У країні справді діє меритократія
9 серпня 1965 року, коли Сингапур народився, все вказувало на те, що він не проживе 50 років.
Мало хто поставив би тоді на виживання крихітного постколоніального міста-держави, яке розривали расові конфлікти. А проте Сингапур не просто вижив, а ще й перескочив з третього світу одразу в перший.
Сингапуру є чим гордитися: економіка Сингапуру зростала на 7% щороку від здобуття незалежності 1965 року, а дохід на душу населення становить $29 610 (дев'яте місце у світі). Сингапур поборов крайню бідність — тут немає безхатьків, малозабезпечених чи голодних. Рівень злочинності один із найнижчих в світі. 90% населення мешкає у власній нерухомості. Країна посідає третє місце за обсягами переробки нафти; тут розташовано один із найбільших фінансових центрів, один з найефективніших портів та аеропортів, а державна служба та авіалінії вважаються чи не найкращими в світі.
За даними 2013 року у Сингапурі були найвищі військові видатки на душу населення. Показник дитячої смертності найнижчий у світі, а тривалість життя зростає. Освіта не є ані цілком безкоштовною, ні обов'язковою, але 90% закінчує принаймні 10 класів. Завважте: у Сингапурі лише 20% продовжують навчання в університеті, натомість 40% — у багатопрофільних технікумах, а 30% здобуває професійну освіту.
У країні справді діє меритократія:
Уряд заохочує обдарованих сингапурців до участі в стипендіальних програмах із надзвичайно строгим відбором на зразок Президентської програми, програми Збройних сил Сингапуру та інших стипендіальних програмах.
Автор і сам є одним з таких «вундеркіндів»: після того, як він отримав диплом з відзнакою, тодішній міністр оборони доктор Ґо Кен Сві запропонував долучитися до команди Міністерства оборони. Махбубані тоді пошився у дурні: він відповів, що не зможе працювати в Міністерстві оборони, бо «пацифіст». Доктор Ґо глянув на молодика з цілковитою зневагою і лише пізніше пробачив йому цю юнацьку нерозважливість.
Майбутнє як Сингапуру, так і самого автора ніколи не було визначеним наперед: у віці шести років його записали на спеціальну програму харчування для дітей, що недоїдають, позаяк у нього була замала вага.
Нині перед Сингапуром стоїть ряд викликів, які можуть поставити під сумнів виживання навіть такої успішної держави.
Ця книга не розповідає багато про сам Сингапур та не повідомляє, як саме місто-держава готується до нових викликів, хоч про це нам обіцяє розповісти обкладинка. Книга навіть не відповідає на своє питання-назву — Кішор Махбубані, багаторічний держслужбовець Сингапуру, лише окреслює кілька головних загроз.
Сингапур — однопартійна держава: партія «Народна Дія» править державою від самого здобуття незалежності, проте її рейтинг поступово падає, а зміна усієї політичної культури може зруйнувати досягнення країни. Найімовірнішими причинами загибелі держави автор називає внутрішні чинники, а саме — обрання до влади популістів, які, наприклад, «пообіцяли б виплачувати $10 000 на сім'ю». Сингапур накопичив золотовалютний резерв у розмірі $237 мільярдів, що в перерахунку на душу населення дає найвищий показник у світі, тож популісти могли би здійснювати такі виплати близько 25 років.
Окрім внутрішньополітичних актуальні також і геополітичні загрози:
Сингапур підтримує однаково дружні відносини і зі США, і з Китаєм, що може стати проблемою в разі загострення відносин між двома наддержавами. Країна надзвичайно тісно співробітничає у військовій сфері зі США, проте більшість населення — китайці, тож Сингапур не бажає, щоб його називали «союзником» США, як це роблять деякі американські журналісти. «Партнер» — так, але не «союзник».
Кішор Махбубані написав книжку ще в 2015 році, але вже тоді вказав, що пандемія є однією з головних загроз для країни. Він згадує, що пандемія 2003 року через вірус SARS скоротила ВВП на 4.2% за ті три місяці, що тривала. Передбачливість в книзі не поодинока, та й загалом відчувається, що горизонт планування Сингапуру разюче відрізняється від Неньки, де не те що на п'ятдесят років — неможливо планувати навіть на п'ять.
Екологія завжди була в центрі уваги Сингапуру, адже ще сам Лі Куан Ю казав: «Бетонні джунглі вбивають людський дух. Для поліпшення настрою потрібна зелень природи». Лише 49% острова відведено під житло, торговельні та промислові потреби, а решта острову складається із заповідних лісів, водозаборів, боліт та інших ділянок без забудови. Обмеженість простору змушує активно боротися з автомобілями, адже кожен квадратний метр дорожнього полотна — це квадратний метр, який не буду слугувати іншим потребам.
Перш ніж купити машину, треба придбати документ — посвідчення права власності (ППВ). Щомісяця лише обмежена кількість ППВ продається на аукціоні. На сьогодні ППВ коштує в середньому $30 тисяч. 1998 року також було запроваджено схему електронної плати за користування дорогами, яка сприяє утриманню під контролем користування автомобілями і зменшенню заторів. Та навіть такі заходи не змогли вирішити проблеми — у Сингапурі як для міста один із найвищих відсотків володіння авто, позаяк автомобіль перетворився на статусну річ. Проблема насправді комплексна: Махбубані визнає, що екосистема громадського транспорту — один із найбільших провалів Сингапуру.
Висока якість державного управління має неприємний побічний ефект — громадяни пасивно очікують від уряду вирішення проблем. Махбубані підкреслює, що ініціатива має надходити з «низів», а не «згори», позаяк тоді вона наразиться на рішучий спротив.
Автор активно висловлюється за ширше залучення громадськості до державних процесів, розширення повноважень на місцях, а також звертає увагу громадян на такі проблеми, як хамство на дорогах, засмічення, погане ставлення до покоївок та низький рівень благодійності — американці жертвують вп'ятеро більше сингапурців. Це щось протилежне підходу «служіння народу», адже тут немає ні «слуг», ні священного «народу».
Махбубані закликає переглянути Загальну декларацію прав людини, упорядники якої говорили виключно про права людини, а не про обов'язки. Слово «обов'язок» не згадується в Декларації жодного разу. І це не єдина претензія до Заходу: хоч автор і визнає переваги та домінування Заходу, проте робить це в минулому часі.
Західні інтелектуали критикують Сингапур та називають сингапурців «роботами» чи «вівцями», які «бояться думати», а життя під правлінням однієї партії — «муштрою».
Махбубані обурюється такими перебільшеннями: у «тоталітарному» Сингапурі поширюється 5500 іноземних видань, радіостанція BBC транслюється весь день, а покриття інтернетом — одне з найвищих у світі. Автор не може збагнути, чому деякі ліберали, які обстоюють терпимість і розмаїття, не можуть визнати, що сингапурське суспільство — інше. Ці ліберали почали сприймати світ чорно-білим: вільний чи невільний, відкритий чи закритий, тоталітарний чи демократичний.
Демонізація Сингапуру у західному інтелектуальному середовищі чимось нагадує демонізацію Україні, яка в західних ЗМІ постає як оплот мілітаризму та праворадикалізму з неодмінними нотками «неонацизму». Захід прицільно полює на такі явища, пропускає через свою оптику, стократ збільшує і перебільшує, трактує їх на свій манер та приходить до висновків, які нічим не схожі на правду. Виходить дурна карикатура з претензією на об'єктивність та моральну вищість. Такий підхід дратує сингапурця, як дратує і українця.
Сингапурці втомилися від історій про успіх і більше звертають увагу на повсякденні труднощі останніх років. Населення нещасливе, громадяни не цінують блага, а скарги ллються через край. Схоже, ми таки маємо щось спільне з цим далеким народом — автор пише, що «сингапурці ремствують від природи і без зусиль», ну це ж викапані українці!
Популярною казкою в ліберальних колах української еліти є «повернення окупованих територій шляхом розбудови успішної України», та Кішор Махбубані заперечує цю солодку казочку: «люди не підуть воювати за циферки ВВП, найкращу у світі інфраструктуру чи освіту — люди воюють за інших, бо вважають їх «своїми», а таке відчуття дає лише спільна ідентичність. Хоча після останньої хвилі імміграції з Китаю сингапурці змогли відчути, наскільки вони відрізняються від новоприбулих, формування сингапурської ідентичності є вкрай актуальним питанням для молодої держави.
Ідентичність, каже Махбубані, будується на національних мітах, а вони самі не народжуються — їх творять. Сингапурське суспільство досі не визнає своїх заслуг та шукає визнання Заходу, натомість автор пропонує творити власних героїв та міти без оглядки на колишніх колонізаторів. Для прикладу, він рекомендує громадянам звернути увагу на батьків-засновників, з яких лише Лі Куан Ю є досить відомою особистістю.
Як цікаво це читати з країни, де все навпаки — тут більше працюють над демонтажем національної мітотворчості, ніж над її творенням.
Роздумів довкола книги вийшло якось забагато, проте цим вона і корисна — можливістю порівняти і відрефлексувати, позаяк книга проблемна.
Сильна її сторона — це перші п'ятдесят сторінок, де автор концентровано викладає свої думки, натомість решту книги складають його виступи, статті та есеї, де він разом за разом повторюватиме одне й те саме.
Я віддаю перевагу більш концентрованому тексту.
Погляд з Сингапуру в майбутнє загалом вартий уваги, але тут занадто мало матеріалу.
Дякую за увагу.
