Пошук
Закрити
Натисніть кнопку Esc для виходу з пошуку

Революція пожирає все на своєму шляху, адже люди для неї — лиш матеріал, це паливо регресу

У нас було дві статі, сімдесят п’ять гендерів, п’ять типів займенників, один панівний дискурс всеосяжної влади, а ще одержимість мовою, претензія на моральну зверхність, нескінченна вервечка претензій до суспільства та ціла купа різноманітних інтерсекційних ідентичностей. Не те щоб від цього була якась користь для людства, проте якщо вже пудрити мізки громадянському суспільству, то варто робити це серйозно.
2017 року Гелен Пакроуз та Джеймс Ліндсей разом з професором Богоссяном плодили відверто дурнуваті псевдонаукові статті про «культуру зґвалтування» у собак, маскулінність в ресторанах та навіть написали феміністичний «Майн Кампф», і цю маячню радо публікували «наукові» часописи, а «собача» публікація ще й отримала відзнаку. «Цинічні теорії» досліджують панівну догму нашого часу та прояснюють абсурдність світу, в якому ми опинилися — зі «скасуваннями» за невинні твіти десятирічної давності, одержимістю «календарями» і тавруванням «сексистами» та «расистами» за найменші відхилення від політики партії.
Шістдесяті роки знаменувалися остаточним розчаруванням у втіленні сенсу історії — Совєтському Союзі, котрому доти пробачали геноциди, концтабори, терор та чистки. Придушення Совєтами революції в Угорщині 1956 року лише почасти розчаклувало західних інтелектуалів — відтоді палке бажання покращення людства з комфортних катедр західних університетів не пов’язувалося з конкретними політичними режимами (та конкретикою загалом), попри нетривалі захоплення комуністичними м’ясниками на кшталт Фіделя Кастро, Хо Ші Міна та Мао Цзедуна. Постмодернізм перейняв естафету у соціалізму та позбувся матеріалістичної складової останнього. Владу позбавили класової (та будь-якої іншої) ознаки — відтепер вона незримо пронизувала усі аспекти людського існування, тож пригнобленість універсалізувалася та покинула межі пролетаріату чи репресованого «патріархатом» жіноцтва. Мову оголосили засобом конструювання реальності, істину — недосяжною, а заснований на емпіричному науковий підхід — репресивним апаратом неозначеної «панівної верхівки».
«Іронічність» — один з найчастіших епітетів «Цинічних теорій»: інтелектуальне віяння, метою якого було руйнування ґранд-наративів, породило найпотужнішу аксіому сучасності. Соціальна Справедливість настільки вкорінилася в матерію сьогодення, що стала непорушною догмою. Породження цілком наукових сумнівів в істинності перетворилося на тоталітарну, агресивну та принципово захищену від будь-якої критики ідеологію. Творили постмодернізм білі чоловіки, серед яких височіють постаті Фуко та Дерріда, тоді як наступними поколіннями вже були творчині, котрі хутко скасували «батьків-засновників» за «привілейованість». Прикладний постмодернізм найперше належить західному світові, та й ми, як його частина, відчуваємо проникнення цих віянь. На українські чорноземи їх переносять віряни гендерних студій західних університетів; наслідком бачимо невпинну боротьбу супроти білбордів провінційних будівельних магазинчиків з грудастими панянками, «патріархальних» календарів та мови ненависті. Все проростає звідти.
Постмодернізм на словах повставав проти марксизму, та характерні риси виразно проступають крізь заслін невловимого лексикону: марксистська «хибна свідомість» — звинувачення робітників у «обуржуазненні», — феміністичною мовою звучить як «засвоєна мізогінія», та має ще й ейблістську аналогію: людей з інвалідністю звинувачують у «засвоєному ейблізмі» — прагненні позбутися, виправити чи полегшити свій стан замість кидатися на барикади боротьби проти дискримінації. Себто, йдеться про ідентичнісну зраду — того самого ґатунку, що звучить вироком незгодним з постулатами фемінізму жінкам, співачці Адель після схуднення чи бідноті, яку таврували «підкуркульниками». Революція пожирає все на своєму шляху, адже люди для неї — лиш матеріал, це паливо регресу. Опій поступився місцем метамфетаміну, та й самі інтелектуали перетворилися на активістів-проповідників: Пекроуз та Ліндсей відзначають особливу нахабність і пихатість транс-активізму, інтерсекційного фемінізму та постколоніальних студій. Апріорна наявність расизму, сексизму чи колоніалізму без чітких критеріїв їхнього виявлення песимістично налаштовує навіть прихильних до «соціальної справедливості», позаяк досягти позитивних результатів просто неможливо: до прикладу, ігнорувати «кольоровий» досвід — це «зверхній європоцентричний імперіалізм», водночас запозичувати його — це «культурна апропріація» та «академічний колоніалізм з елементами вуаєризму» (SIC!).
Критикувати цю одержимість владою та пригнобленням неможливо — маю сказати, прикладний постмодернізм ефектно зловісний, підступний та в певному сенсі довершений. Посудіть самі: центральна ідея всепроникної влади — конспірологія найвищого рівня, «теорія змови без конкретних змовників». Піднесення особистого досвіду до статусу знання позбавляє потреби у будь-яких емпіричних доказах: якщо хтось відчуває утиски, значить вони реальні — «почуття важливіші за факти». Науковий підхід заперечується: провідна феміністка Джудіт Батлер проголосила категоризацію «насильницьким» та «тиранічним» методом. Неспростовність сягає досконалості у квір-теорії, де особливо цінують одночасне існування суперечливих поглядів та їхню непослідовність, а вже сама можливість сумніватися [в постмодерністських теоріях] «є наслідком привілейованого права вибору», каже Барбара Еплбаум.
Відверте заперечення здорового глузду подекуди заважає просуватися — мовляв, «дотримання строгих наукових концепцій обмежує участь у створенні смислів». Da, eto tak. Обтяжлива термінологія скрипить пінопластом і затягує в болото незрозумілих та водночас банальних сутностей, а довершує ці мисленнєві страждання плідна новомова теоретиків: «біовлада», «уречевлення», «мета-проясненість», «позиціональність», «іншування», «квіринг» та, пробачте, «гендерфакінг» здатні звалити найфлегматичнішого із дослідників. Провина тут не авторів чи українського перекладача — це визначальна ознака теорій. Втім, варто один раз всотати основи, як далі стане легше, адже патерн завше однаковий — моралізм, незбагненність, розмивання та вихід за межі дисциплін, доведення до абсурду й нескінченні претензії усім й уся.
«Цинічні теорії», цей путівник соціальними відносинами нового часу, допомагає нарешті висловити давно назріле нескінченними категоризуваннями, пригнобленнями та дискримінаціями — за всіма цими маніпуляціями губиться Людина. Пекроуз і Лінсдей підкреслюють, що «теорії» нехтують однаково найнижчим та найвищим рівнями — індивідом та нацією чи спільнотою — на користь локальних об’єднань навколо численних ідентичностей, котрі вважаються монолітними носіями унікального досвіду. Ця «наука» роздроблює суспільство та механізує людські стосунки, достоту витравлює гуманізм й полишає лише голу агресію, розбрат та ворожість.
Чи не найважливіше, що критика ця походить не від звичних правих алярмістів, а від «лівих лібералів» — автори називають себе «відданими цінностям гендерної, расової і ЛГБТ-рівності». Точніше, «називали», адже Джеймс Ліндсей відтоді поміняв лівоцентризм на табір «правого лібералізму» імені пресвятих Маска, Трампа й Пітерсона — таку саму пародію на життя, де лишень замість «соціальної справедливості» неофітів зваблюють свободою слова й особистості. Ліндсей дистанціювався від підтримки Україні у війні загадково-конспіративним «ми й гадки не маємо, що коїться в Україні», називав бойкот російського й «звичайних» росіян «расизмом етнічного типу» та підспівував прокремлівському блогеру, котрий протиставляв «справжніх лідерів своїх народів» Путіна та Сі Цзіньпіна «відірваним від життя» західним лідерам. «До біса їх — знайдемо мотузку й змусимо їх гойдатися на ліхтарному стовпі» — «Погоджуюся, вони заслуговують на свинцеву пілюлю», — відповідала людина, котра писала, що лібералізм «невіддільний від гуманізму»
Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса в «інтелектуальній автобіографії» «Поклик племені» писав: «яка користь від блискучого інтелекту [Сартра], якщо після відвідин Совєтського Союзу у п’ятдесяті, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив, що свобода критики тут є абсолютною?», а в полеміці з Камю «не просто заперечив існування сталінських концентраційних таборів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства». Те саме хочеться закинути й цим мудрагелям, котрі повчають молодь моралі, однак на ділі не здатні відповісти на одне елементарне питання.
Деволюція одного з авторів виглядає чудовим епілогом праці — нехай цинізм у третьому тисячолітті продукує переважно лівий спектр, цинізм справа довершує картину. «Цинічні теорії» геть не постраждали від цього прикрого ексцесу, що зайве підкреслює різнобічні небезпеки для обстоюваних цінностей — демагогія та доктринерство завше загрожуватимуть здоровому глузду, науковому баченню та критичному мисленню.
Рекомендую.
Рекомендовані книги
Додати коментар