Світ міг би виглядати інакше, якби лиходіїв сприймали щонайбуквальніше
Позовні вимоги Китаю на $4.6 млрд за «інвестиції» в рашистську «Мотор-Січ» і [розкрадений] китайський кредит Державній продовольчо-зерновій корпорації 2012 року на $1.5 млрд мертвою хваткою держать українську калитку під занесеним для фатального удару серпом, та іноді достатньо й легкої артилерії: 2021 року Україна слухняно відмовилася засудити репресії Китаю над уйгурами після погроз Пекіна припинити відвантаження оплаченої низькоякісної вакцини від розповсюдженого цією самою країною вірусу.
Дослідження Клайва Гамільтона та Марайке Ольберґ сумнівно розраджує це печальне становище — такий «дамоклів контроль» є новою світовою нормою: 2018 року у відповідь на арешт Канадою керівниці Huawei КНР заблокувала імпорт канадських соєвих бобів, ріпаку та свинини, а встановлення Південною Кореєю американських систем ППО обернулося забороною на відвідування півострова китайськими туристами і блокуванням імпорту електроніки та косметики.
Світ міг би виглядати інакше, якби лиходіїв сприймали щонайбуквальніше: як Адольф Гітлер послідовно втілював написане у в’язниці задовго до фюрерства, а Владімір Путін сповістив Заходу свої плани Мюнхенською промовою далекого 2007 року, так і в нагромадженому за роки владарювання Комуністичної Партії Китаю масиві витоків, промов та інструкцій відшукуються зізнання щодо переформатування геополітичної мапи, «спустошення» [США як основного гаранта нинішнього порядку] та неприховане самонаречення новим світовим лідером «для великого відродження китайської нації».
2004 року компартія перестала вважати економіку достатнім джерелом легітимності та вирішила насильно задовольняти потреби громадян найвищого рівня піраміди Маслоу — формувати міжнародний імідж країни, «відповідний статус», себто — розгорнула якнаймасштабнішу пропагандистську кампанію звеличення [комуністичного] Китаю як джерела [нових] цінностей та порядку. Гамільтон та Ольберґ переконливо демонструють, що ці плани не стали пустопорожнім брязканням зброєю, а втілилися у методичну ерозію структурних елементів західної цивілізації.
Геополітичне мислення з нульовою сумою часів Холодної війни у поєднанні з інтегрованістю у глобальну економіку, часова фора на опрацювання «уроків» падіння Совєтської гноярні і, що найважливіше, асиметрична відкритість вільного світу породили зловісну почвару, котра спритно обертає зброю проти руки, яка її випестувала.
Комуністична партія обізнано експлуатує слабини й тисне на вразливе: з її вуст лунає нормативна термінологія щодо «урізноманітнення», «інклюзивності» та «демократизації» [світового порядку], спіймані на гарячому верещать про «маккартизм» і звинувачують у «сінофобії», а загальні права людини збочують «незначною» поправкою про превалювання «права на розвиток» над усіма іншими, що применшує значення індивідуальних і політичних свобод на користь «соціальних та економічних прав».
Масове зведення меморіалів на честь жертв Нанкінської різанини 1937 року задля роздмухування шовіністичного ресентименту стосовно іноземців ілюструє цинічне експлуатування дискурсу соціальної справедливості, що перевершує хіба використання викритим у США китайським шпигуном Расселом Лоу фонду «Просвіта задля соціальної справедливості», котрий висвітлював насильство над жінками у японській імперській армії під час Другої світової, аби вбити клин між Японією та її західними союзниками.
Пишномовні гасла про «перебудову світової геополітичної системи», «інклюзивну глобалізацію» чи «спільноту єдиної долі людства» фіговим листком прикрашають прагнення усунути «західну модель», проте безплідність до творення сенсів імперія державного капіталізму компенсує масштабним руїнництвом: концепція юридичної особи дозволяє приховувати істинних бенефіціарів і зводити на манівці вільний світ, інструменти налагодження міжнародних зв’язків — партнерство, обмін досвідом, побратимство міст і культурна співпраця — націлені отруювати міждержавний діалог, водночас академічна відкритість Заходу втягує вільний світ у розробку китайської зброї точно так само, як і в удосконалення іранських шахедів, позаяк «з 2007 року збройні сили відправили понад 2500 військових дослідників та інженерів на навчання за кордон», де їх радо прийняли і написали разом з ними «сотні робіт».
Розроблені Китаєм механізми впливу і деструкції раз у раз нагадуватимуть російські, та рівноцінно можуть асоціюватися з методами інших недемократичних державних режимів, з тою лиш різницею, що напрацювання китайських комуністів продуманіші, послідовніші й підковані ідеологічно. Некваплива стратегія повільного проникнення, що не привертає зайвої уваги, виглядає заледве не антиподом грубому московському тискові: численні форуми і конференції, співпраця асоціацій, профспілок і бізнес-груп, спільні проєкти та фундації налагоджують цінні мережі зв’язків, продуктивність яких виявляється якщо не у поповненні лав «лао пен ю» («справжніх друзів»), то приязним нейтралітетом у гострих питаннях.
Коло яких дослідники окреслюють вкрай чітко: «три Т» — «Тяньаньмень, Тайвань, Тибет», Huawei, статус окупованих територій у Південнокитайському морі, дотримання загальних прав людини та, особливо, прав етнічних меншин, серед яких виділяються уйгури. Китайські функціонери засвоїли та уточнили достатню умову тріумфу зла за Едмундом Берком — «щоб х̶о̶р̶о̶ш̶і впливові люди нічого не робили», а якщо ті ще й вихваляють Сі Цзіньпіна, недобре кивають на «гегемонію» Сполучених Штатів і туманно висловлюються про вигоди «китайської моделі» — то завдання перевиконано.
Свідки переможеної деінде корупції можуть згубити землю під дезінформованими дурною головою ногами: укорінену китайську практику вимагання хабарів від чиновників нижчого рівня та бізнесменів розкриває дослідження 2018 року, яке виявило надання пов’язаним із сімома членами Постійного комітету Політбюро фірмам «знижок» у 75% на купівлю землі у місцевих адміністрацій, тож рішуча антикорупційна боротьба Сі Цзіньпіна, родина якого переховує величезні статки в офшорах, лише призвела до «невеличкого зменшення знижок для керівників партії».
Та йдеться не тільки про Китай — універсальна одиниця вартості підбирає ключі до будь-якого серця, і західне — не виняток. Корумпують еліти політичні і культурні, університети та професуру («дослідний бюджет Huawei 2017 року становив приголомшливі $13.3 мільярда»), журналістів, інтелектуалів, інфлюенсерів і банкірів, і від корупції української, про яку обізнана вже кожна порноакторка, ця насамперед відрізняється формою: замість варварського «шеф, давай что-то учудім» і туго набитих доларами трилітрових банок тут донька колишнього прем’єр-міністра Вен Цзябао пожертвою на £3.7 мільйона засновує посаду професора в Кембриджському університеті, а мільярдер та функціонер Комуністичної партії Чжан Бін вносить 200 тис канадських доларів на рахунок Фонду П’єра Еліота Трюдо — благодійної організації, яка вшановує пам’ять Джастінового батька, та жертвує ще 50 тисяч на його статую Монреальському університетові.
Аналогом нагородження продажних канцлерів і міністерок-танцюристок кріслами в наглядових радах нафтогазових компаній бензоколонки тут слугує призначення радниками та консультантами Huawei, однак стимули не конче матеріальні: комуністи прискіпливо вивчають профайли, влаштовують особисті зустрічі, нескінченно лестять та створюють враження виняткової наближеності до партійних світил — під ці чари потрапляли Джордж Буш-старший, Тоні Блер, Джо Байден, Джастін Трюдо та інші представники політичних еліт.
Захід і собі адаптується до «непрямого обміну благами»: 2016 року J.P.Morgan сплатив $268 мільйонів штрафу за винаймання нащадків компартійних еліт, щоб «розширювати можливості свого бізнесу», в Goldman Sachs працювали 25 синів і доньок китайських функціонерів, працевлаштовували дітей владних чиновників і німецький Deutsche Bank, і швейцарський Credit Suisse, який сплатив $77 мільйонів задля уникнення судового переслідування за хабарництво.
Вистачить крихти уяви, щоб побачити поступальне танго на двох у таких пристосуваннях: Центральний інститут соціалізму обирає для чутливої іноземної авдиторії словосполуку «Академія китайської культури», а відділ іноземних мов компартії взаємодіє із зовнішнім світом під маркою «Китайської міжнародної видавничої групи».
Розслідування німецько-австралійського дуету науковців тішить однозначною чіткою позицією: глобальну ініціативу «Один Пояс — Один Шлях» недипломатично кличуть «інструментом економічного шантажу», вплив КПК на еліти Британії оцінюють як «точку неповернення», використовують добре знайомий термін «корисний ідіот», а провідні виші називають «надзвичайно наївними» за їхню роботу з китайськими компаніями й університетами, та й загалом йдеться про «західне боягузтво», порятунок якому вбачають у проактивному відстоюванні твердої позиції, котра реалістично обернеться «короткостроковими втратами».
Тіньовий стиль комуністичної партії особливо вразливий для публічності, що й доводить ця об’ємна розвідка на основі відкритих джерел, котра проливає світло на туго переплетене мереживо зв’язків по всій земній кулі крізь езопове штукарство і димові завіси підставних осіб та організацій. «Китайська народна асоціація дружби з іноземними країнами маскується під неурядову організацію, тоді як насправді це структура Народної політичної консультативної ради Китайської Народної конференції — дорадчого органу найвищого рівня, який є невіддільною частиною об’єднаного фронту Комуністичної Партії Китаю» — цей приклад ілюструє заразом і найкритичніше місце дослідження, позаяк підкріплене джерелами крок за кроком воно настільки ґрунтовно, що подекуди прагнеш запросити короткого перепочинку від рясного бомбардування вервечками інституцій, прізвищ і посад.
Та без цього не вдалося би викрити інструментарій, методи та організаційні аспекти махінацій китайського левіятана, щупальці якого сочать отрутою нутрощі нашого простору.
Насичена, повнокровна, вкрай важлива і актуальна праця.
Рекомендую
