Розкіш багатоликих свідчень приховує парадоксальне
«З таким самим успіхом можна змішувати олію з оцтом: струсоніть пляшку і за якусь хвильку вони знов розділяться» — пояснював «визволитель» Алжиру неспроможність асимілювання французами алжирських арабів, однак ця метафора рівнозначно пасує і самому авторові, аспекти особистості якого вперто не бажають витворювати монолітний образ.
Британський історик Джуліан Джексон заздалегідь відмовився категоризувати гіганта — єдиною недоторканою ознакою Шарля де Ґолля залишиться його зріст.
Найвідоміший із французів (70% згадок супроти 38% у Наполеона на другому місці) ще за життя надзвичайно ускладнив справу майбутнім біографам свідомим містифікуванням, диктованим заледве не містичним провидінням.
Прискіпливо ретельне — аж до вичитування кожної коми — коригування біографії та мемуарів надало літописцям щонайширші простори, де можна віднайти матеріял на всяк смак і гаразд, водночас і «заплутатися, ніби муха, в павутинні»: потрібно вміло відрізняти факти від легендування, відвертих вигадок і стверджених сонмом літераторів та послідовників напівправд. Британський історик відкриває свою працю глибоко обізнаний величі виклику.
«Де Ґолль до "де Ґолля"»
Таким заголовком розпочинається життєпис того, хто нерідко говорив про себе у третій особі, а вже у свої двадцять проголошував відданість ідеалу героїчного лідера, котрий «присвячує себе самотності, яка для вищих істот є їхньою сумною долею». Знайомство із закладеним в молодості спокушає побачити промисел Вищий на місці «упередження уцілілого»: у палкій поживі любові до Франції, смирення перед республікою і ностальгії за монархією, що плекало батьківське буржуазно-традиціоналістське середовище, неважко увидіти собі витоки втілюваного пізніше парадоксального образу «народного монарха».
Біограф поспішно ухиляється впевнено констатувати визначні для формування особистості дату, час, місце й обставини — «ми не знайдемо простого "ключа" до розуміння де Ґолля», — хай яке кропітке просіювання архівів, мемуарів і стосів фандому нерідко полишатиме мозаїку напівзібраною.
Сотні віднайдених свідчень почергово виглядатимуть вкупі то як відверте божевілля, то ніби пихатий нонконформізм.
Викладене у трактаті 1932 року «Лезо меча» бачення лідерства вимагало «культивувати загадковість і триматися осторонь» та демонструвати «чималу дозу егоїзму, гордості, жорстокості й хитрості», і хоч як піднесено-небесно не звучали ці настанови, їх справді дотримувалися: у недовгих битвах 1940-го де Ґолля характеризували «винахідливим, енергійним», байдужим до власної безпеки, заразом «його дії як командира були незалежні, авторитарні й егоцентричні».
«Таймс» подавала схожий портрет — «тверезомисляча, відверта й діяльна людина і водночас мрійний, що полюбляє абстрактні ідеї». Готовий «оцінювати різні періоди французької історії прагматично і без ідеологічних нашарувань» та «шукати позитивні риси в будь-якому режимі чи в будь-якій особі, яка з успіхом захищає велич Франції» неординарний державник воднораз уникнув традиційного гріха «консерватизму», тож коли правий фронт вітав Мюнхенську угоду, Генерал лютував через «призвичаювання до приниження і відступу».
Інтуїтивними пошуками «третього шляху» позначено коливання в політиці, економіці, підходах і нахилах: «картезіанство врівноважувалося берґсоніанством, класицизм — романтизмом», а недовіра до капіталістичного ладу — захопленням тейлоризмом і можливостями промисловості, позаяк «організація, методологія і порядок безсилі, якщо вони не підпорядковані енергії нації; але і національна енергія та запал без порядку можуть призвести лише до хаосу».
Що завгодно, та «простота» мелькатиме хіба щоб описати убранство домогосподарства де Ґоллів: неодмінно аскетичне, воно ніколи не видавало велич мешканців чи вишуканість їхніх смаків — ремонту особистих приміщень Єлисейського палацу Генерал віддавав перевагу марафету Великого Тріанону, щоб вражати закордонних гостей.
Розкіш багатоликих свідчень приховує парадоксальне — відчути людську подобу Шарля де Ґолля ледь-ледь можливо. Don't get me wrong: @читачі зазирнуть у родинне життя, відстежать запальні баталії та почують цілу вервечку розмаїтих опіній, проте оживити політичного велета ніяк не вийде.
Авжеж, критикувати працю за те, чим вона не є — заняття безхитрісне й негідне, однак жанрове уточнення наголошує найуспішнішу ділянку «Власного бачення» — становлення і утвердження політичної тварини de Gaulle, і якщо вже геть відсікти зайве — демонструє втілення волі у владу.
Тандем милозвучного і триклятого, неодмінно пов’язаного з соціальною неприйнятністю й ганебністю політичного мистецтва, звучить суперечно, та на ділі почасти реабілітує честолюбців на службі держави, — тих самих одиниць людської породи, чий дефіцит Гетьман Скоропадський вважав «одним з наших нещасть».
«Вільна Франція» постає висококласною одноосібною авантюрою («в приватній розмові Черчилль заявив: "Ви один? Що ж, я визнаю вас одного [лідером усіх "вільних французів"]»), приголомшливою місцем звільненої Франції серед переможниць війни та обдаруванням клаптиком Берліна. Немислимі здобутки того, що в процесі виглядало хлипким дріб’язковим політиканством, виглядають продуктом єдино (однісінько!) сталевої волі, позаяк віднайти інші сприятливі риси у мастодонта важко аж настільки, що на думку спадає крамольне про чистісінький фарт, — мовляв, самопроголошений батько нації, котрий зрідка спускався з висот абстрактного лідирування до буденної операційної справи, міг піднестися тільки завдяки удачі.
Капітулює й біограф, оскільки «у кар’єрі де Ґолля часто нелегко відрізнити безрозсудність від розрахунку», і ще відвертіше припускає ймовірність, що «він просто не міг контролювати події, і те, що здається нам подвійними стандартами і холодним розрахунком, насправді було результатом невпевненості та імпровізації». Крамола згодом вимушено поступається, адже за облаюванням «божевільности» раз по раз слідує визнання «найпотужнішим із французьких діячів» і «силою, що зірвалася з ланцюга, брутальною і нещадною».
Поміркований демістифікаційний підхід дозволяє підступитися до великого легендотворця, який зумисне намагався «щодня, хоча б ненадовго, уявити собі, як дивитися на всі ці події безсторонньо, з точки зору майбутнього історика». Нещадне препарування «гордовитих і нещирих» спогадів викриває вкрай зухвале історифікування власного імені, де головну дійову особу відсторонено зображено ледь не силоміць помазаною на імператорський престол; чого варта бодай безсоромно патетична сповідь восени 1940-го, коли «раптом я вперше … усвідомив, що генерал де Ґолль став живою легендою, … і це зовсім не я… відтоді мені довелося рахуватися з тим чоловіком…»
Його інтерпретація подій закладала не менш як нове розуміння історії, відновлюваної там, «де він її залишив у 1940 році, а уряду Віші ніколи не існувало». «Можливо», флегматично зауважує британець, «з роками він навіть повірив у той міф, який сам і вигадав». За таких непростих умов історику вдалося заразом уникнути раболіпства і не сплюндрувати ікону — випробувати і обтрусити французьку велич без посягання на святе.
Хто плекав «велич» Франції, одночасно й уповав на катастрофу, яка вимостила би шлях Месії власною персоною: 1952 року він наставляв «асоційоване» «Об’єднання французького народу», найбільшу парламентську партію, «бути обструкційною силою», позаяк не вірив «в цінність будь-якого уряду, який не мав честь очолити», що, зауважував свого часу Реймон Арон, філігранно описувало бонапартизм, «трьома основними характеристиками якого є ситуація національної кризи, дискредитація парламенту й політиків, популярність особи».
1947 року де Ґолль прирівнював «окупацію партіями» до німецької, проте показово надпартійний провідник таки опирався на прихильні угрупування, лукаво переназвані «об’єднаннями» чи «спільнотами», чий непрозорий афілійований статус завжди міг бути односторонньо розірваний; диву дивуєшся стійкості автора так довго уникати тавра «мак’явеллізму» щодо натурального втілення настанов флорентійського держсекретаря.
Старанна реконструкція право-лівих ухилів де Ґолля і голлізму (тотожних, та парадоксально паралельних утворень) виявляє ключову властивість державця — здатність бути всим і нічим: імперіалістом і деколонізатором, євроскептиком і євроатлантистом, загравати зі Совєтами та сповідувати антикомунізм. «Найсильнішою стороною було його мовчання» — 12 років приховування поглядів до повернення на трон 1958 року перетворили Генерала на «ніби чистий аркуш паперу, на якому французи могли писати свої надії та сподівання».
Місцями здається, що врівноваженість оповіді порушує темний бік творця історії: лаконічні й недвозначні епізоди розвінчування віроломства, дворушности та цинічного користання людською породою («вищі інтереси Франції … цілком відрізняються від повсякденних інтересів французів») дозволяють завиграшки встановити «нетерпимість, мстивість» і «невдячність» чи намалювати непривабливий портрет театрала, циніка та «майстра пустопорожньої риторики».
А втім проливання світла на фігові хащі «особливостей» де Ґолля зовсім не зазіхає на його маєстат — найперше біограф віддає належне тактичному генію, вмінню «найкраще розпорядитися колодою карт, яку доля дала тобі в руки». Перетворити полишення Алжиру, яким володіли з 1830 року, майже на перемогу — це справді вищий пілотаж підкорення zeitgeistу на свій манір, і «досягнення полягає не так в "наданні" незалежності, як у переконанні народу, що… Генерал контролював цей процес, а ще придумав переконливу інтерпретацію», що врочисто сповіщала настання «на зміну колоніальній … ери згуртованих континентів».
Збалансованості направду дещо зраджено хіба на завершальному етапові, коли де Ґолль постає однобоким впертюхом, чиї фокуси вже давно втратили новизну, тож біограф спішить позбутися штукаря й перейти до «спадщини»; як писав один з двох «найвидатніших французьких письменників ХХ століття», яких пильний до літераторів де Ґолль ніколи й ніде не згадував, Луї-Фердінан Селін — «так і з романами, вони починаються більш-менш добре, а потім кінчаються не знати як… недоїдками». І якщо з «контраверсійним» Селіним напозір зрозуміло, то другим був Пруст.
Фривольна манера британського історика тішитиме не завжди: так, біограф поділяє скепсис француза щодо наднаціональних структур і європейської ідентичності загалом, кличе сталініста Сартра «найвидатнішим мислителем Франції (а може, й світу)», неприховано симпатизує «оновленим» поглядам Генерала на Ізраїль та поділяє класичну «ялтинську історіографію», де лише один із підписантів пакту Молотова-Ріббентропа послідовно виявляє агресію, і вимушений згадати «нацистсько-совєтський договір» тільки задля висвітлення лицемірства французьких комуністів, котрі 1940 року вітали «союзницьку» окупацію й проклинали засновника «Вільної Франції», щоб пізніше славити «поборника НАТО».
Суголосно нечутливо до московського питання польсько-совєтську війну 1919-1921 рр. подано як «конфлікт двох країн», в якому «нова незалежна Польща» «намагалася посунути свої кордони на схід, скориставшись революційним безладом у Росії». Саме у «Росії» об’єднує двох західних європейців, автора і об’єкта його дослідження, адже «там, де інші бачили «Радянський Союз», де Ґолль бачив "Росію"» — єдиного разу він згадує Україну у листі «любій "maman"», де йшлося про те, що Гітлер не зупиниться, якщо «дозволити йому завоювати Центральну Європу й Україну». That aged well з незначними виправленнями.
Блискуче, обов'язково зверніть увагу.