Ця історія наводить мости із незалежною Україною

Русофонство пригноблене, та до coup de grâce ще далеко: язьікова опозиція відроджувалася із віддаленням від столиці російського війська.

Бурхливі деколонізаційні процеси різали по живому невгамовних пушкіністів, і ані шеврони освободітєлєй «Говори на русском или умри», ані методичне спалення української літератури на тимчасово окупованих територіях та святкування оонарнією дня русского язьіка в день підриву дамби Каховської ГЕС не розставили крапок над ї.

«Мова-меч» нехай і задумувалася до 24.02.2022, з’явилася якраз вчасно, щоб розвинути й закріпити надбані кров’ю, пóтом і важкою працею передусім носіїв пікселя національні здобутки.

«Мова-меч» пропонує популярну історію Совєтського Союзу через призму мовної політики видозміненої імперії, специфічна риса якої легітимізує такий підхід. Абсолютна політизованість всього й уся неодмінно мала охоплювати і мову, що й віднаходиться вже на самих початках у декреті 26 грудня 1919 року, де боротьбу з неписьменністю прямо пов’язують з «участю в політичному житті країни». Всеосяжність мови-політики заразом викриває і врядування держави совєтів, одноосібно керованої партією.

Прямолінійна відмова Кузнєцової від «вичерпного аналізу» на користь «роздмухування інтересу» величезною добіркою тем і сюжетів водночас вберігає від високочолої критики та виявляється особливо придатним способом показати розрив між дійсним та декларованим у Совєтській імперії.

Рясногранна оповідь впритул наближається до деконструкції цієї лакуни виявленням силуваного імітування, окозамилювань, різких змін курсу і безсовісних переливань старого-молодого вина у діряві бурдюки, що могла собі дозволити лише безмежно розбещена влада. Звучить геть не сенсаційно, однак не так вже й просто вивести на чисту воду устрій панівного формалізму, де реальність «підтягували» до постульованого, а труди ідолів рясніли взаємосуперечливими цитатами на всяк гаразд.

Самопроголошена вихователем держава не визнавала жодних бар’єрів: латинізація абеток понад сімдесяти писемностей під гаслами «звільнення трудящих мас від впливу буржуазно-націоналістичної дореволюційної друкованої продукції» ніяк не завадила розвернути процеси назворот, тож після 1935-го алфавіти кирилізували задля зближення з російською, доступ до якої, за словами наркома просвіти Крупської, «загороджували кріпакам і біднякам» ті самі «буржуазні націоналісти».

Асоційована до певної пори з царизмом русифікація, таврована інструментом національних гонінь і впровадження «казенної російської ідеології в життя "інородців"», одного дня оберталася «найвеличнішим подарунком» менш рівнішим мовам, котрим відтоді доводилося відчувати на собі односторонній «благотворний взаємовплив» і «взаємодопомогу» «мови безкінечних скарбів», «загальновизнаної усіма народами, усим людством».

Філігранні лаконічні нотатки ніби вольфрамові кульки начиння хаймарсових боєприпасів густо прошивають блаженну совєтську мітологію, коли не вражають летально. Розмаїта добірка показує вихолощення фонетики, лексики і синтаксису, змальовує двонаправлене знебарвлення мови через нищення діалектів та репресування «інтеліґентських» іншомовних слівець, охоплює не лише українську, а й російську, білоруську, узбецьку та мови корінних народів Російської імперії, виокремлює кримськотатарську та їдиш, згадує штучні есперанто й молдовську. Кузнєцова не розігрує «жертовну карту»: деструктивний вплив совєтських практик на російську вкупі з її роллю «провідника» дозволяє продемонструвати подвійний уніфікаційний тиск на «підпорядковані» мови.

Ця історія наводить мости із незалежною Україною, чиї переваги дозволили забуяти й зміцніти ненависливому русофонству, відгодованому паразитові демократичного ладу, прав і свобод людини. Видовище насильницьких трансформацій мов, абеток і правописів у Совєтському Союзі не може не відрезонувати із сьогоденням, яке досі збурює нещасна буква ґ, конче — у транслітерованих з української назвах.

Чого варта хоча б доля калмицької мови: 1924 року перейшла на кирилицю, 1930-го її латинізували, щоб 1939 року знову повернути до кирилиці. І все це — під гаслами прогресу, раціоналізації й невпинних покращень; тонко увиразнена підміна понять, перед якою схиляють покірливо голови єзуїти зі своєю мораллю, щодня нагадує про себе під час війни, яку кличуть «спєциальной воєнной опєрацієй» та прозваних «хлопкамі» вибухах.

«Мова-меч» неначе дослухається перегиначеної поради Стівена Гокінга, що кожна формула, місце якої тут зайняла би розгорнута аргументація фахової дискусії, зменшує кількість читачів удвічі. Русапєтству наносяться вивірені точкові удари: совєтському світилу Максіму Ґорькому, котрий таврував діалектизми «уродлівимі ідіотічєскімі словєчкамі», пригадують вісімнадцятирічний відпочинок у «капіталістичній» Італії, адже з берегів сонячного Капрі зручніше було прославляти пролетарську боротьбу, а історія марризму, «молодшого брата» лисенківщини, виявлятиме фаховий та інтелектуальний рівень мовознавства в державі кухарок.

Послідовна історична тригонометрія не залишає шансів ревізіонізмам «національного вирівнювання»: якщо «з усіх етнічних росіян Совєтів менше відсотка говорили іншими мовами» і «на Ташкентському авіазаводі лише 1% працівників були узбеками», то напрошується красномовніший будь-яких хитромудрих конструктів висновок, який чудово пояснює, чому «1979 року киргизькою мовою вийшла одна книжка з радіотехніки накладом 100 екземплярів, тоді як російською за той самий період надрукували 507 книжок з цієї теми загальним накладом майже сім мільйонів екземплярів».

Байдужа войовничості безглуздого руйнування чи кревної помсти «Мова-меч» вивірено й врівноважено підриває засади безликонейтральної «історичності», якою намагаються навіки законсервувати успадкований лад.

Дарована авторкою можливість читати з будь-якого місця дарма викликала побоювання щодо «кліповості» оповіді — багатолика наруга над матерією суспільного життя надійно фокусує увагу. Обізнана з невіддільними від сьогодення запеклими ідентичнісними сруперечками щодо пам’ятників, які нікому не мішають, та мови, котра не годує, праця Кузнєцової могла б стати остаточним мирним вирішенням язьікового питання, якби ж люди з російськомовністю полишали імперський інфопростір.

Авторський доробок довершують внески ілюстратора та видавця, тож дорікнути можна хіба за несподіване завершення мовноязьікого лікнепу.

«Мова-меч» впевнено виконує п’ятирічку за два роки.

Дослідниця заслуговує на річну норму трудоднів, премію від Спілки письменників та увагу кожного зацікавленого читача.

Надзвичайно рекомендую прикрасити свої полиці.