потребує уточнень, бо іноді складалось враження, що фронтиром можна назвати що завгодно (дійшло навіть до промислово-нафтового фронтиру на Галичині).
Також в книзі дещо слабше представлене ХІХ століття з його закриттям багатьох фронтирів, і над цим треба далі працювати, адже до цього в нас зазвичай все обмежувалось зникненням видимого фронтиру в кінці 18 століття, але ні. Його наслідки існували ще довго, а де в чому існують і досі.
Особисто для себе я виділив один важливий момент, натяки на який блукали в моїй голові, але кристалізувались лише після читання цієї книги.
Махновський рух, дослідженням якого я займаюсь вже багато років, це теж, багато в чому, запізніле дитя майже закритого фронтиру, який можна захлопнути державним кордоном, але набагато складніше завершити його існування в головах, уявленнях, історичних міфах та локальних ідентичностях.
Якщо ви хочете поглянути на українську історію з іншої оптики – придбайте цю книгу і спробуйте почитати, буде корисно.