««Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака»
Безпардонно повторюване «наша історія» набуло специфічної ознаки протилежного — ніколи про маріупольських греків, болгарські громади Бессарабії, кашкетників чи поселенців-менонітів, завше боронитимуть відсутні у тих честь і достоїнство піднесених російськими режимами осіб, яким пощастило робити-творити на території сучасної України.
Незаперечно «нашу» контраверсійну постать віднайти нелегко, та публіцист Ілько Борщак небезпідставно претендує належати до такого сонму, адже його далекі від бездоганного особистісні трансформації ілюструватимуть долю «обраної» української ідентичности в перипетіях першої половини ХХ століття.
Народжений на півдні України в юдейській вірі Елліягу Лейб-Гершович Баршак зустрів початок національно-визвольних змагань як православний росіянин Ілья Константіновіч Баршак, переродився в українця уенерівського спрямування Ісая Костевича Баршака, в еміграції ствердився Ільком Борщаком, побував в україно-московській подобі більшовицького агента, готувався махом розвернути вітрила своїх літературних талантів заради отримання литовського громадянства і завершив життєвий шлях як француз Елі Барчак.
Масштаб перевтілень однієї біологічної оболонки кинув неабиякий виклик тому, хто взявся би пролити світло на заплутану справу піднесеної Незалежністю до статусу поважного історика особистости, котра фальсифікувала дату й місце народження, батьків і віросповідання, освіту, знайомства, регалії, цитати і цілі історичні документи.
Слідство провадиться у трьох вимірах:
Вадим Ададуров почергово вислуховує самого персонажа, збирає думки сторонніх та підсумовує найменш вразливими до суб’єктивних викривлень документальними свідченнями. Контрастні переходи між істинним та вигаданим раз по раз виявляють, як у тому анекдоті, що «все так, тільки не виграв, а програв»: у своїй уяві людина воювала на фронтах Першої світової, отримала хрест святого Ґеоргія та відстоювала перед самим Вінстоном Черчиллем існування України, тоді як насправді… дістала посвідку з метою відтермінування призову й не провела ні дня у битвах.
Тягар доведення заперечення ускладнив нетривіальне завдання висвітлення разючих лакун між світом вигаданим і нудотною дійсністю:
Копирсання в архівах і бібліотеках, порівняльний аналіз та кропітке вичитування документів, тим не менш, примушуватимуть доброчесного історика пом’якшувати присуди до «сумнівности» оповідок пристосуванця чи «неможливости підтвердити правдивість свідчень». Спершу щонайменше «сміливе», згодом реконструювання подій виглядає дедалі впевненішим, пояснюване простою відсутністю «у розлогому й добре класифікованому приватному архіві Борщака» будь-яких особистих паперів «до 1919 р., що контрастує з періодом по приїзді до Франції, коли він педантично громадив навіть найменш значущі дрібниці — конверти, візитівки, квитанції переказів, афіші, картки тощо». Нарцисично збережені у Архіві української еміграції записи дозволять досліднику поступово розкрити методи конструювання біографічних вигадок, вектори махінацій і фірмові прийоми українського емігранта в Парижі.
«Ключ до розуміння психології містифікацій Борщака» віднаходиться у листі Івана Кулика, після кількох виправлень виданому за звістку від «самого» Миколи Скрипника — цей метод «колажування» вгадуватиметься так само у «науковій» роботі, де змішуватимуться оригінальні свідчення різних епох і часів, вирвані з контексту та підправлені вільною від строгих академічних стандартів рукою. Критичний аналіз magnum [falsificatio] opus махінатора — твору «Франція й Україна. Історичні студії та нариси франко-українських взаємин у минулому», — виявить «три типи спотворення історичних свідчень» — від викривлення джерел до вигадування документів, яких ніколи не існувало.
В інструментарії виділяється вправне «націлювання» байок — так, В’ячеславу Липинському спритник видумав і «згодував» шляхетне походження першої дружини «зі старого українського роду гетьмана Апостола», щоб пізніше опублікуватися у «Хліборобський Україні» ідеолога українського консерватизму, — й звернення до авторитету, апогеєм якого стало самоствердження у некрологах відомих осіб, які вже не могли заперечити вигаданої близькости.
Публікація в редагованих Ільком Борщаком «Українських Вістях», в якій автор під псевдо «Лавицький» кликав головного редактора «безперечно найздібнішим й найпліднішим серед останнього покоління українських істориків», «небуденним ерудитом і пристрасним дослідником», змушує засумніватися у вердикті Вадима Ададурова визнати головного героя «психічно нормальною, але до цинізму нещирою особою», позаяк за псевдонімом ховався сам Ілько Борщак.
«Інтелектуальна автобіографія» оповідає трагедію носія української ідентичности специфічного підтипу — заплямований, проте не готовий до останку продати Московії свою душу, Борщак не полишить обране українство до самої смерти. Воднораз його українська ідея дистильовано бездержавна, зведена до мертвотних культурно-історичних пам’яток: самостійні форми організації нації — однаково Українську Державу Гетьмана Скоропадського чи Українську Народну Республіку, дипломатичним службовцем якої встиг побувати, — Борщак презирливо відкидав на користь одіозного уславлення «державности» УРСР у часи агентурної роботи на більшовиків.
Остання мала свої межі, що засвідчила бурхлива вимога до Совєтів відреагувати на відмову французького МВС від 19 січня 1927 року у праві «українцям «радянської орієнтації» позначати свою національність як «громадянин УСРР», їм мусили проставляти помітку «громадянин СРСР, росіянин», водночас прихильникам УНР було дозволено зазначати «бувший російський громадянин українського походження».
Несуттєва напозір дрібниця знаменувала припинення «співпраці» з офіційним Кремлем, однак не з росіянами: падчерку Борщак наставляв спілкуватися з ним російською, «мовою матері», не цурався сабантуїв у товаристві російської інтеліґенції, однаково білої й «зміновіховської», й навіть у жінках слабував до метрополії, коли по смерти першої дружини, колишньої баронеси Софії Словіцької, відспіваної в «російській церкві» св. Алєксандра Нєвскоґо, новою подругою до кінця життя обрав Марі Шеррер-Долґоруку, котра зберегла другу частину прізвища на згадку про заміжжя з князем-емігрантом.
Симон Петлюра свого часу іронізував, що після визнання «за нову євангелію 26 томів Леніна», Борщак здатен був переробити «в дусі нового казенного світогляду» всі свої історичні монографії «до одної: "Гетьман Пилип Орлик як предтеча комунізму на Україні"». Вдалий жарт від одного з батьків нації тонко підкреслював безмежне пристосуванство публіциста: православному вихрестові, що свого часу таврував графа Тишкевича як «агента Ватикану» за його «таємні католицькі та монархічні наміри … зробити Україну федеративною частиною Польщі», пізніше цілком органічно працювалося під крилом єпископа Української греко-католицької церкви Івана Бучка, так само як злосне викривання 1920 року українського дипломата Арнольда Марголіна за те, що той «веде в Лондоні жидівську більшовицьку політику і знюхався з жидом большевиком [Давидом] Іохельманом», не завадило двома роками пізніше почати пропаганду просовєтської орієнтації.
Достоту універсальну ідентичнісну всеїдність демонструє український історик переліком періодичних видань, де Борщак примудрявся одночасно публікуватися:
Тут і львівська газета «Діло», щотижневе видання «Фермерське життя» у Вінніпеґу, щоденна україномовна газета у США «Свобода», офіційний орган київського оргбюро КП(б)У «Пролетарська правда» та ультрапатріотична львівська «Червона калина». Фактично, українство було «фахом» для Ілька Борщака, — Вадим Ададуров пише про «інструмент досягнення слави й успіху» — й тільки під цим кутом можна схвально поглянути на його діяльність — голосіння на зовсім незасіяній ниві обізнаности батьківщини революції про Україну.
І без того делікатний автор значно стриманіше аналізує завершення життєвого шляху і неабияк спантеличує людяною епітафією. Безрадісна розв’язка розбитого паралічем «французького вченого», вкрай скромні похорони та повне усунення останків із публічного простору за якихось тридцять років після захоронення, хай би як це прикро і жорстоко не звучало, виглядають напрочуд закономірною сумою життя-буття, позаяк інституція не могла призначити дороговартісний догляд викладачеві крихітного, скільки не прикрашай, курсу української мови, а нехтування церемонії поховання показало справжню суспільну вагу егоцентричного корифея українства у Парижі.
Далебі поблажливіше характеризуються хіба вчені, які відтворювали фальсифікати Борщака в дисертаціях і монографіях, що лише «означає, що українським історикам не був притаманний критично-джерелознавчий підхід до цього тексту», чи «ціла низка біографів» за сприйняття на віру фантазування, котре «стирало грань між явою і уявою».
Шляхетний висновок несподівано зіпсували додаткові матеріали: скомпільований із Борщакової літератури «декалог українського історика», кожен пункт якого сам Елі-Ілля-Ілья-Еліягу за життя раз по раз порушував, подібно і фрагменти листування зі «пролетарськими письменниками» припоминають враз усю ганебну діяльність — ядуча зневага Івана Кулика щодо «жовтоблакиті», як тоді комуністи кликали націоналістичні, республіканські та ліберальні українські сили, пасажі про «проголорілих уенерівських дипломатів» і кликання петлюрівців «нашими чорносотенцями» карбуються у пам’яті бар’єром зваженому [пере]осмисленню ролі цих діячів в історії України. Втім, таки України.
Психологічний детектив, інтелектуально високоякісна розвідка, доступна, попри кокетування «фейковістю», «контентом» і «інклюзією» поряд із «еґонаративом», «текстуальною проєкцією» і «дискурс-аналізуванням», жива сторінка української історії — прекрасна у будь-якій іпостасі праця.
Настійливо рекомендую не оминати.