Сильне мобілізоване суспільство контролює і стримує державу
У 1978 році антрополог Керол Ембер відзначила дуже високий рівень насильства у спільнотах мисливців-збирачів, що різко контрастувало з усталеним уявленням про "мирних дітей природи". У двох третіх досліджуваних нею суспільств війни траплялися не рідше одного разу на два роки. Не воювали лише 10%. Рівень насильницької смерті в примітивних суспільствах сягав 500 випадків на 100 тисяч осіб, що було в 100 разів більше за показники вбивств у сучасних США чи Україні (5 на 100 тис) і в понад 1000 разів вище, ніж у Норвегії (~0.5 на 100 тисяч).
На практиці ці показники означали, що пересічний житель такого суспільства мав близько 25% шансів бути вбитим до 50 років. Як писав видатний філософ-політолог Томас Гоббс, "життя у таких суспільствах означало безкінечний страх і небезпеку наглої смерті". Єдиним порятунком від насильства анархії — війни всіх проти всіх — Гоббс вважав Левіятана — символ держави, суспільної угоди та Загального Добра, який приборкує руїнницькі нахили індивідів та дозволяє суспільству існувати.
Автори бестселера "Чому нації занепадають" Дарен Аджемоглу та Джеймс Робінсон написали нову книгу "Вузький коридор", де пропонують покращену концепцію шляху до процвітання суспільства. Головна ідея цієї книжки в тому, що для виникнення та існування свободи і держава, і суспільство мають бути сильними. Сильна держава стримує насильство, виконує закони і надає суспільні послуги. Сильне мобілізоване суспільство контролює і стримує державу. Омріяний "вузький коридор" пролягає між прогресивним суспільством і Левіятаном держави.
Найперше, небезпека полягає в Деспотичному Левіятані — державі, сила якої переважає суспільство, та вироджується в тиранію. Типовий приклад — комуністичний Китай, який досі утримує систему трудових таборів — у 2012 році в країні було 350 трудових таборів зі 160 тис в'язнів. У травні 2014 року "перевиховання" в системі все ще проходили 709 тисяч осіб.
Деспотична держава може стати головним ворогом людства і людяності, проте, з іншого боку, за умови відсутності держави, що автори називають ще терміном Відсутній Левіятан, ворогом людини стає "клітка норм" — система звичаїв, традицій, схем прийнятної та бажаної поведінки. Індія хоч і має довгу історію демократичної традиції зборів, проте їй заважає "клітка норм" — кастова система, яка розділює та поляризує суспільство. Аджемогли описують жахливе життя найнижчої з каст — далітів або "недоторканих" — за звітами Human Rights Watch, організації з вкрай кепською репутацією в Україні, котра нещодавно захищала росіянку Сєргацкову, яка веде підривну діяльність проти України під видом "правозахисної діяльності". Проте на практиці пригноблення далітів виявилося нічим не кращим пригноблення найвищої з каст — брамінів, жерців та традиційних лідерів спільнот. Біхар — один з найбідніших штатів, де третина стомільйонного населення живе у злиднях, а показник грамотності дорослих найнижчий серед усіх штатів. Державна влада паралізована, і так сталося тому, що у 90-их владу у штаті захопили ядави — одна з найнижчих каст шудр, слуг та рабів. Ядави утворили коаліцію з іншими найнижчими кастами та мусульманами, які не належать до кастової системи, для того, щоб витіснити брахманів, які традиційно домінували у політиці. Бахір залишився без висококваліфікованих чиновників: половина з 394 проєктів національного уряду так і не розпочалися; на будівництво сільських доріг Біхар освоїв лише 25% виділених коштів; усі 15 посад провідних інженерів залишаються вільними, а також 81 з 90 посад наглядових інженерів. Ось результат кухарок, які дориваються до влади, в специфічних умовах кастової системи Індії. Хто б міг подумати, еге ж.
Виходом слугує Закутий Левіятан — потужна держава під пильним контролем мобілізованого суспільства. Токвіль у творі "Про демократію в Америці" писав, що "в жодній країні світу принцип асоціації не застосовувався так успішно і до такої великої кількості різних об'єктів, як в Америці." Справді, то була "нація об'єднувачів", і Токвіль чудувався тій "неймовірній майстерності, з якою її представники вміють запропонували багатьом людям спільну мету і спонукають їх добровільно її досягати". Традиція мобілізації населення "закувала" Левіятана держави та привела США до успіху. Інакше відбувалося на Сході, де традиційно панувала деспотія. Китайському суспільству бракувало автономії й солідарності, а ініціатором справ завжди виступала держава.
Суспільство також може вийти з-під контролю та зруйнувати саме себе і свою державу, як це сталося при Веймарській республіці. Після поразки у Першій світовій Німеччину охопила Vereinsmeierei ("манія асоціацій"). Асоціації, клуби і громадські товариства процвітали й досягли рекордної кількості. Недовіра до державних інституцій спричинила злет суспільної мобілізації, тож здавалося, що там, де зійдеться бодай троє німців, одразу виникне клуб. До чого це зрештою призвело - всім відомо.
Аджемоглу та Робінсон розвивають у книзі ідеї нової інституціональної економіки, яка по суті є карго-культом зі святою вірою у те, що неуспішним суспільствам нужна проста пєрєстать строіть погані інститути та побудувати хороші. Інституціоналізм пояснює розбіжності між суспільствами історією, а коли суспільства все ж таки змінюють траєкторію розвитку, то Аджемогли пояснюють це "агентністю" — здатністю ключових діячів впливати на розвиток суспільства.
Автори пишуть, що Польща та Росія по-різному розвивалися після розпаду Совєцького Союзу, та пояснюють це історією. Мовляв, у Польщі історично існувало громадянське суспільство, а в Росії нічого подібного не було, тому перша увійшла до Євросоюзу, а друга "здичавіла" і знову стала деспотичною. Але чому в Польщі те громадянське суспільство існувало? Чому в РуSSленді воно не зародилося? "Бо там колгоспна система не набула значних розмірів." Добре, а чому вона там розвинулася? Наскільки глибоко копатимемо історію? Інституціоналізм ігнорує культурні розбіжності між суспільствами, що зрештою ні чого не призводить. Книга не дає ні чітких прогнозів, які дозволяли б перевірити її концепцію на фальсифікованість, ні корисних рекомендацій, ні інструментарію для аналізу, геть нічого. Поради суспільствам не вражають оригінальністю: "держава має збільшувати свої можливості", а "суспільство має бути сильним", щоб контролювати державу, з окремим наголосом на тому, що "особливо важливе втручання держави в галузі соціального страхування і перерозподілу благ для обмеження нерівності". Класика.
Окрема глава присвячена #BlackLivesMatter, щоправда, йдеться не про Джорджа Флойда, а про епізод з вбивством 9 серпня 2014 року афроамериканця Майкла Брауна у місті Ферґюсон. На основі цього Аджемогли викривають слабкість федерального уряду в царині правоохоронної політики, яка знаходиться в компетенції влади штатів і, таким чином, віддзеркалює місцеві упередження та забобони. Аджемогли також нещадно критикують традиційну американську практику державно-приватного партнерства. "Таку стратегію часто вихваляють у широких дискусіях, називаючи її способом вивільнення енергії та творчості приватного сектору", кажуть Аджемогли, хоч і визнають, що "зазвичай вона справді досягала цієї мети". Тоді в чому ж проблема? Авторів дуже дратує приватний сектор, та й далі книга крутиться навколо питань "охорони здоров'я та інфраструктури, не кажучи вже про перерозподіл податків".
Залишається питання: а що робити, якщо, власне, суспільство пасивне і лише сидить та вичікує доброго сцаря-батюшку, який обіцяє революційні зміни в обмін на самий лише голос на виборах? Аджемогли визнають, що в останні роки "мобілізаційний потенціал суспільства знизився" і різноманітні низові асоціації занепадають, але їх рецепт банальний — "держава має" якось мобілізувати суспільство. Дивна виходить формула — "держава має мобілізувати суспільство, щоб те у відповідь контролювало та розвивало державу". Попри загальну ерудованість авторів їх праця вражає вузьколобістю — дуже помітно, що вона написана для розвинених західних демократій, які вже побудували сильну державу, тож залишається лише боротися з дрібними та уявними проблемами. Проте світ — не США, і навіть не Швеція, яку автори наводять як еталон держави.
Лейтмотивом книги є не свобода, не індивід, і не державотворення, а пропаганда скандинавської моделі держави загального добробуту з її перерозподілом, профспілками та всеохопним контролем за індивідом, звісно, заради нього самого з метою "реагування на складні виклики безпеки".
Прикро, коли оформлення обкладинки книги краще за те, що криється під нею. Книгу варто читати хіба заради фактологічного матеріалу. Загальна концепція та зацикленість авторів не витримують жодної критики.
Дякую за увагу.
