Побіжний огляд демонструє, що ніколи й ніде в світі не існувало рівності [результатів]...

Квазірелігійні догмати боротьби з нерівністю та викриття всепроникної дискримінації майже не піддаються сумніву прогресивним людом на широких теренах від Сполучених Штатів Америки до Української Держави: нехитрими статистичними методами виявляють «відхилення» від «норми» та миттю виносять завше однаковий вирок — «10 год тюрми» без права на заперечення й сумніви.

Порушити панівне бачення наважуються хіба крайні маргінали, чиє обґрунтування подекуди заперечує прогрес.

Професор Совелл не збирається підривати устої й закликати на барикади — старий добрий ліберал провадить неквапливу бесіду, методично аргументовану та збалансовану між узагальненнями та фактами.

Побіжний огляд демонструє, що ніколи й ніде в світі не існувало рівності [результатів], адже безліч обставин об’єктивної реальності стоять на шляху цього більш кращого варіанту майбутнього; нехай географія нині перестала бути нездоланним фактором, інші лишаються непоборними. Ось хоча б первородство — первістки домінують майже всюди з величезним відривом, позаяк фактор всеохопної уваги батьків неможливо подолати чи «вирівняти». Ідея рівності, «якби» не географія, «якби» не токсична культура/патріархат/вкорінений расизм та інші фентезійні звірі, просто не знаходить натяку на потенційну реалізацію.

Самотній цей аргумент виглядав би слабко — надто вже висока емоційна привабливість, простота і доступність посполитим, тож арсенал поповнюють лінгвістичний аналіз словесних вивертів, які перетворюють, наприклад, невідповідність критеріям надання житлової іпотеки на «закриття можливостей» [для чорних], елементи теорії ігор та економічної логіки.

Залучення «ціни» [рішень] пояснює поширеність вірування, адже відстоювання «боротьби з нерівністю» нічого не вартує ані політикам, ані електорату — питання бюджетування й податкової політики видаються дріб’язковими глашатаям нового соціяльного ладу. І навпаки, дискримінатори сплачують «ціну», коли відмовляються наймати жінок чи темношкірих, і за вільного конкурентного ринку вони втрачають більше, ніж в умовах монополій та сильної держави: муніципальні транспортні компанії та залізниці на Півдні [США] боролися проти ухвалення [сегрегаційних] законів, що вимагали поділу місць в транспорті за расовою ознакою, позаяк це знижувало їхні прибутки, і лише державний тиск зрештою зламав їхній опір. Червоною ниткою працю пронизує, що «наміри не визначають результати», й деінде не резонує це так, як в країні, де поборювання панів призвело до животіння на бур’янах та корі.

«Логічні» та «правильні» міркування можуть мати мало спільного з реальністю: в той час як голова Верховного суду США Ерл Воррен декларував «фундаментальну нерівність сегрегованих шкіл», за якихось півтора кілометри звідти середня школа для чорних Данбар відправляла в університети більший відсоток своїх випускників, ніж будь-яка біла державна середня школа у Вашингтоні, тоді як перетворення на звичайну районну покінчило зі славетною історією сегрегованого навчального закладу.

Професор Совелл неодноразово використовує приклад чартерних шкіл, куди діти потрапляють через лотерею серед поданих заявок, щоб підважити усталене бачення про панівний расизм та дискримінованість кольорових школярів Сполучених Штатів: наприклад, у школах Академії успіху, де 86% учнів або чорні, або латиноамериканці, іспит з математики склали 95%, тоді як в найкращій звичайній державній школі штату цей результат сягав лише 85%.

Ці досягнення настільки підривають традиційне бачення «пригнобленості», що Національна асоціація з покращення становища кольорових людей навіть намагалася заборонити чартерні школи — «расова інтеграція» важливіша за досягнення окремих її членів.

Динамічна аргументація американського вченого підважує «імпліцитні припущення» детерміністичної «логіки нерівності» та викриває «нелогічності» й «непослідовності» світу живих людей за межами ідеологій: «сенсаційні» заголовки про відсутність зростання доходів у 20% «найбідніших» легковажать плинністю цієї категорії, адже лише 5% (із цих 20%) залишалися серед «найбідніших» увесь час.

З «найбагатшими» історія ще цікавіша, позаяк там плинність навіть вища, та й взагалі — «у якийсь момент, у віці 25-60 років, понад три чверті населення опиняється у верхніх 20% розподілу доходів». Застигла класифікація геть викривляє бачення справжнього життя, де люди розвиваються, багатіють та бідніють, звідки набагато важче гарячково вимагати зміни парадигми.

Існування дискримінації ніде не заперечується, однак боротися з закоріненими в давно забутому минулому наслідками так, ніби причина досі тут і зараз, позбавлено сенсу. Темношкірий професор Совелл зосереджується, насамперед, на прикладах афроамериканської та латиноамериканської меншин [у Сполучених Штатах], та українець бачитиме диктат минулого у разючих регіональних відмінностях об’єднаної Німеччини, де на заході країни 51% опитуваних виступає за збільшення підтримки України і 42% проти, тоді як на сході цілих 72% противляться збільшення військової допомоги і лише 24% погоджуються з цим твердженням. Неможливо одномоментно ані «подолати минуле», ані «закінчити історію», наскільки б «логічними» та «очевидними» не виглядали переваги ліберальної демократії чи «дурнуватим» виглядало розв’язування повномасштабної війни у ХХІ столітті.

Генетичний детермінізм євгенічних теорій прирікав «раси» на нерівність, тимчасом «соціальна справедливість» примушує групи до статистичної рівності, а позаяк ці постулати не відповідають різноманіттю людського життя, звертатися доводиться до дедалі могутнішої держави — цього ідола ХХІ століття, верховного опікуна, арбітра та суддю.

Покладання на завше персоніфіковану владу викриває ще одну підставу для сумнівів: Совелл нагадує, що проголошений президентом Вудро Вільсоном принцип самовизначення народів ніколи не був «само-», адже дозвіл видавав тріумвірат президента США та прем’єрів Франції та Великої Британії. Українською цей приклад особливо вдало ілюструє обмеженість, тенденційність та, подекуди, відверту злочинність верховної влади, адже той самий принцип, що дозволив самовизначитися фінам та полякам, водночас не дав шансу українцям, яких на Паризькій мирній конференції представляли делегації одразу двох (!) держав. Внутрішня політика може хибити (й шкодити) не менш, ніж помилкові уявлення у міжнародних відносинах — загальний валовий продукт кубинських підприємств у Сполучених Штатах перевищував увесь ВВП «Острова свободи», приреченого на животіння соціалістичною доктриною революційних головорізів.

Факторів багато, ключовий один — а чи треба [це людям взагалі]?

Суспільні вершки безапеляційно декларують рівність як верховну мету, тоді як люди єднаються із собі подібними та заразом бажають відрізнятися, й ці протилежні наміри утворюють строкату картину «нерівностей» — «рівень злочинності серед чорних жителів Чикаго коливався від понад 40% в одних районах до менш ніж 2% — в інших». Останніх — заможних, культурних, освічених — в Америці навіть прозивали «чорною аристократією», себто штучно сегре… відокремлювали від «пригнобленої» решти, що демонструє деструктивність цієї доктрини.

Насильство проти успішних груп часто перевищує насильство проти груп «нижчих», нагадує американський економіст — «кількість заморських китайців, убитих натовпами у В’єтнамі лише за один рік, перевищує кількість лінчованих чорних американців у історії Сполучених Штатів». «Цивілізація — це лише тонка кора над вулканом», звучить загальна пересторога щодо збільшення ролі держави в житті людини, обов’язкової для всіх рецептів «вирівнювання», бо сьогодні розкуркулюєш «панів», а завтра заганяють в колгоспи.

Критичний аналіз американського вченого не породжує натомість дзеркального близнюка панівному наративу «соціальної справедливості», якщо тільки не зводити все до заяложеного «критичного мислення» — тут годі шукати єдиної відповіді на всі злободенні питання.

Це тренування виваженого та відповідального підходу можна було б назвати обов’язковим до прочитання, однак помірковане думання професора Совелла відчутно дисонує зі вкрай кострубатим перекладом, де зліплені докупи неприродними зв’язками конгломерати словотворів радше натякають, ніж перекладають авторську мову.

Втім, все одно рекомендую.