Людина потребує людини
Коли восени 1986 мені було лише три роки, а Європа лиш почала оговтуватися після Чорнобильської катастрофи Себастьян Юнґер так знудився від передбачуваності життя в американському передмісті, що вирішив поїхати автостопом через всю країну, створивши таким чином ситуацію, над якою він мав би дуже мало контролю. І коли він розпочинає книгу "Плем'я. Про повернення з війни і належність до спільноти" з одного випадку на дорозі, я пригадав подібний досвід з власного життя.
Дуже давно, задовго до початку поточного кінця світу, у 2011 році, коли я і двоє дівчат — Оля та Яна — подорожували автостопом Грузією, з нами стався трафунок, мало не дослівний із тим, який автор описує у вступі до книги.
Ми простували безлюдною і безавтомобільною дорогою, з півдня на північ, у бік перевалу Цхрацкаро, за яким, за даними з нашої паперової мапи, мало бути містечко Бакуріані. Аж раптом, нас наздогнало стареньке авто, зупинилося і сивий чоловік передпенсійного віку запросив нас всередину. Різо Іванович — так його звали — побачив нас, коли відпочивав на призьбі свого будинку і не зволікаючи поїхав, щоб запитати чи може він нам чимось допомогти. Потім ми заїхали до його подруги — власниці сільської крамниці, яку вона облаштувала на веранді власного будинку, де нас пригостили найсмачнішою у моєму житті кавою з джезви. Після цього Різо повіз нас на перевал. Ми не знали, що бензину в його авто вистачить лише до прикордонного поста на перевалі, а повертатися додому йому доведеться з порожнім баком, накатом. Цей високий сивий чоловік взяв на себе відповідальність за трьох абсолютно чужих і незнайомих йому людей, підкорившись якомусь старовинному інстинкту, котрий змушує людину допомагати подорожнім.
Ми вже не раз і не двічі переконалися, як великі потрясіння і трагедії, спільне обурення або травма допомагають нам перевідкривати людяність, співпрацю та солідарність — як Помаранчева Революція, Революція Гідності, анексія Криму, повномасштабне вторгнення допомагали нам подивитися на членів нашої спільноти оновленим зачудованим поглядом, як на супергероїв та чарівників.
Людина потребує людини, потребує спільноти навіть тоді, коли їй здається, що неможливо більше жодного дня витримати цих двадцять немитих чоловіків, які ночують з тобою в одній кімнаті, і де кожен, якщо не дивиться тік-ток, то бавиться в танчики, а якщо не дивиться дубльований російською мовою серіал, то обов'язково розмовляє з коханою жінкою по відеозв'язку — і всі без навушників.
На війні люди часто мають такі гранично сильні емоції і переживання мети в житті, що після повернення до мирного суспільства — розгублюються і втрачають сенс. Навіть ПТСР найбільше проявляється саме тоді, коли військові повертаються додому, і там, через якийсь час, починають відчувати свою непотрібність та невміння жити для своєї країни.
Тільки включеність у справи спільноти, віднаходження свого місця там, розуміння власної компетентності та корисності, відчуття зв'язку з іншими можуть висмикнути ветеранів із явного або надуманого замкненого кола страждань і повернути їх до справжнього та повноцінного життя.
А це дуже часто залежить не так від них, як від емоційного інтелекту та здатності до емпатії того суспільства, в яке люди повертаються (або тимчасово навідуються) з війни.
