«Прорив» не став винятком і точно слідує канонам жанру

Американська публіцистика вирізняється особливою кінематографічністю.

Книги нагадують голлівудські блокбастери, де сцени динамічно зміняють одна одну, а майстерно прописані персонажі творять брудні та світлі справи. Протагоністом традиційно виступає просунута громадськість, яка виводить на чисту воду «жадібних» бізнесменів та корумпованих політиків. 

Фінал «стрічки» відомий заздалегідь: читач має зарядитися на боротьбу з «силами зла», у чому допоможуть заздалегідь підготовлені поради та настанови автора.

«Прорив» не став винятком і точно слідує канонам жанру:

Ліва американська журналістка Рейчел Меддоу в якості «хлопчика для биття» обрала нафтогазову промисловість і методично викриває темні сторони її діяльності. Міжнародні компанії з видобутку нафти й газу критикуються одразу на двох фронтах: за межами демократичних країн вони надають матеріальну, технологічну та грошову підтримку диктаторам з їхніми відсталими автаркіями, а всередині Сполучених Штатів шляхом перейменованої у лобізм корупції компанії забезпечують собі незаконні і захмарні, як вважає американська журналістка, податкові пільги та всіляку дерегуляцію.

Конкретні цифри та факти в «Прориві» з'являються не так часто, але один з кейсів привертає увагу. 

Податкові надходження від видобутку нафти й газу у штаті Оклахома за період 2008-2018 рр. скоротилися з $1.14 мільярда до $529 мільйонів; частка усіх надходжень штату від нафти й газу складала 27.4% у 1982 році і лише 3.9% у 2014. Така ситуація була історичним пережитком: в 1994-у технологія гідророзриву та горизонтального буріння була дорогою, тож для неї встановили податок в 1% (замість стандартних 7%) від ринкової ціни видобутих нафти й газу, але лише впродовж перших двох років або допоки свердловина не окупить всі витрати. У 2010 році нафтогазові компанії пролобіювали норму, що вони платитимуть 1% впродовж чотирьох років свердловини без додаткових умов про окупність, хоча технології подешевшали і поширилися настільки, що 9 з 10 свердловин в Оклахомі бурили горизонтально. Внаслідок цього штат за рівнем видатків на учня в державних школах посів 49 місце в країні, а лідирував хіба за кількістю ув'язнених жінок.

За всіма ознаками таку літературу варто було б оминути, проте динамічний та розв'язний стиль Меддоу підхопив та втримав до кінця не такої вже й маленької книги.

Пише панянка дійсно з перцем: чого варте хоча б «гівняний "Газпром"» на адресу корумпованої державної монополії, яка побудувала свою частину першого «Північного потоку» втричі дорожче за німців.

Американська журналістка глумиться зі становища прогнилої в усіх сенсах нафтогазової промисловості держави-бензоколонки та висміює її химерні політичні оборудки, як от Міжнародний консервативний форум в Санкт-Пєтєрбурзі 2015 року — збіговисько неонацистів, фашистів і сепаратистів на кшталт представників «Вільного Техасу», маргіналів з маргіналів. І ці істоти сміють піднімати тему «денацифікації».

2010 року США та росія обмінялися шпигунами; Московія зустріла десяток своїх «бондів» наче героїв, суспільство тішилося, що змогло «нагнути пєндосів». Правда виявилася «трохи» інакшою: ФБР слідкувало за росіянськими невдахами від самого початку, повісило GPS-трекери на їхні автівки та прослуховувало всі розмови. Якось один із «шпигунів» переплутав зв'язкового і звернувся кодовою фразою до випадкового волоцюги. Росіяни записували паролі (зате з 27 символів!) на папірці; їх підозрювали навіть сусіди через поєднання російського акценту та ірландського прізвища.

Як українські військові показали справжню силу другої армії в мірє з простроченими пайками, так Меддоу декласує російське територіальне утворення на всіх фронтах. Гумор і глум зривають пелену з очей зачарованих мошчностю і суровостю загадочної русскої душі, а король — в трусах ЗСУ.

«Росія жлобська і відстала, вона вдає з себе лева, але вона не лев. Вона радше гієна, яка винюхує кризу, йде туди й на цьому грає» — цитата румунського експерта з питань безпеки Дена Дунгачіу б'є у самісіньке яблучко, адже путінську росію часто зображали величним та всесильним злом, яке примушує суспільства покидати союзи чи обирати бажаного президента.

Прикметним винятком успішності бензоколонки Меддоу вважає діяльність ольгінської ботоферми, яка за відносно невеликі кошти розгорнула потужну світову кампанію дезінформацію. Але навіть втручання ольгінців лише ятрило старі рани. Меддоу підкреслює жалюгідність потуг росії; реалістичне бачення нутра свєрхдєржави могло б вберегти західних аналітиків/інтелектуалів від пророкування взяття Києва за 72 години. Як ніхто з сонму західних совєтологів не зміг передбачити раптовий розвал Совєтського Союзу, так і з успіхом відсічі України не вдалося. Фантазії про «русскій паровий каток» та «разьярьонного мєдвєдя» досі живуть і квітнуть, тож тверезий погляд тішить і заслуговує похвал.

Американка плекає русофобію, щоб продемонструвати особливу роль міжнародних нафтових компаній — без їхніх новітніх технологій розроблені ще при совєтах родовища давно б перестали наповнювати казну режиму. Росії належало лише 0.2% із 1.3 мільйона закордонних патентів, виданих у США з 2000 року — свєрхдєржава відставала за загальною кількістю щорічних патентів від штату Алабама, Карл.

Нафтогазова промисловість забезпечує саме існування корумпованих режимів, і тоді як африканські диктатори витрачають брудні гроші на маєтки й автівки та полюють за речами Майкла Джексона, російський диктатор «інвестує» в дестабілізацію сусідів у безсилих мріях відродити зеленішу траву совєтської імперії.

Вторгнення Росії в Україну 2014 року (книга «Прорив» вийшла друком 2019 року) трактується дещо дивно:

Мовляв, путін вбачав в українських родовищах на сході загрозу домінуванню російського газу і нафти, тож збройною агресією вбив одразу двох зайців. Примат економіки подає вкрай наївну картину розмаїтої реальності; нагадує мемуари Євгена Чикаленка 1919-1920 років, де він серйозно сподівався, що Антанта візьме під своє крило Україну задля розробки нафтових покладів на Львівщині.

Рейчел Меддоу присвятила більше часу критиці нафтогазової промисловості, тоді як мені найціннішим вбачається саме її «русофобія», завдяки якій книга пройшла перевірку часом. Демонізація бізнесу, особливо — великого, тим паче — з видобутку корисних копалин, це ледь не обов'язковий пункт програми, як і громити «істеблішмент» та вимагати від держави «наведення ладу». 

Однак в цьому випадку вимоги американців посилення контролю за нафтогазовою промисловістю повністю збігаються з українською метою переламати хребта російському непорозумінню, бо одне випливає з іншого. Наратив лише зміцнів за три роки з моменту написання, позаяк війна активізувалася настільки, що «прорив» більше неможливо ігнорувати, як це було з анексією Криму та проголошенням народних республік.

Американська журналістка написала чудову історію радше розважального характеру, і якщо подолати один з найжахливіших відомих мені перекладів на українську, то можна отримати купу задоволення. 

Хоч зараз і не до розваг, але колись орки на нашій землі скінчаться, тож рекомендую.