А якби замість Вінстона Черчилля був хтось інший

Про знаменитого британського прем’єра надруковано достатньо літератури українською, що не може не тішити, втім, «Велич і ницість» — не ще один байопік про Черчилля: нехай портрет на обкладинці продаватиме книгу, а персона з сигарою в зубах не полишатиме сюжетну лінію, та в центрі уваги міста, події та люди.

Славетна столиця Британської імперії протягом першого року Другої світової війни переживатиме німецькі бомбардування, й заледве колись містян в бомбосховищах розумілося краще, ніж нині.

Вибухатимуть не лише бомби: Клементина Спенсер-Черчилль, дружина прем’єра, спускатиме шкуру із пацифістів-пораженців, ладних шукати мир в очах Гітлера, й суворо висварюватиме де Голля, невдоволеного затопленням французького колабораційного флоту. Нащадку герцога Мальборо пощастило з цією жінкою, здатною впорядкувати арсенали склянок любителя випити та дати лад житлу на Даунінг-стріт, котре сімейство миролюбів Чемберленів лишило свинарником.

Життя публічне й особисте, моменти світової історії поряд із побутовими дрібницями, знаменитості й особистості дещо меншого калібру — вже сама назва вказує, що Ерік Ларсон збудував свою оповідь на полярностях. Історія вручила карти в руки такому підходові, адже бойові дії велися водночас на суші, на воді та в повітрі, політика внутрішня перемежовувалася з міжнародною, а любовні перипетії неодмінно втручалися у справи державної важливості — дружина недолугого гульвіси сина Черчилля Рендольфа Памела зрештою вийшла заміж за координатора лендлізу американця Вільяма Гаррімана.

«Секрет» видано в епілозі — це крива Воннеґута, за якою герой почергово переживає піднесення та кризи, щоб врешті досягти надзвичайного успіху: капітуляція Франції на тлі катастрофи корабля «Ланкастрія» з тисячами військових на борту занурює суспільство у темряву, втім, міністерство авіабудівництва нарощує випуск нових літаків, а промова прем’єр-міністра збадьорює націю. Змайстроване американським письменником панно із відбитком часу до біса живе й не полишає спроб вийти за межі; зайвого імпульсу поряд із просуванням у часі додають розмаїті географічні метання, перельоти та переміщення між локаціями, прогулянки й гонки на автівках (прем’єр любив швидку їзду у часи, коли паски безпеки ще не стали мейнстрімом).

В цій динамічній, гарячковій історії помічаєш знайомі риси: панічні настрої, відчай, невпевненість, посипання попелом та віднайдення прихованих резервів сили і стійкості. Відтворене минуле Лондона 1940-го висмикує з реальності та водночас зливає такий різний досвід воєдино — відзначити усі паралелі значило б переписати добру половину праці. Справді: прем’єр та його міністри від самого початку регулярно називатимуть наступні дні, тижні та місяці війни «ключовими» та «переломними», а вже епопея з обміном суверенітету британських островів на п'ятдесят старих американських есмінців, які збиралися пустити на брухт, не може уникнути дежавю леопардової ганьби імені Олафа Шольца.

Лідерство утримує позиції й в епоху балаканини про рівність; нехай «Велич і ницість» лиш мимоволі торкається теми, та роль особистості надто красномовна, щоб цього не помітити: не змінюється ані система, умови чи країна, проте вже за день після призначення нового прем’єра «мляві коридори пробудилися від сну» й урядовий апарат Даунінг-стріт почав жити наче мурашник.

«Якбитологія» на тему «А якби замість Вінстона Черчилля був хтось інший» щонайбільше спекулятивна — саме його вітали громадяни, саме йому усміхалися погорільці на руїнах, саме з ним посполиті пов’язували перемогу аж настільки, що доньку Мері «лякала» їхня залежність від батька. Популярність, щоправда, не вберегла від звинувачень у тому, що нині назвали би «піаром» — депутат із Глазго від Соціалістичної партії критикував прем’єр-міністра за спонтанні поїздки задля «виставляння себе напоказ» містами, що зазнали німецьких бомбардувань.

Вишколений кліповим мисленням мозок високо оцінить калейдоскопічну структуру праці: історія представлена сотнями уривчастих, іноді — на пів сторінки, глав, тож допамінові мікросплески регулярно винагороджуватимуть читача. Відтворити дух часу допомогло скрупульозне збирання інформації: часописи винаймали сотні щоденникарів для фіксування вражень, а опитування ретельно відстежували суспільні настрої. Письменнику було з чим працювати, адже після війни «немов гриби після дощу, повиростали мемуари і щоденники», і як тут не заздрити такій суспільній прозорості.

Люди завше є люди: британці згодом перестали реагувати на повітряні тривоги, хоча що вже казати про людей, коли й сам Черчилль вилазив на дах, щоб подивитися на падіння бомб. Самих німців англійці кликали так само по-різному, як росіян кличуть «орками» та продуктами неприродного зв’язку свиней та собак — звучало там «гуни», «боші», «фріци» й подібні пейоративи.

Напевно, не надто вдало показувати нашу війну, котрій кінця-краю не видно, попри невпинне продукування стратегій, візій та бачень на вільну тему #післяПеремоги, не унікальною, та зрештою капітулюєш, коли бачиш те саме нецільове використання німцями призначених для ураження кораблів парашутних мін, начинених 680 кілограмами бризантної вибухівки, що й у російських ракет протиповітряної оборони С-300 — перетворення на невибірковий інструмент терору цивільного населення.

Перший рік війни минає наче й непомітно, та водночас насичено: панічний страх перед бомбардуваннями спочатку поступається неприродному захопленню новим досвідом та долученням до чогось більшого, перетворюється на буденність, міцно вкорінюється у щоденних справах, та, як уся рутина, починає втомлювати й поволі виснажувати. Це про Лондон 1940-1941 років, так.

«Велич і ницість» не отримала б найвищу оцінку іншим часом, та нині поцілює в яблучко.

Неважко сприймати події, що давно перетворилися на історію, та ще й коли відомо, що все скінчиться перемогою, чого не скажеш про біди контактів з телефонної книги.

Рекомендую всім, хто має таку змогу, завдяки тим, хто такого привілею нині не має.