«Геноцид» домінує в суспільно-культурному просторі, натомість «злочини проти людяності» згадують рідко.
Творці двох фундаментальних термінів міжнародного права навчалися в Львівському університеті:
Герш Лаутерпахт запровадив «злочини проти людяності» замість «воєнного варварства», а Рафал Лемкін утворив «геноцид» як амальгаму з грецького слова «genos» (плем'я або раса) і латинського «cide» (убивство) на заміну неоковирної «децимації національних меншин».
Спеціаліст з міжнародного права Філіп Сендс майстерно поєднав містом Лева життєписи свого дідуся, нацистського функціонера та двох правників у примітній книзі «Східно-західна вулиця. Повернення до Львова».
«Геноцид» домінує в суспільно-культурному просторі, натомість «злочини проти людяності» згадують рідко.
Сутність цих термінів протилежна: геноцид розглядає дії проти груп, тоді як злочини проти людяності акцентують увагу на індивідах. Різнилися також їхні творці: прагматичний сер Герш Лаутерпахт скептично ставився до ексцентричного «татка» «геноциду» Рафала Лемкіна через побоювання, що «групова» концепція знівелює захист окремих осіб. «Геноцид» жодного разу не прозвучав у вердикті Нюрнберзького трибуналу чи звинуваченнях підсудних.
«Зоряний час» «злочину злочинів» настав після Нюрнберга, коли 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію №96 із зазначенням, що геноцид «заперечує право на існування цілих людських груп».
Жанрова приналежність «Східно-західної вулиці» розмита між науково-популярною розвідкою, детективним розслідуванням та особистим щоденником. Філіп Сендс намагається пролити світло на замовчане минуле своїх дідуся і бабусі, та історія розростається далеко за межі сімейної: професор відшукує племінницю Лаутерпахта, котра єдина з львівської родини пережила німецьку окупацію, та пристарілого племінника Лемкіна, подорожує з сином Ганса Франка Нікласом до сина іншого нациста — губернатора Дистрикту Галичина Отто фон Вехтера, Хорста. Ніклас Франк виступає «проти смертної кари, окрім як для мого батька», тоді як Хорст Вехтер силується зберегти про батька «хоч щось хороше» навіть після появи беззаперечних доказів, що той свідомо став масовим вбивцею. Донька судді від Великої Британії на Нюрнбергу Енід Лоуренс під час розмови з Сендсом вибачається за те, що «ненавидить німців»: їй шкода, але почуте на трибуналі про людську шкіру з Бухенвальда не відпускає її «навіть після понад семи десятиліть». Має право на ненависть.
Український народ під проводом деяких політиків сильно знецінив «геноцид» у період 2014-2019 років, та злочинний напад росії повернув терміну первинне звучання. Риторика підконтрольних Кремлю ЗМІ про «вирішення українського питання» не могла не викликати асоціацій зі «злочином злочинів», а Буча мала позбавити жодних сумнівів. Однак широкого визнання не сталося. Проблемність «геноциду» полягає в зашитому у ньому трайбалізмі — ще опоненти Лемкіна іронізували над прагненням захистити певні групи звинуваченням інших.
Філіп Сендс визнає об'єктивну реальність, в якій відчуття групової ідентичності є фактом — так чи інакше, люди бачать себе членами груп. Втім, британський правник, який називає себе «пристрасним опонентом ідеї групової ідентичності», все одно намагається відвернути увагу від «геноциду», оскільки «правове визнання геноциду сприяє збільшенню ймовірності конфлікту між групами через посилення групової ідентичності». Потенційну мішень «вирішення українського питання» такі завбачливі перестороги обурюють.
Стриманість світу щодо звинувачень [росії] у геноциді поступово прояснюється: тоді як злочини проти людяності стосуються лише відповідальності за дії під час війни чи «широкомасштабного нападу», звинувачення у геноциді відчиняє двері навіть до тих дій, що мали місце перед початком війни. Наслідки такого правосуддя можуть здатися колосальними, тож таке [«політичне»] рішення вимагає неабиякої сміливості.
Примирливі компроміси виглядають привабливіше; такий шлях обрали на Нюрнберзькому трибуналі, коли гестапо, СД і СС визнали винними, водночас СА, кабінет міністрів Рейху, генштаб і верховне командування вермахту як організації звільнили від відповідальності.
Війна воскресила призабуту термінологію світових війн:
Нацизм став єдиним вокабуляром пізнання рашизму, до лексикону та пошукових запитів увійшли «репарації», «Нюрнберг» та «денацифікація» як можлива модель дерашифікації. Подекуди історичні паралелі викликають скептичну посмішку: у Тоні Джадта знаходимо про приреченість денацифікаційних процесів, адже 94% суддів та прокурорів Німеччини мали нацистське минуле.
Часом історія дарує надію: сумніви колишнього мера Дюссельдорфа у «недостатності» злочинів росіян в Бучі та Маріуполі в історичній перспективі можуть нічим не відрізнятися від прем'єр-міністра Нідерландів, який у 1950-х відмовився від участі у спорудженні меморіалу в Аушвіці та назвав це «комуністичною пропагандою».
Життєпис генерал-губернатора Ганса Франка тішить торжеством справедливості: ось він у Вавельському замкові «сидить на троні Ягеллонів і Собеських», любується поцупленим у краківському музеї полотном Леонардо да Вінчі «Пані з горностаєм», вирішує долю величезного шмата території та проголошує очищення Польщі від євреїв, які «принципово мали зникнути», проте траєкторія життя незабаром карколомно зміниться.
На допитах союзників колишній божок мекає і блеє, відкараскується від злочинів, навертається в католицизм та діагностує собі роздвоєння особистості. Колишній генерал-губернатор розіграв цілу виставу зі «щиросердним визнанням відповідальності» під час Нюрнберзького трибуналу, однак немає віри жодному слову істоти, яка «заспівала би іншу пісню», якби його особисті щоденники з жахливими зізнаннями не потрапили до рук американців. В епоху інтернету «франки» не лише ведуть щоденники публічно, а ще й намагаються охопити якомога ширшу авдиторію.
Британський правник «повертається до Львову» з неприхованою та подекуди жорстокою критикою на адресу України за ставлення до власного минулого. Тривожними в його очах виглядають героїзація дивізії Ваффен СС «Галичина», заходи на честь якої відвідує згаданий вище Хорст Вехтер, їхні однострої зі свастикою та знайдений на товкучці біля міської Ратуші Львову сталевий шлем «зі свастикою з одного боку і символом SS з другого».
Накинутий «зверху» підхід діалогу з минулим не влаштовує британського професора: пропозиція Садового вказати, де, кого і як вшановувати, схоже, викликає лише роздратування. Знищення половини жителів Жовкви замовчує навіть Вікіпедія; Сендс воліє широкого обговорення, визнання та примирення.
Львів критикується найбільше, але шпилька дісталася й Відню, де «чомусь» відсутній «музей аншлюсу» — Сендс з донькою знайшли лише стіну в одній кімнатці невеличкого приватного музею. Трапляються й компліменти: демонстрацію світлин Глинської брами у Жовкві 1941 року з транспарантами «Слава Гітлерові! Слава Бандері!» названо «мужнім кроком» з боку кураторки музею, Людмили Байбули.
2017 року Філіп Сендс вбачав загрози у «зростанні націоналістичних тенденцій в Європі» та переймався через брекзіт, однак за якихось п'ять років Велика Британія перетворилася на одного з лідерів «вільного світу», а британський правник виступає неформальним лідером створення спецтрибуналу для путіна та російської військово-політичної верхівки, бо непокаране ZΛО зростає.
«Не впевнений» у юридичному визнанні геноциду професор Сендс вважає оптимальним засудити росію за злочин агресії, який є очевидним після рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі від 16 березня зобов'язати росію припинити війну проти України.
Хтось написав, що «Східно-західна вулиця» — книга про «невідворотність покарання», але одна позірно нейтральна примітка повністю це заперечує:
«Алоїз Бруннер (1912-2010) — гауптштурмфюрер СС, один із соратників Адольфа Айхмана».
Рік смерті колеги «банального зла» свідчить, що про покарання і невідворотність не йдеться. Нерозкритими залишаться й дідові таємниці — життєписи майстерно зводяться та обриваються в залі № 600 Нюрнберзького трибуналу.
Про що тоді книга?
Про одних людей — іншим людям, серед яких виділяються українці, навіть якщо самі цього не бажають.
Рекомендую для розлогого читання.