Перший закон постулює, що людина за 2-3 місяці здатна забути все
Два українських журналісти написали "не науковий трактат", а спробували осмислити 20 років в політичний журналістиці як 10 універсальних законів, які однаково працюють у різних суспільствах і навіть у різних епохах.
Вийшло що вийшло.
Перший закон постулює, що людина за 2-3 місяці здатна забути все.
Саме тому середня передвиборча кампанія триває 2-3 місяці і воліє нагадати виборцю про обмежену кількість акцентів.
В травні 1945 року рейтинг Черчилля сягав 83%, проте за 58 днів після перемоги над нацистською Німеччиною консервативна партія програла вибори і Черчилль втратив посаду прем'єр-міністра. Лейбористи прицільно руйнували ототожнення партії та надпопулярної персони Черчилля, нагадували про економічні негаразди довоєнного правління консерваторів та пропонували новий порядок денний — всебічну соціальну реформу. Втома від війни спрацювала, хоча пізніше Черчилль таки повернув собі посаду.
У Польщі з 2007-го року вибори двічі вигравала ліберальна партія "Громадянська платформа" — основний конкурент партії "Право і Справедливість". Результати роботи трьох урядів ГП вивели Польщу на перше місце в Євросоюзі за динамікою економічного зростання. Польща єдина з 28 країн ЄС зберегла позитивну економічну динаміку 2009 року, який став найтяжчим роком світової фінансової кризи. У 2016 року відбулися президентські та парламентські вибори, де кандидатом від ГП став чинний президент Броніслав Коморовський, а ПіС висунула маловідомого депутата Європарламенту Анджея Дуду. Через місяць після висунення дві третини опитаних або не знали, хто такий Дуда, або плутали його з лідером профспілки "Солідарність" Петром Дудою.
Експерти пророчили перемогу, ні, не Пальчевського, а Коморовського, проте Дуда переміг у другому турі з результатом 51.55% проти 48.45%. Дуда запропонував спрямоване на майбутнє гасло — "Майбутнє має ім'я Польща", а ще — вагон популістичних обіцянок. Організація роботодавців Польщі розрахувала, що виконання передвиборчих обіцянок Дуди до 2020 року коштувало б 292 млрд злотих, а Коморовського — лише 35 млрд. Спрацювало.
До першого закону логічно пасує й наступний — виборці готові продаватися, і чим нижчий рівень розвитку демократії в країні, тим більш примітивні методи підкупу працюють.
Садам Хусейн "купував" свою паству продуктовими пайками, які іракці й досі згадують з ностальгією, наче по самому вкусному пломбіру. Грузинський олігарх Бідзіна Іванішвілі, статки якого оцінюють майже в $5 млрд, пообіцяв погасити борги 600 000 громадянам Грузії напередодні президентських виборів 2018 року. Благодійний фонд Іванішвілі викупив банківські борги на загальну суму близько $570 млн, що переломило хід виборів та дозволило перемогти "незалежній" кандидатці Саломе Зурабішвілі, яку підтримував Іванішвілі.
Найпримітивнішу та водночас найефективнішу схему підкупу організував у свій час дехто Льоня Космос, відомий також під прізвищем Чєрновєцкій. Нині цей пан повернувся з екзилю і підпрацьовує чи то блогером, чи то хвілософом, але колись, завдяки розгалуженій системі розповсюдження матеріальної допомоги, він неочікувано навіть для себе здобув крісло мера Києва. Первинним завданням піраміди підкупу було провести до Київради Блок Черновецького — балотувався мери він якраз для підтримки свого блоку. Але завдяки мудрому нароту і демократії виконали завдання максимум.
"Політики не брешуть — політики зраджують", тобто, не брешуть напролом, а змінюють повістку денну та підлаштовуються під нові умови.
Президент Франції Емманюель Макрон з антипутініста обернувся на апологета режиму Путіна. Отто Перес Моліна став президентом Гватемали у 2012 році під гаслом "Залізного кулака, голови й серця" супроти організованої злочинності — чи не найголовнішої проблеми країни. Проте вже за три місяця після перемоги він шокував публіку заявою про те, що наркотики потрібно легалізувати... За його версією, легалізація наркотиків — це і є обіцяний "залізний кулак". Логіка рівня #Зе.
Кожен з "законів" автори ілюструють трьома прикладами з міжнародної та української політики.
Аналіз хоч лаконічний та поверхневий, проте не викликає питань десь до другої половини книги, де "закони" перетворюються на "багатоповерхові" монструозні твердження.
"Законом", що "суспільний договір потрібен завжди, але ніколи не працює" автори намагаються довести, що виборці голосують на основі нової програми, а не виконання політиком програми старої.
Головною проблемою Львова 90-х було хронічне безводдя — воду вмикали лише шість годин на добу. На виборах 2002-го мером став Любомир Буняк, який пообіцяв львів'янам через два роки постійне водопостачання. Він підписав угоду на $24.25 млн зі Світовим банком та почав будувати водопровід, проте його змістили у 2005 році рішенням міськради. Мером обрали Садового, після чого проєкт будівництва різко загальмував — його не здали ні в 2006, ні в 2007 і 2008 роках. Допомогла Юлія Тимошенко, яка боролася за голоси виборців західної України - Верховна Рада виділила 191 млн гривень з держбюджету на водопостачання у Львові. Проєкт оперативно добудували — Юлії Тимошенко це не допомогло стати президентом, проте Андрій Садовий отримав славу "мера, який дав Львову воду", та переміг на виборах міського голови 31 жовтня 2010 року.
Мораль проста: можна сміливо клеїти наліпки "Велике крадівництво" на зроблене раніше — виборці не стануть розбиратися в деталях та вважатимуть тебе будівничим нації.
Книга поступово здає ближче до кінця:
"Закон" про "високий рейтинг політика як головну небезпеку демократії" автори ілюструють прикладом Мугабе в Зімбабві, проте далі змальовують (з неабиякою агресією) президентство Ющенка, який, одначе, жодної небезпеки для демократії через свій високий рейтинг не становив.
Приклад Вацлава Гавела ще більше руйнує тезу, позаяк популярність першого президента Чехії продовжила зростати навіть після його відходу від політики. Який же це закон, якщо він то працює, то зовсім ні?
Схожа ситуація з "законом" про "вічне життя політиків".
Брежнєв продовжив правити до переможного кінця, попри деменцію та наркотичну залежність; оточення приховувало смерть Уго Чавеса, а янукович почав "віджимати" Межигір'я одразу після призначення прем'єром у 2002 році. Мрії політиків про довічне життя зрозумілі, але історія показала, що жоден з них таки не живе вічно. Хочуть, але не живуть. До речі, історія оборудки з Межигір'ям сама по собі цікава — в ній були замішані цілі міністерства, держкомпанії та наші улюблені найпродажніші суди в світі, тож читати було цікаво, але зовсім не через цінність "закону".
Натягування сови на глобус сягає критичної точки в останніх розділах книги, коли автори безапеляційно заявляють, що "сепаратизм перемагає, коли є 6 чинників". Впродовж усієї книги та, особливо, даного "закону" не покидає відчуття, що автори нас до чогось підводять, але соромляться сказати прямо. "6 чинників" виписали наче спеціяльно для того, щоб описати окупацію Донбасу: потрібні "міт про окремішність території", "безальтернативні регіональні еліти", "слабкий центр" і так далі, і тому подібне.
Все це добре, все це ясно, але потім автори підганяють приклади Еритреї та Ірландії під "6 чинників", і виходить вкрай незграбно. Найбільше питань викликає чинник "високого рівня патерналізму" як умова виникнення сепаратизму — по-моєму, це взагалі не приший кобилі хвіст.
Передостанній "закон" оголошує, що "корупція починається там, де політики перестають тримати слово".
Тут зосереджена критика боротьби з корупцією того штибу, яка бурлила в Україні впродовж 2014-2019 рр. Автори намагаються довести, що це не працює: масштабна антикорупційна операція "Чисті руки" в Італії 1992-1993 рр. зачепила тисячі чиновників, проте зрештою привела до влади сумнозвісного Берлусконі.
Ще більш нищівній критиці автори піддають румунського прокурора Лауру Кевеші. Її змальовують і як людину, яка порушувала права людини через співпрацю зі спецслужбами, і навіть як політично вмотивованого агента США, які намагалися знищити соціал-демократів Румунії, котрих американці вважали перефарбованими комуністами. Я не брешу і не прикрашаю, у книзі справді написано, що "якщо називати речі своїми іменами, то боротьба з корупцією була лише прикриттям для операції, спрямованої на усунення соціал-демократичної партії з політичної сцени".
Але й це ще не все: у своїй критиці антикорупційних органів та НАБУ автори навіть пишуть, що "наші західні друзі вирішили оновити наш політикум за румунським взірцем"! Ось і "зовнішнє управління" під'їхало.
Вадим Денисенко, один із співавторів книги, не просто політичний журналіст, а ще й народний депутат попередньої каденції від партії БПП. І от виходить так, що свою книгу колишній нардеп написав якраз в той момент, коли проросійські сили з опзж, слуг та блоку коломойського ведуть боротьбу проти НАБУ під такими самими гаслами про "зовнішнє управління" з боку США. Неймовірний збіг обставин.
Я підтримую критику антикорупціонерів, але хотілося б бачити щось схоже, наприклад, на недавнє інтерв'ю посла України в Канаді Ващука, де він чітко розписав деструктивність західної антикорупційної політики в 2014-2019 роках, що внесло свою лепту в розвал держави, який ми спостерігаємо нині в режимі реального часу.
Для нащадків ця книга не говоритиме вже нічого, крім глибинної образи автора на антикорупціонерів. Так не робиться.
Вийшло прямолінійно та незграбно. Від людини, яка побувала за лаштунками влади, очікуєш побачити щось цікавіше, ніж перемивання і так відомих газетних заголовків.
Автори з перших сторінок книги амбітно заявляли, що "схожих книжок просто немає ні у нас, ні в Європі, ні загалом у світі". Вони "мали інтелектуальне нахабство поставити за мету знайти закони, яким підкоряється світ політики". З усього цього вдалося хіба "нахабство". Спроба вивести універсальні закони політики з постмайданної України провалилася. Химерна суміш новин, історичних нарисів, мемуарів та дискурсу 2014-2019 рр., запакована в обгортку "політичних законів", взагалі не сприймається.
Підвела навіть назва "Політики не брешуть", яка вводить в оману, адже повний "закон" звучить як "... — політики зраджують".
Та й взагалі книга не про брехню як таку. Про що вона — питання взагалі складне, бо якогось концепту вона не пропонує, хоча й має світлі місця та цікаві замальовки.
Рекомендувати не можу, але, принаймні, книга не дратує та цілком легко сприймається.
