Огляд книги "Корейське економічне диво"
Ідею масивного державного викривлення економіки обстоюють заразом тиранічні сили і продуценти-державники — тоді як перші так прагнуть остаточно позбавити країну політичної суб’єктності, другі прагнуть їм завадити.
Історичний досвід нищівного одержавлення мав би переважувати шальки терезів на користь скепсису щодо нових далекосяжних експериментів, втім, екзотичний коктейль ностальгії за уявною величчю, автаркічних нахилів у світі дедалі роздробленіших геополітичних блоків й манливих прикладів «азійських тигрів» і китайського Вінні-Пуха неминуче породжує запит на «революційне» оновлення, здатне «зупинити усталений порядок». І коли вже не вдасться відкинути це тяжіння до втечі від свободи, варто щонайменше опанувати досвід інших.
Американська економістка Еліс Амсден визначає видиму руку держави запорукою економічного дива одного з «тигрів», котрому вдалося попри війну, окупації та втрату частини країни.
Державне диригування, ставка на великі бізнесові групи і стратегія «навчання» — встановлення трьох китів зростання відразу на самому початку віщуватиме бездискусійне дослідження, що й засвідчує авторка за мить — тут напрацьовуватиметься «емпірично підтверджена теорія» корейського варіанту пізньої індустріалізації, де рушійна сила урядових рішень майже геть безсумнівна.
Аксіома ключової ролі державного втручання доводиться хибним колом тавтологій, де «вже перший погляд засвідчує», що «у випадках, коли індустріалізація прискорювалася, це завжди було за ініціативи сильної державної влади», і надалі «приводить нас до остаточного пояснення, пов’язаного з інституціями, і не в останню чергу — з державою». Лише сумлінний підхід науковиці, котра не стала згладжувати гострі кути економічного дива, відвернув перетворення дослідження на оду етатизмові.
Послідовний критик «загальноприйнятих» стандартизованих моделей розвитку, Еліс Амсден пропонує ще одну — «деполітизовану» і пластичнішу, що свідомо ігнорує унікальність Кореї, «незвично однорідної за мовою, етносом та культурою». Так само «незначним» виявляється успадкований військовими від скинутої цивільної влади антикомунізм, «хоча за інших умов повсюдне втручання хунти в економіку могло б асоціюватися із соціалістичними тенденціями», а єдиним згаданим балансиром авторитарного правління побіжно згадано хіба «потужний студентський рух».
Мимовільна заувага, що «запустити економічний розвиток» можуть завадити «іноземне втручання, вторгнення й взагалі втрата державності», доречно як ніколи повертає на повістку денну забутий фактор захисного зонтика колишнього лідера вільного світу — аналіз дивовижних перетворень азійських тигрів і «маршалових» країн Західної Європи рідко брав до уваги екстерналізацію безпекових витрат. В будь-якому разі, сильна центральна влада, здатна на масштабні втручання — тільки «необхідна, проте не достатня» умова, й авторка відверто сумнівається, треба віддати належне, «чи такі жорсткі економічні заходи … могли бути реалізовані в умовах політичної демократії».
Централізовані гігантські промислові підприємства під контролем держави, котра стежитиме за їхньою «жахливою силою, яка придушує конкуренцію, керується лише особистим прибутком і самовпевненими виправданнями про свій внесок у національний розвиток» — так описав свою модель генерал Пак Чон Хі у перші сто днів після захоплення влади. Йшлося про викохування «ручного олігархату» в тепличних умовах протекціоністських бар’єрів, жорсткого обмеження кількості гравців на ринку, пільгового фінансування і контрольованих цін, що змушували конкурувати якістю.
Стандартизовані блага поєднувалися з досить небуденними «батогами»: діяльність компаній оцінювалася «з погляду виробничого та операційного менеджменту, а не фінансових показників», задля «досягнення технологічної незалежності», відтак «корейці замовляли закордонну технічну допомогу, а не запрошували іноземців керувати заводами». Нехай освоєння супроводжувалося невдачами і зірваними строками, Корея обирала довший шлях «навчання», протиставлений сліпому «наслідуванню».
Самозабезпечувальне накопичення досвіду виглядає ядром економічного дива, однак не все так просто — сюжетна калейдоскопічність суттєво ускладнює формулювання ясної відповіді на питання внизу обкладинки книги. Часом структура дослідження видається майже хаотичною: довільне кружляння між економічним теоретизуванням, макроекономічними показниками і галузевим аналізом фрагментує цю широкозору працю й раз по раз повертатиме до схожих висновків, не завжди підкріплених новими даними.
Всебічна потуга критично протиставити інституційне бачення рафінованому «ринково-орієнтованому» підходові, сполучити з державним втручанням і теоретично узагальнити, щоб в кінці унаочнити поведінку цього франкенштейна польовими дослідженнями промисловості, полишає враження розфокусованості і недовершеності. ФПВ — не Мавік, і економічна царина — не ньютонівська фізика, тож як рівняння «загальноприйнятої моделі зростанні», котре «не може пояснити свій ключовий компонент — ті самі технологічні зміни», так і зачароване коло висновків на кшталт «якщо зростання залежить від продуктивності, то й продуктивність залежить від зростання», лиш розпорошуватимуть увагу.
«Навчально-технологічне» осердя сповна розкривається під час завзятого опонування «теорії порівняльних переваг», де аналізується мізерний внесок передової текстильної галузі у перехід країни до важкої промисловості. Взірцево фактологічне пояснення полягає у мінімізації капітальних витрат: технологічне відставання провіщало відношення виплаченого [за передачу ліцензованих технологій] роялті до створеної доданої вартості, яке при 1.1% і 19% відповідно становило 0.059 для текстильної промисловості проти 0.471 (2.4% і 5.1%) у цементній.
У гонитві за прибутками галузь мала найнижчий показник людей з вищою освітою (0.8% при середньому по всій обробній промисловості у 8.1%), рекордний обсяг застарілої техніки (40% прядильних машин та понад 50% фарбувальних і ткацьких верстатів) і зволікала з інвестиціями у ноу-хау — рівень запровадження технології роторного прядіння з відкритим кінцем становив лише 0.72%, порівняно з 2.83% на Тайвані, 6.77% — у Сінгапурі та 9.88% у Гонконгу.
Стратегія вижимання всіх соків так само прикінчила й лідера цементної промисловості 1960-х, який не спромігся запровадити технологію наступного покоління і намагався натомість вдосконалювати й налагоджувати стару, тож «був поглинутий під час жорстких конкурентних війн 1970-х».
Американська економістка показує, що тільки протиставлене лінійному «розширенню» «поглиблення» капіталу здатне розкрити потенціал технічного прогресу, позаяк спричинені першим «постійні зміни у самому процесі виробництва» вимагають безперервного кумулятивного навчання — «розвивайся або помри».
Динаміка чітко простежується у цементній, сталеливарній та суднобудівній галузях — від замовлення за кордоном будівництва заводів «під ключ» роль іноземних підрядників поступово знижується аж до повністю самостійного виконання всіх етапів циклу й підсумовування досвіду у створюваних центрах дослідження і розробок. Визначальною рисою такого трансферу технології готового виробництва був «рівень залучення до реалізації проєкту», коли «інженери опановували все, чого їх навчали, та що не входило безпосередньо в навчання»; тимчасова відмова від комп’ютеризації якраз і пояснювалася переконанням, що це «завадить накопиченню робочого досвіду».
Першорядний внесок інженерів проілюстровано падінням з 1960 по 1980 рік відношення кількості менеджерів до кількості інженерів з 7.0 до 1.5, що вкупі з відсутністю у «цілих 30% з 218 великих компаній … головного офісу, секретаріату чи іншого подібного колективу, який би обслуговував президента компанії та його оточення», свідчило про здатність корейських компаній контролювати свої накладні витрати при перетворенні на «сучасні промислові підприємства з відповідною управлінською структурою».
Центральне місце держави у цих схемах поступається звичнішій функції творця сприятливого мікроклімату, надто — на вразливому початковому етапі становлення. «Батьківська опіка», що дозволяє витримати критичний період проб та помилок, безперечно, не дрібниця, однак видається не зайвим наголосити на підпорядкованості засобу меті, адже «попри важливість державного втручання з метою підтримки темпів розвитку» вирішальними були «виробничі можливості» — інвестиції у трансфер іноземних розробок, навчання на практиці та «управлінські практики на рівні компаній».
Таке вільнодумне осмислення — заслуга цілком економістки, котра доброчесно висвітлила «незручні моменти»: так, висновком, що «державне втручання з метою зробити [бавовняне виробництво] прибутковим значно перевершило те, що зазвичай називають “захистом новоствореної галузі”», рівнозначно можуть озброїтися скептики розбудови під егідою держави. Заборона кольорових телевізорів задля «зменшення соціальної нерівності» свідчить, що в Кореї як і всюди штампували безглузді укази; правки до Закону «Про професійну підготовку», за яким компанії понад 300 робітників мали забезпечувати навчання на виробництві, так ніколи й не запрацювали, тоді як інші урядові ініціативи розгорталися геть не за планом.
Система субпідряду народжувалася під тиском влади на великий бізнес для рівномірнішого розподілу багатства, натомість «стала ідеальним інструментом поширення прогресивних практик сучасного промислового підприємства на решту продуктивної економіки», що водночас зі згаданою вище динамікою опанування технологій продемонстровано на сталеливарному виробництві, де «під час першого етапу будівництва заводу у Пхохані місцеві виробники постачали прості матеріали, під час другого — сталеві конструкції, третього — окремі елементи устаткування, а під час четвертого — готові виробничі об’єкти (електричні підстанції і розвантажувальні лінії)».
За фасадом конструктивного начала все ще проглядається повніша картина витвережувальних попутників розбудови економіки за корейським сценарієм: зростання супроводжували «крутійство і змови, таємні переговори та незаконна торгівля», а «процедура надання урядової допомоги була дуже політизованою, адже урядовці зазвичай віддавали проблемні компанії своїм близьким друзям», нехай уряд і кидав напризволяще, «якщо виникала підозра в поганому управлінні компанією-банкрутом».
Влада справді стежила за спробами виведення субсидій, спрямованих на збільшення обсягів експорту та імпортозаміщення, щоб запобігти «створенню особистих статків за кордоном», і цю «щедру підтримку розподіляли відповідно до критеріїв хоч і корупційних, але орієнтованих на більшу результативність», та відбувалося все це в умовах майже повного усунення громадськості від політичних рішень, а сімейна структура чеболів, цементована незалежністю від сторонніх джерел капіталу, додавала вуглеводнів у вогонь ненависті преси й «освіченого прошарку населення».
Свідома сили, вивільнення якої досліджує, науковиця й сама формулює фундаментальне питання — «Який механізм буде дисциплінувати одержувачів … і надавачів субсидій, себто державні органи», та ясної відповіді не дає. Ані заборони на виведення капіталу, ані «пильний нагляд за спробами ухилення від податків та державний контроль над банківської системою» не пояснюють, чому все це не зійшло на корупційні пси — «з певних історичних причин держава в Кореї виявилась спроможною до концентрації свого впливу», — щиросердно констатує дослідниця й підсумовує, що «становлення девелопменталізму, а також його зв’язок з демократією, нелегко пояснити». А було би добре, якщо прагнемо відтворити.
Безумовно вартісна праця, котре не вичерпує усіх питань до економічного дива Південної Кореї.
