"Подавання надії" починається з "Гіркої Правди Життя"
Як казав мій дід — "Я твій дід", а Джордж Карлін — "Якщо у вас вистачило мотивації, щоб піти і купити книгу про мотивацію, то ви й так достатньо мотивовані".
Тим не менш, до моїх рук та очей потрапила ця книга, яка пропонує іще_один_рецепт порятунку від напастей сучасного світу.
В світі шириться чума корупції, рівень самотності, депресії та наркоманії зріс до небувалих висот, потоки інформації викликають хронічний стрес, "але надія є".
"Подавання надії" починається з "Гіркої Правди Життя":
Ніякого "розумного" сенсу в житті немає. Надихає з перших сторінок.
Надія, каже Мейсон, це деструктивна особливість нашого характеру, яка хоч і дає тимчасову мету, проте в довгостроковій перспективі лише шкодить. Альтернативою надії Мейсон бачить цінності та біль як універсальну константу - "таку ж універсальну, як швидкість світла" у теорії відносності Альберта Айнштайна, бо "в психології все так само".
Звісно, все точно так само. На цьому конструктив закінчується, і далі з миру по нитці — трохи категоричного імперативу Канта, байки про Ісаака Ньютона, переказ "Антикрихкості" Талеба та коротенький життєпис Ніцше.
Ніцше з'являється не стільки через філософські погляди, а як приклад слабкого, немічного лицеміра та ненависника жіночої статі, котрого оточували сильні, віддані феміністки.
Мейсон відверто глузує, коли каже, що феміністка Мета фон Саліс, котра доглядала філософа, "звільнила більше людей, ніж Ніцше та багато інших "великих" чоловіків".
Прикметно, що автор, який записує всі ідеології та "-ізми" як окрему категорію "ідеологічних релігій", не згадує про фемінізм, що, в принципі, логічно, адже він ледь не щосторінки тиранічно кається в своїй чоловічій статі.
"У грецькій мітології світ заснували самі тільки чоловіки", "чоловіки в усьому звинувачують тільки жінок", "дурне міряння пісюнами", "до жінок ставилися як до власності" і навіть "великий Патріархальний Бог".
Остання фраза — квінтесенція речей, які автор ненавидить більше за все — [традиційну] релігію та чоловічу стать.
Ненависть до релігії — в основному, до християнства, хоча Магомету, Будді та Яхве теж дістається — перевершує усі зрозумілі межі, це якась неадекватна звіряча лють.
В дитинстві Мейсон ставив забагато незручних запитань про Бога у недільній школі, тож вчитель запропонував йому хороші оцінки, якщо той мовчатиме. Наче позитивна для всіх історія, тож звідки ці "жарти" про "Ісус якийсь там чоловік-бог-дух-і-що-там-іще" чи "сморід зіпсованих релігійних цінностей"? Забагато уваги, забагато пихи, глуму і презирства. І ще одне — чоловіче, якщо тобі в рецензіях навіть жінки пишуть, що ти передав куті меду зі своїми викриттями ПРИВІЛЕЇВ БІЛИХ ГЕТЕРОСЕКСУАЛЬНИХ ЧОЛОВІКІВ, то щось тут не так. Щось до біса не так.
У книзі є світлі моменти, наприклад, явище під назвою "зміна бачення під впливом переважання". В рамках експерименту людям показували сині та фіолетові крапки і просили людей натискати відповідні кнопки. Деякі крапки були проміжного кольору, і виявилось, що чим менше синіх крапок показували, тим частіше людям називали крапки різного відтінку фіолетового синіми.
Експеримент провели з виразами обличчя, і знову те саме — чим менше сердитих облич, тим частіше приязні та нейтральні вирази обличчя приймали за сердиті. Зрештою, дослід повторили з етичними, неетичними та нейтральними справами, і чим частіше люди бачили етичні пропозиції, тим частіше нейтральні та безневинні ситуації вони називали неетичними. Маємо чи то ефект оточення чи ефект контексту — діамантовий експеримент, який пречудово пояснює картину сучасного мракобісся толерантності, пригнобленості та ображеності. Проте автор не викручує з нього нічого окрім "пояснення" сучасної невдоволеності життям.
Так, тут є непогані думки про суб'єктивність щастя, проте, це краще почитати у "Спотикаючись об щастя" Деніела Ґілберта (до речі, він співавтор описаного вище явища).
Так, є хороша згадка про релігійну сутність людей - від грошей як універсальної віри усіх часів та народів до атеїзму, який суть теж віра, однак, це питання чудово висвітлив Харарі у "Людина розумна". З "антикрихкою" теорією, котрій Мейсон присвятив добру частину книгу, очевидно, слід знайомитись з першоджерела — однойменної книги Насіма Талеба. Новизною тут і не пахне.
Відчуваю, що мав би бути критичнішим щодо цієї... цього набору слів, надрукованого на папері, але рятує те, що я не вибирав і не купував цю книгу — її додавав Наш Формат безкоштовно до кожного замовлення понад тисячу гривень.
Що ж, все хороше у цій книзі — якісний папір, приваблива обкладинка та зручне лясе — від видавництва.
Все інше не варте уваги.
Запит на мотиваційну літературу чудово закриває "12 правил життя" Пітерсона, тож немає буквально жодної причини брати Мейсона до рук.
Ну, хіба що ви дослідник лайна. І це слово я використав лише тому, що автор сам застосовував його кілька десятків раз, чим забембав в кізло.
Така нині мотивація
Дякую за увагу.
