Що думаю я з приводу цього всього?
Думаю, це одна з найсильніших книг, що прочитані мною цього року.
Як тільки з’явилося передзамовлення, я його оплатив і став чекати.
Вже читаючи її, я думав, як буду писати цей відгук і постійно зупиняв себе на тому, що треба бути максимально обережним, бо цей відгук може довго не прожити у fb.
Пан Цукер не спить, а мова ворожнечі все ще може трактуватись як завгодно і всі ми знаємо, як соцмережі це пугало використовують.
В цій книзі написано все те, про що ми думаємо, але боїмося сказати.
Мені здається, кожен з нас усвідомлює, що Західна Європа реальна і Західна Європа уявна не збігаються. Ми все ще не стали частиною Європейської спільноти, але, здається, вже трохи запізнились, адже наша Європа – це Європа благословенних і спокійних 1980-1990-х років, якою ми її досі уявляємо.
Якби мене запитали, як ми бачимо західний світ – я би сказав, серіалом «Друзі».
Там всі хороші, красиві і задоволені, ходять на роботу після обіду, купляють все, що ми уявляємо як «речі щасливого життя», проблеми обмежуються побутовими негараздами, а найбільша цікавість – з ким одружиться умовна Камерон Діаз та чи є позашлюбний син в умовного Мела Гібсона. Глобального світу не існує, війн, криз чи революцій теж. Стабільне, щасливе, сите життя під серіал.
Ні для кого не секрет, що за останні кілька десятиліть країни Західної Європи прийняли мільйони біженців ледь не з усього світу. Окремо стоїть Близький Схід та Північна Африка, але проблема навіть не в тому, що ці біженці опинились в Європі, а в тому, що сама Європа чомусь вирішила, що вона – дім для всього світу.
Що за цим стоїть?
Автор визначає кілька важливих складових, через які країни Західної Європи стали заручниками здавалося б, доброї справи – допомоги біженцям з неблагополучних країн.
1.Політика мультикультурності та повної відкритості.
Чомусь було вирішено, що європейська ліберальна ідентичність наскільки сильна, що зможе «розчиняти» в собі арабські та африканські ідентичності, або принаймні знаходити баланс між ними.
Політика громадянства без культурного контексту призвела до впевненості, що людина будь-якого походження та релігії, ступаючи на перший сантиметр європейського континенту, стає європейцем. Як показала практика, це працює лише в незначній кількості випадків. Компроміс, повага, толерантність та поступки частіше за все працюють лише в одному напрямку.
2. Комплекс провини за минуле.
Дуґлас Мюррей наводить фразу, яка мені дуже резонує: Чому європейський колоніалізм 18-19 століття, який змінював кордони, культури і народи, це зло, геноцид і катастрофа, а мільйони мігрантів, які змінюють, а може в перспективі і знищують європейські кордони, країни та культури – це благо, добро, милосердя та «мультикультурність»?
Автор говорить те, з чим я дуже погоджуюсь: самокопання Західної Європи у всіх цих антиколоніальних студіях, окрім дослідницького ефекту, призвело до культу провини за минуле на державному рівні в багатьох країнах. Ми тепер винні Близькому Сходу за 19 і 20 століття. Ми в боргу перед Африкою за 17-18 століття.
Критикувати іслам чи арабів означає бути звинуваченим в расизмі, ксенофобії та зраді європейських цінностей, водночас відчувати провину, і навіть роздратування за наявність величного християнського собору в центрі міста стало звичною справою.
Головна проблема в тому, що це односторонній рух.
Ні мусульманська Туреччина, ні православна Росія, ні Китай з Персією не каються за свій колоніалізм, навпаки, пишаються ним. В умовах, коли для всіх завоювання і поширення своєї культури та ідентичності – це ціль і благо, провина Європи виглядає не як справедливість, а як слабкість, якою користуються.
3. Ліберальна модель рівності і прав для всіх.
Західна Європа, виходячи з само собою очевидної (як виявилось – лише для неї) парадигми рівності людей перед законом загнала себе в пастку, адже стало очевидним, що всі люди рівні тільки в європейській системі цінностей.
Не всі люди рівні та мають права від народження, якщо перетнути зі сторони Європи Босфор чи Гібралтар.
Це виключно наша уява, яку ми чомусь вирішили транслювати на весь світ. Для мусульманина-пакистанця рівність громадян не є самоочевидною, і він буде користуватись цим для блага своєї етнічної групи в умовному Мюнхені, але знову ж таки, сприйматиме це як слабкість системи, в яку він потрапив, а не як даність, з якою він живе.
Захист прав всіх – від чорношкірих США до геїв Скандинавії, які були вкорінені в західний світ і дійсно вимагали цих прав, призвів до того, що коли Європу заполонили мільйони людей, які не були частиною цієї культури, європейські уряди почали надавати права людям, які не потребують цих прав, бо для них вони є не очевидні. Коран знає краще, хто рівний, а хто ні, ніж рішення якогось там Європейського суду з прав людини.
4. Криза християнства.
Дуґлас Мюрей говорить, що більшість речей, які ми маємо і які для нас є очевидними – від поділу влад до рівності громадян так чи інакше – продукт християнської культури. Навіть епоха Просвітництва і секулярні ідеї 20 століття є не чим іншим, як «шліфуванням» християнства від ідей та норм, що втратили свою актуальність і потребували змін.
Але це перетворилось в небезпечну тенденцію заперечення християнства і проєктуванням його на всі негативні моменти, що мала Європа протягом своєї історії. Можливість критично ставитись до християнства і змінювати його – це теж продукт християнської культури, який ми перестали цінувати.
Критика ісламської релігії призводить лише до вигнання або смерті тих, хто критикує, і Європа цього ще вповні не усвідомила.
Дійшло до того, що навіть один з найвідоміших атеїстів та критиків християнської релігії Річард Докінз мусив оголосити себе «культурним християнином» на хвилі загрози поширення в Європі мусульманства.
Смерть християнства не означатиме кінець релігії і настання епохи розуму та науки.
Вона означатиме тільки те, що Христа замінять Аллах чи Будда, і європейці точно не будуть в захваті від цього.
Навіть якщо, ви не вірите в християнство, як релігію, ви маєте з повагою ставитись до християнства як до культури, що сформувала вашу цивілізацію.
Кінець кінцем, вже давно ніхто не вірить в Зевса з Апполоном, але ні в кого немає сумнівів, що антична релігія та культура була і є важливим чинником народження Європи.
Бачити в християнстві тільки інквізицію та хрестові походи - небезпечно. Бо навколо нас вже є люди, які бачать в ісламі тільки велич та волю Бога, а не середньовічну жорстокість та відсутність прав у жінок та різних меншин.
Найгіршим, з погляду автора, є те, що Європа пройшла точку неповернення. Вона не змогла контролювати міграційні потоки і втратила контроль над ситуацією. Чи можна ще щось змінити? Так. Але це потребує рішень, які, через описані всі попередні пункти, поки що навряд являються можливими.
Що думаю я з приводу цього всього?
Не знаю. Українське суспільство поки що не стикається з такими расовими чи релігійними проблемами. Я не можу ні підтвердити, ні спростувати всі тези автора, адже я не бував в Європі і не бачив це на власні очі.
Колись я не мав на це фінансової спроможності. Зараз я не маю на це юридичної спроможності і хто зна, коли матиму.
Єдине, на чому я можу зробити висновки – це футбол. Хто мене добре знає, той в курсі, що я фанат французького «Марселя» і вже десь 15 років слідкую за французьким чемпіонатом.
І це правда – останні роки ловлю себе на думці, що я дивлюсь не матч між марсельським та ліонським «Олімпіком», а кубок африканських націй. Коли я бачу склади команд, несвідомо я починаю рахувати кількість білих європейців, і з кожним роком знайти їх стає все складніше.
Історія про збірну Франції стала мемом, адже там майже всі – вихідці з французьких колоній, які мають громадянство колишньої метрополії. Схожі історії зі збірними Бельгії та Нідерландів. Понад половину гравців – не європейського походження.
Цей відгук не матиме висновків. Я не знаю, що далі буде в Францією, Німеччиною, Англією, Бельгією чи Швецією. Я не відчуваю достатньої компетенції, щоб сказати, чи дійсно Європа помре, чи впорається.
Єдине, що я знаю точно – це проблема, яку довгий час всі називали «мультикультурністю», «відкритим суспільством» та «розплатою за колоніалізм».
Вихід подібних книжок – факт визнання проблеми. Вже пізно чи як раз вчасно – покаже час.
