Огляд книги Тоні Джадта «Переосмислення забутого ХХ століття»

24 лютого ненадовго сколихнуло заслиняних в анабіозі підписантів примарного миру 8 травня 1945 року — запалу вистачило перейменувати картину Деґа, дві країни позбулися нейтралітету й Тімоті Снайдер пожав нарешті лаври своєї праці, та й по всьому. Нікому то не треба тепер якось оригінально подавати «Переосмислення», так само як і щось вигадувати про автора, так широко представленого українською.

Отже: місце — Сполучені Штати Америки + Європа + Ізраїль, відлік стартує «після війни» і завершується початком нульових, у головній ролі — британсько-американський інтелектуал Тоні Джадт.

2008 року, якраз коли 43% українців вбачали у НАТО загрозу, побачила світ збірка есеїв проникливого споглядача за повсюдним увічненням минулого «у музеях, святинях, написах, "місцях культурної спадщини"», котре перетворювало ХХ століття на «моральне місце пам’яті, камеру жахів для педагогічних потреб» із проміжними станціями «Аушвіц» і «ГУЛАГ», «Вірменія», «Боснія» і «Руанда».

Витончений мислитель розгледів у цьому офіціозі «замінник, сурогат» свідомого ставлення до минулого, а вже за кілька місяців по виданню вторгнення Росії у Сакартвело розполовинило знаком питання врочисто-фальшиве «Ніколи Знову». «Бо історії», писав В’ячеслав Липинський, «не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати». Позначена вектором страждань, роздроблена на «єврейське, польське, сербське … ірландське, гомосексуальне» мозаїка минулого «не прив’язує нас, а відділяє» — бентежно відчужене, тепер воно «не має власної узгодженої наративної форми».

Позначення найпершою жертвою забуття «значення війни» остаточно заінтриговує жваво відгукнутися на пропозицію ще раз поглянути на те, «як наші попередники з ХХ століття реагували на багато в чому схожі дилеми» — щоб за мить крижаним душем відчути обмеженість міркувань часів міленіуму.

Рельєф інтелектуального континууму формує головно геополітична конфігурація того часу — загрози герметичному світові Тоні Джадта походять із його однополярности. «Зсередини» гегемон відповідальний за економічну зацикленість, насадження принципів вільного ринку і необмеженого переміщення капіталів — сил, ладних розтерзати крихкі спільноти, атомізовані смертю великих наративів, — тоді як «назовні» це «єдина розвинена країна, яка досі прославляє і звеличує збройні сили», плекає уявлення, що «війна спрацьовує», — Сполучені Штати Америки якщо не втілюють зло, то постають щонайменше джерелом основних пороків людства.

Протиотрутою руйнівним тенденціям відданий соціал-демократ пропонує ідею держави загального добробуту, що здатна воднораз переспрямувати увагу американського уряду на проблеми системи охорони здоров’я, недофінансовану освіту та повсюдно приватизовану соціальну інфраструктуру, і притлумити збурені глобальними силами найширші маси. Нагадати небезпеку останніх покликана вкрай близька вихованому у цій традиції доля марксизму.

Небагато есеїв ігноруватимуть Марксову доктрину: найперша демонстрація «сили ідей ХХ століття», не лише світогляд, а й родинне надбання, підковано і ревно «первинне начало» боронитиметься від пізнішого відгалуження, «альтюссеризму», названого за ім’ям творця, котрий задушив свою жінку і відсидів у психіатричній лікарні, шалено неосвіченого юродивця, доктрину якого, втім, штудіюватимуть у вищих школах. «Як могло трапитися, що цей чоловік одурманив стількох розумних і освічених людей?», — допитується Тоні Джадт, («і справді, як Карлові Марксу це вдалося?!», кортить довідатися).

Безбарвно-байдуже підсумовування спогадів Луї Альтюссера, визнаних настільки фантазійними, що там «іноді складно відділити вигаданого Альтюссера від доволі приземленої істоти» «на межі безумства», одержимої «сексуальними образами, мріями про велич», неабияк різниться з відгуком про Мірча Еліаде, який «у своїх брехливих мемуарах жодного разу навіть не натякнув на розкаяння» (чи не тому, що разом із Емілем Чораном вони були «у 1930-х видатними представниками румунських крайніх правих»).

Не розкаювався і «найвідоміший історик світу», комуніст Ерік Гобсбавм, чия «мрія про Жовтневу революцію досі десь там, у мені», проте це дещо інше. Цілком свідомий, як «щоразу, коли Гобсбавм заходить на політично чутливу територію, він удається до стриманої, дерев’яної мови, яка відгонить партійною говіркою», що той ніби «усе ще писав у тіні невидимого [совєтського] цензора» і що всі ці інциденти — «не атавістичні описки, не випадкові гомеричні натяки», інтелектуал збуватиме частку свого авторитету заради порятунку репутації комуністичного нечестивця. Ця шляхетна пожертва майже викликає повагу і робить по-справжньому гірким невблаганно виважений присуд — «найобдарованіший історик нашого часу … якось проспав увесь терор і сором своєї доби».

Замість вироку марксизм лягає в основу притчі, за якою «сила ідеї та руху, безкомпромісно пов’язаних із представництвом і захистом інтересів знедолених цього світу» погрожує повернутися у формі «якоїсь оновленої версії марксизму» в разі неспроможности ліберальної традиції подолати «найгірші недоліки капіталізму», бо «може, Карл Маркс і був поганим пророком, а його найуспішніші учні — клікою тиранів, але марксистська думка та соціалістичний проєкт справили безпрецедентний вплив на деяких найкращих мислителів минулого століття».

Однак марксизм досі не став «єдиною валютою міжнародних протестних рухів», власне, як передбачав (із потаємними сподіваннями на протилежне) сам інтелектуал — «економічна ідентичність соціальних істот, головна для соціальних теоретиків ХІХ століття, помітно відходить на периферію дедалі більшій кількості людей». Геній британця долає власні випробування.

Розцяцькована символами тоталітаризму ідеологічна спадщина представляє не той інтерес, як хотілося б апологету, чого не скажеш про єврейське зацікавлення — ґрунтовні й заангажовані роздуми про співіснування Ізраїлю та арабського населення Близького Сходу завиграшки посіли би нині передовиці світових часописів і викликали не менш запальні дискусії. Нелегко заперечити вільнодумцю, чия відданість гуманізму не поступається високоточній ерудованости; блаженного подорожнього збиває на манівці неозора обізнаність про західне інтелектуальне середовище, Голокост і єврейські секулярні досвіди, та горизонт подій і цього велета має свої прогалини.

В ігнобелівському експериментові Деніела Саймонса піддослідні переглядають відео і мають порахувати передачі м’яча однією з груп, натомість пізніше у них запитують «Чи бачили ви горилу?» Перевдягненого у костюм примата актора помічають тільки під час повторного перегляду. Претендент на альтернативу капіталістичному ладові і raison d'être Північноатлантичного Альянсу заразом із спадкоємицею жодного разу не обсервуватимуться прискіпливим істориком, попри постійне маячіння у полі зору.

Єдиним фронтом противників «самодержавних монархій» поряд із англійськими пуританами і французькими просвітниками Джадт помістить «російських романістів минулого століття», так само згадає «російських філософів» і літераторів з їхньою «російською мовою», начебто апріорно впливових, так що «запозичення з російської літератури ХІХ століття» встановляться у романі Артура Кестлера «Ніч ополудні», втім, конкретні імена чи фамілії фігуруватимуть неабияк рідко — вигулькне хіба імперець-ксенофоб Солжєніцин, чи Ханна Арендт згадає якось, що Владімір Набоков їй «не дуже подобається. Ніби весь час намагається показати, який він розумний… У його витонченості є щось вульгарне». Засилля «росіян» особливо паскудне традиційним для західного інтелектуала взаємозамінюванням «СРСР» і «росіяни/Росія», тому «важка історія [росіян]» може по-імперськи підминати під себе українців, білорусі і татар, як це і стається, коли Аушвіц приходять звільняти «росіяни».

Сучасну Росію справді відокремлено від «європейської купи», куди віднесено «Республіку Молдову, Білорусь і Україну», й Джадт обізнаний, що «найбільші надії України на стабільне демократичне майбутнє пов’язані з Європою». Проте розмежування Московії радше увиразнює неспроможність Євросоюзу переварити цю величину, геополітичну, географічну, культурну.

Росія повсюдно з’являтиметься у пристойних компаніях, як-от щоб показати поширеність «політики незахищеності» не тільки «у бездоганно демократичних країнах», а й «також в уразливіших республіках на зразок Росії, Польщі й Венесуели» — шалено короткозоре узагальнення могло стати пророцтвом, якби європейську державу не ставили поруч із паріями. Так само (ще й як!) не витримала випробування часом критика Румунії за «малу [кількість] громадських розслідувань щодо комуністичного періоду … [як порівняти з] … Польщею, Угорщиною чи Росією».

Важко погодитися з шанованим лівоцентристом, що «завдяки відкриттю комуністичних архівів ми доволі багато знаємо про мислення, що стояло за радянською політикою», надто із другою частиною твердження, «насправді значно більше, ніж про деякі західні починання», — він чи то не помітив, що на «тому боці» немає нічого схожого на інсайдерські звіти, відверті біографії та мемуари посадових осіб, чи й не хотів помічати, фанатично відданий усуненню бар’єрів і поділів.

Однобоке просування відсутности переможців у світоглядному конфлікті не робе і не могло, адже звідти волали «нє надо нам тут ваших інтернетов». За якихось двадцять років цілком можна оцінити результативність Джадтової критики: не захищених системою охорони здоров’я «40 мільйонів американців» порятувала Obamacare, Байден воліє відсунути на задній план міжнародну політику і списує сотні мільярдів студентських кредитів, а демонізований «войовничий патріотизм» [Сполучених Штатів] поступився тій самій європейській «нелюбові до войовничости», котра «виходить далеко за межі традиційного пацифізму», і начебто була «більш, а не менш ефективною» за «старомодне мистецтво воювати».

От тільки оголошувати війну «винятком у сучасних міжнародних справах» виявилося передчасним — «давні прикордонні застави» відродяться під час першої-ліпшої кризи у битві за вакцини і маски, і вже остаточно зміцніють під час війни, коли виявляться зручним пунктом спостереження за бомбардуванням сусідів, не захищених охоронним зонтиком «віджилого» Альянсу.

«Переосмислення» завершується «Листом за відродження соціального питання», милими оку клопотами мирних часів, та безпека — пріоритет недарма найперший: задовго до знаменитої «посадки трьох друзів» Лі Кван Ю переймався насамперед створенням армії, закупівлею танків, броні та літаків, й відтермінуванням згортання британських військових баз, які ще й забезпечували 20% ВВП новопосталого міста-держави.

Відповідь Джадта знаходиться у його інтепретації Карибської кризи — не гармати, а їхнє мовчання: Совєти/Росія постають там замало не жертвою, позаяк «рішення Хрущова розмістити розмістити ядерні ракети на Кубі … набуло занадто страшної форми … великої мірою через просте непорозуміння з боку американців», відтак «він [Хрущов] устояв перед спокусою підняти ставки» й «своїм рішенням розрядив і розв’язав Карибську кризу».

Інтелектуальна версія повчання про купівлю і відпродаж кози завершується співчутливим роз’ясненням, що «умови демократичної політики мають свої переваги» — Хрущов був «уразливим … через відсутність будь-кого, хто міг би поставити під сумнів його поспішні дії». Розмита таким робом версія кризи демонструє зразковий тріумф «дипломатичного вирішення» над «яструбиним», де між миром і війною пролягає тільки рішення «верховних» — «тому що верховне керівництво кожної сторони [так] вирішило». Знайома конфліктологія.

Найновіший есей цієї добірки присвячено польському філософу і досліднику марксизму Лєшеку Колаковському, тож 2006 року Тоні Джадт вкотре осмислював минуле обожнюваної доктрини, тоді як зміцніла зусиллями Заходу Росія на чолі з воєнним злочинцем Путіним давно випалила дотла Ічкерію і готувалася до вторгнення у Сакартвело.

Не йдеться загнати мислителя на слизький лід вульгарної аякщодології, але присвятити Сполученим Штатам понад п’яту частину збірки, справедливо дорікати американцям за «безцеремонну байдужість до потреб і сподівань населення східної половини Європи» й самому врешті-решт полишити суцільну білу пляму на деформованому проєкцію Меркатора гігантському шматкові суші видається аномалією.

Єдине пряме звернення до російського питання віднайдеться у проникливому підсумуванні Холодної війни «незавершеними стосунками зі світом», однак одержимий покликанням інтелектуалів «вносити розкол і конфлікт у свої ж лави» зосередив без винятку зусилля на одних.

Найцінніша ця збірка своїм автором, водночас огріхи випливають із належности перу Тоні Джадта.

Не оминайте.