«Україна В’ячеслава Липинського» відповідає масштабу
Видатний «українець до глибини кишені» Євген Чикаленко в часи «національно-визвольних змагань» відзначав, що «українці не вміють робить шум по своему делу», й заледве це стосується когось персонально більше, ніж ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського.
Праця Тетяни Осташко «наводить шум по делу» людини, котра скромно «генієм себе не вважала».
«Україна В’ячеслава Липинського» відповідає масштабу особистості:
Опрацювання величезного масиву джерел породило розлоге дослідження на дев’ятистах сторінках — від походження шляхетського роду та висвітлення задушевних моментів спілкування з матір’ю аж до історії карколомного порятунку наукової спадщини вченого від всюдисущих російсько-совєтських мародерів після Другої світової війни.
Спогади, листування, праці як українських істориків, так і не завжди приязні згадки польських — дослідниця взяла до уваги все, що хотілося б знати про Липинського. «Прокляття біографії», за якою світу не видно, вдалося уникнути, й робота чимось нагадує «Довге ХІХ століття» чоловіка Тетяни Осташко Юрія Терещенка — так само написана гарним гладким письмом, вона дарує цілий історичний зріз, збалансований між доступністю і популярністю з одного боку, та глибиною з елементами критичного аналізу з іншого.
На перший погляд, щоправда, так і не скажеш: «Україна В’ячеслава Липинського» видається класичною розвідкою з поділом на дитинство, дорослішання, сім’ю та громадсько-політичну діяльність, в перипетіях яких дослідник намагається віднайти людей та ідеї, які сформують особистості. Гаряча голова похапцем може прозвати «старомодною» таку реконструкцію, де особи, обставини та явища з’являються винятково як функції, що спрямовують [життєвий шлях] та впливають [на погляди], тоді як «неважливе», звичне й буденне рідко потрапляє у кадр.
Однак перші враження від формалістських зворотів «очевидно що» й «свідчить про» поступово притлумлюються на користь глибшої та розмаїтішої панорами України й українства.
Розпорошене між імперіями та національними державами, подроблене на течії, клуби та гуртки однодумців, лиця знайомі та поховані совєтської історіографією, у публікаціях, листах та розмовах, обтесані вмілою рукою дослідниці, урухомлюють історичну матрицю — вже не загіпсовані абзаци «був-зробив-вмер» у шкільних підручниках, а звичайні люди, котрі думали, робили, творили та, коли йдеться про «визвольні змагання», руйнували.
Ось вони, рідненькі, виринають у житті біографованого: Грушевський тенденційно урізає його прихильний відгук на «Історію України-Русі» Аркаса, Іван Франко у листуванні дізнається про українців-латинників, безмежна доброта митрополита Шептицького допомагає вистояти за життя й не полишає після смерті, а ось в Женеві вчений знайомиться з комуністичним кнуром Винниченком.
Політик-літератор, який переймався небезпеками українського мілітаризму напередодні більшовистської навали, такий епітет отримує від автора рецензії, тоді як різношерсті згадки сходяться у високих моральних якостях шляхтича — стриманий та ввічливий, спокійний та врівноважений, справляв «враження скупчення [всередині] великої кількості стабільної енергії й потенції, що вона не зблідне перед небезпекою й не буде нахвалятися, але в слушний час вдарить міцно й влучно». За це лицарство його навіть кпинили: мовляв, зразу видко, що не звідси, бо не горбишся як «форналь» (конюх), на що Липинський відказував, що «форналі — одні з найрідніших людей України» йому.
Навмисне чи так сі стало, розвідка виявляє фундаментальне у постаті Липинського — справжність духу без відбитку дріб’язкових особистих чи матеріяльних мотивів. Патріотизм Липинського ніколи свідомо не конструювався: не вибір, комбінація чи розрахунок, не одежина із запиленої скрині — о р г а н і ч н е українство. Хто з пелюшок всотував мову (няня «не вміла по-польськи») та виріс у селі й серед селян, не потребував навернення «до народу» за лекалами української інтелігенції; хто плекав звичаї українців — обжинки, благословення до шлюбу, козу й толоку — не займався історичними реконструкціями з елементами етнографічного мавпування давно віджилих порядків. На противагу донародному поворотові соціалістичної інтелігенції, який за кілька років руїнництва зміниться на «Геть від Москви!», шляхтич Липинський ніколи не зрікався свого стану й обертав власне «панство» на службу Україні — односельці згадували, що «дивний панич» «наказував іменувати себе не хохлами, а українцями».
Світ ідеолога українського консерватизму — простір «політики», котра видається абсолютно сучасною, себто, звичною, «неоригінальною» вибагливому до видовищ вокс популі. Його концепції «безнадійно» випереджали засліплений соціалістичним сектантством час: нехай «територіальний патріотизм» і звучить дещо незвично, та розшифрований означає все те найважливіше, що сповідує [західна] цивілізація — тут закодована плюралістична концепція розмаїтого й терпимого до іншості суспільства, об’єднаного любов’ю та працею на благо України — політична нація як вона є.
Ці ідеї не були відкаліброваними механічними рівняннями, щедро змащеними запальною демагогією чужоземних ідеологій, єлеєм для вух посполитих — це оригінальні результати інтелектуальної праці, що, втім, було їхнім вироком, адже годі уявити гіршого місця й часу для щирого державця, ніж серед українців, чеснотою яких ніколи не було «розуміння політичної праці», початку ХХ століття, коли «бути українцем значило бути соціалістом».
Безпрецедентний моральний стандарт лише довершував невтішну картину: Липинський палив всі свої рукописи, «де форма переважала над думкою» та через «нахил до краси слова, а через те і зловживання словом» прохав особистого секретаря Михайла Савур-Ципріяновича переписувати його листи, щоб «позбутися зайвого артистизму», що далеко випереджало втішання Стефана Цвейга щодо викреслення «цілого абзацу».
Справжність зачаровує, та водночас конфліктує зі світом, де завше ліпше пристати до більшості, збайдужіти та втихомирити піднесені пориви. В’ячеслав Липинський потрапляв під вогонь, здається, усіх можливих та неможливих сторін: дошкульно таврована «екскрементами російської міської культури» соціалістична [наддніпрянська] інтелігенція зневажала його як «пана», вшехполяки й кресов‘яки ненавиділи як «ренегата» й «зрадника», УеНеРія оббріхувала власного держслужбовця, який заважав розкрадати державні гроші, за службу Гетьманату, та окремо зганьбилися ЗУНРівці — галицька контррозвідка запідозрила «поляка» в праці на «одноплемінників» й викрала особисті речі під час поїздки залізницею.
Соборність української ганьби випливла у листі десятьма роками потому, коли вже й «народних республік» не стало — дрібний цей нюанс насправді багато значить. Страждали не лише репутація та здоров’я: дослідниця розкриває, що за лаконічним «із дружиною розійшовся з приводу різниці у характерах і політичних поглядах» ховалася повна сепарація від дружини з донькою — людьми польської культури.
Претензій дослідженню знайшлося би небагато:
Іноді аж надто детально перелічені розділи ненаписаних праць, вже згадані особливості стилю, незначні дублювання, та найголовніша перепона осягненню цієї об’ємної розвідки полягає у трьох словах на обкладинці — це «Україна», і вона «В’ячеслава Липинського». Пов’язані воєдино долі зазнають нищівної поразки критичного моменту історії, і трагедія одного поступово руйнує й іншого. Україна в екзилі згасає разом із Липинським, й остаточно надламують його українці: 1927 рік у Берліні очільником катедри в Українському науковому інституті стає останнім етапом взаємопоборювання, тільки тепер, що найгіркіше, у щонайвужчому колі найближчих — гетьманців. Липинський втратив 11 кілограм — аж настільки детально досліджено останні миті життя, — і більше не відновиться.
Українець, європеєць, шляхтич, дипломат, інтелектуал, моральний авторитет, ідеолог, організатор, мислитель, лицар. Титан, що відцурався би усіх перелічених титулів, окрім першого.
Це приязна та упереджена праця — гідне вшанування велета із випаленими дощенту легенями.
Обов’язково до прочитання.