Ще рік тому присуд геть відрізнявся би від сьогоднішнього

Голокост прийнято висвітлювати двома способами:

• Перший — як специфічно єврейську трагедію, апогей тисячолітнього антисемітизму.
• Інша метода, котра направду лиш дублює «єврейське» пояснення, показує Голокост як винятковий сплеск насилля, жорстокості та ненависті, який серед інших вирізняють «хіба що» найжахливіші масштаби.

Зиґмунт Бауман заперечує обидва погляди: катастрофа масового винищення євреїв була не відступом чи запереченням модерної цивілізації, а істинно довершеним її наслідком.

Фундаментальний західний міт розповідає піднесену історію про зростання людини зі стану варварства, забобонів та релігії на новий рівень модерної держави, що кличе себе «цивілізацією». Голокост зіпсував ідеальну картинку прогресу, тож його пояснюють «недостатньою цивілізованістю», яку цілком можна виправити.

Суспільство докладають зусиль задля ретельного вилучення «насильства» з публічного життя, поминають невинно убієнних, згадують приклади істинної жертовності та наставляють громадян пам’ятати. Самозакохане пестування пустопорожнім «такого більше не повториться, адже ми — цивілізовані люди» виявляється жахливо недоречним, адже модерна держава, яка уможливила геноцид, нікуди не ділася.

Голокост постав з раціональних міркувань і ніколи на своєму шляху не зраджував принципам раціональності.

Очільники СС розраховували на організаційну рутину, а не на особистий фанатизм, на дисципліну, а не на ідеологічну відданість. Не більше 10% есесівців вважалися клінічно «ненормальними» психопатами. Ненависть погромної юрби ніколи б не досягнула того, що зробили плани «переселення» та газові камери Аушвіцу; «Кришталева ніч» була єдиним масштабним погромом в історії винищення німецьких євреїв, де загинуло лише сто осіб — з такою швидкістю Голокост тривав би двісті років. «Лють і гнів», висновує соціолог, «жалюгідно примітивні й неефективні інструменти масового знищення». Погроми викликали інстинктивну відразу до насильства та спонтанну допомогу постраждалим, тоді як адміністративні заходи проти євреїв, які поступово відокремили та дегуманізували «не арійське» населення, сприйняли майже без спротиву.

Ототожнення расизму та гетерофобії — інстинктивної реакції на невідоме — з Голокостом відволікає увагу від справжніх причин Катастрофи.

Вони не мають нічого спільного з «позачасовими реакціями на чужинців» та «конфліктами, пов’язаними з ідентичністю». Центральна роль належить сучасній «цивілізованій» державі та світовому порядку, які не допускають ймовірності геноциду; якраз «мирне, гуманне, правове й упорядковане суспільство подарувало жертвам відчуття захищеності, що стало найпотужнішим фактором їх загибелі».

Культурно вихована відраза до насильства та «цивілізаційні манери» не спромоглися звести бодай один надійний бар’єр проти геноциду. Не стали перепоною ані офіційні церкви, ані наукова спільнота — «люди на кшталт Планка, Зоммерфельда, Гайзенберґа та фон Лауе радили “зберігати терпіння і стриманість у стосунках з урядом, особливо в питанні звільнень та еміграції”». «Історія вилучення влади в інтелектуалів — це завжди історія добровільної капітуляції», — проникливо писав Йоахим Фест.

Голокост стривожив неприємною звісткою, що «нормальні» люди могли опинитися не серед жертв, а серед катів. В експерименті Стівена Мілґрема піддослідним наказували вдаряти людину дедалі сильнішими ударами струму начебто для навчання і 65% піддослідних доходили до найвищої позначки у 450 вольтів (і натискали цю кнопку тричі). Абсолютно нормальні люди, противники насилля і жорстокості, досить легко вчиняли все це за наказом.

Експеримент підтверджував зв’язок жорстокості та дистанції до жертви: коли піддослідного змушували самотужки класти руку людини на пластину з електричним струмом, лише 30% доходили до кінця. Як тільки жертву знову ховали за стіною — показник повертався до 62%. Водночас шокувало, що коли піддослідний лише мовчки допомагав іншому катувати струмом, аж 92.5% доходили до «фіналу». Перекладена на іншого відповідальність дозволяла совісті повністю замовкнути.

Модерна [західна] цивілізація справді поборола варварське спорадичне насильство, однак ціною концентрації засобів насильства та монополії на їхнє застосування. Звільнення влади від ефективного соціального контролю торує стежку геноциду.

Експеримент Мілґрема сповіщав і хороші новини: поява додаткових джерел авторитету — експериментаторів, які висловлювали іншу думку та надавали протилежні накази, — призводила до того, що практично всі піддослідні відмовлялися продовжувати експеримент. Бауман підсумовує: самим фактом свого існування плюралізм є найкращим превентивним засобом проти аморального використання влади. «Голос совісті окремої особи найкраще чути в гаморі політичної та соціальної незгоди», що сповіщає дещо хороше про дратівливу на перший погляд традицію українських суперечок.

«Модерність і Голокост» — гостра, критична, серйозна праця, адресована найперше соціологам, кидає неприємний виклик, який досі віднаходить адресата.

Соціолог блискуче проаналізував взаємодію розвинутої бюрократії, духу раціоналізму й наукової ментальності, та наслідки винесення цінностей до сфери суб’єктивного, і домінування цих постулатів справді не ставиться під сумнів. Варто віддати належне Бауману за те, що Гітлер у нього крокує поруч зі Сталіним, позаяк соціальна інженерія однаково лежала в основі побудови і «комуністичного світу», і «арійського світу расової чистоти».

Згодом до Голокосту та «ГУЛАГу» долучається ще є Хіросіма та «В’єтнам»; у пошуках ймовірного місця наступного геноциду з притаманною західному люду зацикленістю на собі побіжно згадується навіть американська пенітенціарна система. Втім, сила Заходу не стільки в непомильності, скільки у визнанні своїх помилок: Бауман прозірливо вказав, що «загрозу майбутніх голокостів часто винюхують і шукають не там, де треба, відвертаючи таким чином увагу від тих місць, де криється справжня загроза».

Хаотичний та безсистемний геноцид в Україні нічим не скидається на впорядкованість німецьких злодіянь.

Замість чітко регламентованих процедур «переселення» та транспортування на конвеєр смерті тут вигрібні ями влаштованих в поліцейських відділках катівень, глупа ненависть та пиятика, яка нерідко вражає й «своїх». Пропаганда сама звела собі перепону на шляху до повної дегуманізації жертви — міт про «братній народ» змушує вдаватися до карколомних кульбітів при сепарації придатного до асиміляції матеріалу від безнадійних націоналістичних унтерменшів.

Цей геноцид — геть не Голокост.

Працю Баумана ще менше за інших хочеться привласнювати та покористуватися як підручним приладдям, де від Голокосту зостанеться лиш назва на обкладинці. Підкреслю, що навпаки — Шоа задала точку відліку і має лишитися в центрі уваги.

Ще рік тому присуд геть відрізнявся би від сьогоднішнього. Я запекло захищав би модерну державу й західну цивілізацію, котра подарувала стільки благ та забезпечила небувалий рівень життя для тих, хто ще не так давно після виходу з тюрми народів животів в напівголодному стані. Віддано боронив би авторитет і раціональність, ці надійні провідники у пітьмі отаманії та невігластва, а піддослідних Мілґрема виправдав би за дії во ім’я науки.

Марксистське минуле Баумана скрипить на зубах піском характерних термінів та вирізняється механістичністю — прикладена до людських істот, вона наче знімає відповідальність з індивідів та колективів та перекладає на сутності вищого порядку.

Приводів затаврувати цю працю й без того вистачало, та Бауман ще й сам вкладає меч в руки українського читача: замість написати «колаборанти» чи хоча б «поліцаї» соціолог використав етнічний епітет, тож вийшло одіозне — «на цій війні не бракувало українців, охочих допомагати [вбивати євреїв]».

Свідомий певної однобокості погляду британського соціолога та попри низку зауважень я рекомендую ознайомитися із цієї книгою.