Піднесення влади надбагатих уможливив занепад "протидійних сил"
Американцям заборонено купувати в закордонних аптеках дешеві версії тих самих препаратів, які продаються в США: як брендованих, так і дженериків.
У 2012 році Конгрес дозволив митниці США знищувати будь-які з таких ліків. Закон дозволяє фармацевтичним компаніям платити лікарям за призначення препаратів — лише за п'ять місяців 2013 року медики отримали близько 380 мільйонів доларів від фармкомпаній і виробників ліків за консультаційні послуги.
У 2013 році витрати фармакологічної галузі на лобіювання склали 225 мільйонів доларів.
Так чинять не тільки фармкомпанії: завдяки зусиллям лобістів Діснея у 1998 році Конгрес подовжив авторське право ще на 20 років. Закон 1998 року також відомий як "Закон про захист Міккі Мауса", оскільки йшлося насамперед про відомого героя мультфільмів, якого Волт Дісней створив у 1928 році, і який мав би у 2003 році стати суспільним надбанням.
Сполучені Штати мають чи не найвищі серед розвинених країн ціни на доступ до інтернету, при цьому, його швидкість на 40% нижча, ніж у Гонконгу чи Південній Кореї. Більш ніж 80% американців не мають жодного іншого виходу, окрім користуватися послугами місцевої кабельної компанії. Кабельні компанії утримують монопольні позиції завдяки витратам на лобіювання та пропозиціям роботи тим посадовим особам, що ухвалюють потрібні їм рішення. Найбільший інтернет-провайдер США компанія Comcast на 2014 рік мала в штаті 126 лобістів, 104 з яких працювали на уряд до того, як приєдналися до компанії.
Корпорації-монополісти різними шляхами та методами конвертують свою економічну владу в політичну.
32 штати проводять вибори суддів до своїх верховних, апеляційних та першої інстанції судів. У національному масштабі 87% усіх суддів штатів періодично переобирають. Дослідження показують, що чим більше пожертвувань на свої виборчі компанії судді отримують від бізнесу, тим вища ймовірність, що вони ухвалюватимуть рішення на користь бізнесу.
Аналогічно і з прокурорами, які теж отримують дедалі більш корпоративних грошей на виборчі компанії, а потім припиняють розслідування та закривають справи на користь жертводавців. Розквітла й лобістська діяльність: у 1970 лише 3% конгресменів ставали лобістами, тепер — 43%.
У 2014 році прибутки корпорацій до сплати податків досягнули найбільшої частки в загальному економічному продукті за останні 85 років, тим часом як темпи появи нових підприємств протягом 1978-2011 років скоротилися удвічі. Водночас, зросли виплати топ-менеджерам: 50 років тому платня топ-менеджерів перевищувала заробіток звичайного робітника в 20 разів, а зараз — в 300.
Адміністрація Клінтона у 1993 році дозволила вилучати з-під оподаткування заробітну плату вище $1 мільйона в разу успішних показників корпоративної діяльності, що відкрило простір для маніпуляцій. Говард Шульц, гендиректор Starbucks, у 2013 році отримав $1.5 мільйона зарплати, а окрім цього, ще аж на $150 мільйонів у вигляді опціонів на акції. Це допомогло Starbucks заощадити $82 мільйони доларів на оподаткуванні.
Нещодавні дослідження 1500 великих компаній за період 1994-2011 років показали, що 150 компаній з найбільш високооплачуваними керівниками вертали своїм акціонерам приблизно на 10% менше, ніж їхні колеги з галузі. Найбільш щедрі компанії взагалі продемонстрували на 15% гірші результати. Що більше було виплачено керівникам, то гірше працювали їхні компанії. Захмарні виплати топ-менеджерам витягують з компаній кошти, які можна було б спрямувати на довгострокове розширення чи вкласти в дослідження й розробки.
1% найбагатших володів 20% доходів від бізнесу у 1978 році і 49% у 2007, їм належить 75% усіх прибутків від капіталу. Автор визнає, що "дехто з багатіїв накопичив статки власноруч", проте бентежиться, що "за деякими оцінками" до 2061 року у спадок може бути передано до $36 трлн. Така концентрація багатства призвела до буму благодійності і країна переживає "другий золотий вік американської філантропії", але автор поспішає розкритикувати її на тій підставі, що лише половина грошей доходять до бідних, а решта призначаються музеям, операм та театрам, куди бідні не ходять. Райх знову робить крок назад та "не звинувачує багатих", які "просто діють раціонально", проте бажає, щоб держава "щось зробила".
Піднесення влади надбагатих уможливив занепад "протидійних сил".
Американська політика завжди спиралася на участь американців у різноманітних зацікавлених групах, організаціях, об'єднаннях та партіях. Демократія мала вигляд "плюралізму зацікавлених груп" та стабілізувалася через ситуативні коаліції, адже суттю політики якраз і є ті самі "договорняки", які українці щиро вважають ознакою політичної корупції.
Серед таких зацікавлених груп, наприклад, Фермерське бюро, місцеві філії партій та Американський легіон, заслугою якою був ухвалений в 1944 році Закон про реабілітацію військовослужбовців. Він гарантував кожному ветеранові війни безкоштовну чотирирічну вищу освіту, субсидію на житлову іпотеку та позики на започаткування власного бізнесу. Запорукою успіху стало об'єднання десятків тисяч членів Легіону, які тиснули на своїх конгресменів — канонічний приклад зміни політики "знизу вверх". Кількість членів низових громадських організацій сильно впала з 1980-х, та й ті, хто досі числиться, долучаються хіба грошовими внесками, а не дійсною громадською діяльністю.
Автор піднімає кілька безумовно важливих тем: монополізація економіки, непряма політична корупція, інсайдерська торгівля, сплав політичної та економічної влади, занепад горизонтальних об'єднань громадян, але є не одне але. Проблема в тому, що в якості уявного ворога він обрав "вільний ринок", якому приписує усі гріхи людства — від забруднення довкілля до вже звичної для західних лівих "появи бентежних націоналістичних рухів". І якщо деякі проблеми справді можуть бути побічним ефектом вільного ринку, то приписувати вільному ринку схвалення монополій, інсайдерську торгівлю, корумпованість суддів чи занепад горизонтальних об'єднань — це вже занадто.
Рецепти порятунку також не втішають — все зводиться до банальних косметичних рішень: підвищити мінімальну заробітну плату до половини середньої, заборонити на 5 років чиновникам після звільнення ставати лобістами, обмежити фінансування політичних кампаній. Вишенька на тортику - досить передбачувана пропозиція ввести мінімальний базовий дохід, яку Райх підкріплює посиланням на Фрідріха Гаєка. Це перша і остання згадка про австрійського економіста.
Великі корпорації та спонсоровані ними політики вміло спрямовують увагу простого піпола на такі дріб'язкові питання, як одностатеві шлюби, стать та колір шкіри, які роздроблюють електорат та не дозволяють громадянам об'єднатися навколо дійсно важливих питань. Компанії вправно розмальовують свої логотипи у веселкові кольори та рішуче борються з гендер-гепами, а тим часом продовжують отримувати надприбутки, які конвертують у справжню політичну владу. На жаль, ні Роберт Райх, ні інші автори поки що не опрацювали цей пласт.
Райх не розвиває тему занепаду протидійних сил та відходу громадян від участі в політиці, хоча продовжує ялозити тему профспілок. Зацикленість темою заводів та профспілок взагалі виглядає ледь не реакційною — та заспокойтеся вже, не буде більше такого, економіка змінилася і треба змінюватися в унісон з нею, а не намагатися повернутися до організаційних форм минулого. Облиште завуальованого Маркса, пролетаріат та профспілки — цього більше ніколи не буде.
Попри те, що в книзі є цікаві моменти, центральною темою є "розкуркулення" та боротьба з вільним ринком.
Книга також страждає від confirmation bias — підтверджувального упередження надавати лише ту інформацію, яка відповідає поглядам автора. Якщо це профспілки, то ось вам графік кореляції рівня зарплати "середнього класу" та членства в профспілках. Якщо питання мінімальної зарплати — тримайте аж одне дослідження, яке "підтверджує", що підвищення мінімалки не призводить до втрати робочих місць.
Ця книга не здатна переконати прихильників ідеї справжнього вільного ринку, а націлена на тих, хто й так упереджений проти багатства. Вона не дає жодного простору для роздумів — лише готові рецепти у формі лозунгів, розмитих планів та гарячкової потреби "щось робити".
Окреме питання, чи потрібна подібна література в Україні. Власне, щоб "рятувати капіталізм," його треба спочатку побудувати. Останнім часом розвелося багато виправителів та перерозподіляторів, але якось не видно будівничих. Щоб розкуркулювати надбагаті корпорації треба спочатку десь їх взяти, а тут монобільшість, соціялізм та віра в доброго царя-батюшку в головах, тож вплив подібних рецептів порятунку направду може виявитися деструктивним.
Рекомендувати не буду.
Дякую за увагу.
