Стівен Мілґрем намагався зрозуміти феномен Голокосту

В експерименті Стівена Мілґрема піддослідним наказували вдаряти жертву дедалі потужнішими ударами струму начебто для дослідження впливу покарання на запам’ятовування.

Результати шокували: тоді як в попередньому опитуванні учасники запевняли, що не битимуть людину сильним струмом навіть в інтересах науки, в першому дослідженні 65% дійшли до останнього вимикача у 450 вольтів (і тиснули його тричі, після чого експеримент закінчувався), а середній показник ударів сягнув 405 (!) вольтів.

Це значило, що «нормальні люди» могли опинитися не серед жертв геноциду, а серед катів.

Стівен Мілґрем намагався зрозуміти феномен Голокосту — його цікавило, як можна було залучити таку масу людей до винищення собі подібних. Ані ненависть у формі антисемітизму, ані загроза покарання з боку владного режиму чи нацистська пропаганда самі собою не пояснювали залученості цілого народу.

Ключову роль у сформульованій вченим гіпотезі відігравала покора: в умовах поділу праці, що віддаляє людину від безпосередніх наслідків її дій, схиляння перед авторитетом могло обернутися участю у найжахливіших злочинах.

Результати дослідження виявилися настільки неприємними, що його намагалися всіляко заперечити, однак, на відміну від Стенфордського тюремного експерименту Філіпа Зімбардо, воно досі відтворюється й залишається актуальним.

Мілґрема критикували звідусіль: брали під сумнів етичність експерименту, журили за тестування на специфічній підгрупі студентів психологічного вишу та закидали ігнорування жінок. Неетичність заперечували самі піддослідні, лише 1.3% яких шкодували про участь в експерименті.

Не менше хибили й інші дорікання: направду, дослідження проводили в невеличкому містечку далеко за межами університетів, а чоловіка заміняли жінкою — і це не впливало на результати так само, як інтер’єр лабораторії чи зовнішність жертви-актора — суворого чолов’ягу лупили однаково як і приязного добродія чи добродійку.

Що справді впливало, так це близькість до жертви: коли піддослідного змушували власноруч класти руку жертви на пластину зі струмом, показник «фіналістів» падав до 30%. Як тільки жертву ховали за стіною та заглушували стогони — результат повертався до 65%. Наукова вишуканість експерименту поволі розкривається у цих численних видозмінах, фінальне число яких сягне дев’ятнадцяти (!) різних дослідів.

Науковці зробили добру роботу:

Відстежування стресу під час тестування виявило надзвичайне хвилювання учасників. Замовчування моралі дорого коштувало людям та водночас свідчило, що вони не були психопатами та не отримували задоволення від процесу. 

Навпаки — піддослідні відчайдушно шукали привід зупинитися, вагалися та сварилися, але лише зрідка слова переходили в дії. Втім, коли людям дозволили самим обирати рівень струму для покарання, лише один (!) піддослідний вдаряв жертву 450 вольтами, тож психопати, схоже, трапляються лише в гомеопатичній концентрації. Це повністю заперечує парадигму «зла всередині кожної людини», котре «лиш чекає моменту вирватися на волю».

Зворотний зв'язок з піддослідними дарує окреме задоволення від дослідження, позаяк виявляє розкішні типажі:

Зварювальник, який просто хотів добре виконати роботу, балаклива вихователька, котра всіляко підкреслювала любов до дітей, істеричний соцпрацівник — усі ці «нормальні люди» забили жертву «до смерті». Скромна сорокарічна медсестра переклала відповідальність на стать — «чоловіки б не підкорилися». Професор релігійного закладу після удару в 150 вольтів вийшов з експерименту зі словами «Якби ми були в Росії, може у мене й не було би вибору, але ми в Америці». Щоправда, Мілґрема такий вихід не задовольнив через релігійну мотивацію професора — мовляв, той «не взагалі нівелював владу, а лише замінив погану владу на добру божественну».

Поява додаткових джерел авторитету — експериментаторів, які суперечили одне одному, — призводила до того, що практично всі піддослідні припиняли експеримент. 

Отже, політичний плюралізм виявляється найкращою (чи не єдиною?) прищепою від санкціонованого державою насилля, тож аполітичність звідси можна розуміти як аморальність.

Останній дослід повідомив вкрай погану новину:

Коли піддослідний лише допомагав іншому «учневі», але сам не бив струмом, 92.5% доходили до кінця. Виходить, деструктивному суспільству достатньо лише невеликої частки «м’ясників», а решта охоче прийме допоміжну роль, і навіть вважатиме себе невинною, адже «лише» виконуватиме накази зверху. 

Мілґрем називає цей стан «агентністю», яка характеризується втратою відповідальності за вчинки та усуненням власної моральності на задній план — людина легко зможе «скидати за наказом бомби на противника, бо ця дія не походить від неї». Іншими словами, йдеться про «війну Путіна» — панівний погляд Заходу, який покладає провину на єдине джерело авторитету в Росії. Таке спрощене уявлення (цілком в дусі Мілґрема) суперечить попередньому висновку про плюралізм; авжеж, суспільство, котре роками мовчки споглядало за втратою політичних свобод, зрештою постане перед безальтернативною покорою авторитету та запереченням власної відповідальності.

Додаткове дослідження Генрі Дікса виявило «очевидні паралелі між психологічними механізмами есесівців з гестапівцями та піддослідними експерименту Мілґрема» — їхня позиція зводилася до концепції «маленького гвинтика», який лиш виконував накази інших.

Контроверсійний експеримент перегукувався з дискусійними висновками Ганни Арендт, котра не побачила в посередній персоні Адольфа Айхмана того диявола во плоті, якого ліпила з нього ізраїльська влада. Незугарність, втім, не завадила цьому бюрократові організувати та сумлінно виконати плани «переселення» мільйонів євреїв до газових камер Аушвіцу і Треблінки.

Дослідження кликали «експериментом Айхмана», однак вчений радить не зводити все до нацизму, адже головне тут — «звичайне рутинне зло, яке люди щодня вершать за наказом». Потенційного гестапівця можна побачити в громадському транспорті, супермаркеті, на заводі чи навіть у дзеркалі.

Обмежень майже немає — дослідника здивувало, «як мало залежностей покірності та непокори виявили і як слабко вони впливали на поведінку суб’єктів».

Постановка експерименту викликає лиш усілякі похвали, тоді як аналіз результатів відбиває дух свого часу. Безжально самокритичний Мілґрем поряд із нацизмом записує «завезення в Новий світ мільйонів чорношкірих людей і перетворення їх на рабів, винищення індіанців Америки» та, особливо, війну у В’єтнамі.

Вчений надав своїй роботі виразного політичного забарвлення та вельми гордився, що завдяки експерименту один молодик відмовився воювати у В’єтнамі. Одержимість останнім пояснює упередженість аналізу, де домінує неприховане відкидання авторитету, законної влади та ієрархічності. Безапеляційність щодо «законної влади» не пропонує жодних альтернатив, хоча сам дослідник виходив з того, що ієрархічний принцип об’єднання суспільства дозволяє «досягти ліпших соціальних результатів» — власне, ті самі принципи ієрархії та авторитету однаково можуть й протистояти організованому насильству. Фіксація на війні демократичних Сполучених Штатів у В’єтнамі не дозволила винести на перший план один з [позитивних] висновків про політичний плюралізм, тоді як в інших працях, як-от «Модерність і Голокост» Зиґмунта Баумана, на цьому наголошували вже сильніше.

Ця компактна книга про надцікаву сторінку соціальної психології варта уваги.