Один з уроків пандемії, який справді неможливо заперечити — перехід все більшої частини життя у цифровий формат
Випускати рецензію під час «Книжкового Арсеналу», ймовірно, не найкраща ідея, але варто ризикнути.
Тим паче, що йдеться про свіженьку новинку видавництва Наш Формат від «одного з найбільш впливових політичних аналітиків» Фаріда Закарія, котрий формулює уроки для світу після пандемії.
Томас Фрідман ще в 2005 році писав, що світ стає «пласким», тож найбільші кризи XXI ст. зачіпали водночас найвіддаленіші куточки планети: теракти 11 вересня 2001 року, фінансова криза 2008-о і тепер коронавірус, бо якийсь китаєць чи то з'їв кажана на вечерю, чи може не закрив двері лабораторії комуністичного Китаю, де розроблялася біологічна зброя.
Закарія концентрується на першій версії та звинувачує споживання м'яса: хоча продукти тваринного походження постачають людству лише 18% калорій, але для їхнього виробництва залучено до 80% землі сільськогосподарського призначення. Диким тваринам залишається чим далі менше місця, вони частіше контактують з людьми та передають віруси людині. Тож проблема не в тваринах, а в людстві, яке тисне на природу — автор перемикається на тему зміни клімату і пропонує податок на викиди вуглецю, заборону продажу екзотичних тварин і рекомендації зменшувати споживання м'яса.
Цю химерну підбірку доповнює неймовірно банальна настанова «вибудовувати стійкі системи охорони здоров'я».
«10 уроків» — виключно американоцентрична книга.
Америка тут названа «безладною, обшарпаною країною із шаленою нерівністю», яка провалила боротьбу з коронавірусом попри те, що 2019 року в Глобальному індексі санітарно-епідеміологічної безпеки США посіли в ньому перше місце загалом. Винна «відсталість державних інституцій» та якість урядового апарату — нікчемні, за версією автора, і «справа тут не в Трампі».
Існує 2684 департаментів охорони здоров'я на рівні штатів, муніципалітетів та корінних племен, а також 90 126 органів влади штату й місцевого самоврядування, які розробляли власні правила користування масками і масових зібрань. Закарія критикує федеративний устрій і мріє про більш централізовану й уніфіковану державу з невеликим, але ефективним урядом.
Проблема такої літератури в тому, що вона застаріває за пару років чи ще до перекладу. Так було з Ручіром Шарма, чиї передбачення про «Передові країни» вражали некомпетентністю та хибністю, це можна спостерігати і в «10 уроках»: лише за рік після виходу книги «відсталість державних інституцій» і федеративний устрій не завадили США налагодити вакцинацію і на момент 23.06.2021 повністю вакциновано 150 мільйонів людей або 45.7% населення.
Закарія полюбляє посилювати свої тези прикладами з «протилежного табору» — прийом, який обожнюють московити, коли цитують невідомих німців, які «захоплюються» пукіним, чи французів, які «розкритикували санкції», попри навіть те, що вони, звісно, смішать іскандери, і взагалі не працюють. Так само і тут «елітарна газета, яка обстоює капіталізм» Financial Times 3 квітня 2020 року здивувала читачів заявою, що пандемія вимагає колективної пожертви, а також активнішого втручання держави в економіку: у порядку денному має з'явитися перерозподіл.
Закарія розкручує цю тему: опитування показують, що у травні 2019 року 43% погодилися з тим, що країні піде на користь «соціалізм у тому чи іншому прояві», хоча в 1942 році таке твердження поділяли лише 25%. Згадує автор і про зумерів, які тяжіють до соціалізму, та про їхніх кумирів: Берні Сандерса та Окасіо-Кортес. Закарія оголошує, що «американський капіталізм зламався», а країна летить в прірву: у неї слабкий і недієздатний державний апарат, глибоко нерівний доступ до охорони здоров'я та механізми допомоги, які значно більше допомагають заможнім.
На жаль, в книзі вкрай обмаль фактажу та аргументації, тож читачам доведеться повірити на слово іменитому автору.
В якості прикладу для наслідування Закарія вслід за месією усія українських лібералів Фукуямою бачить Данію: не стільки справжню Данію як країну, скільки уявне суспільство, яке живе в умовах економічного добробуту, демократії, безпеки і якісного врядування. Податки у Данії сягають 45% від ВВП, тоді як у США — 24%, проте Закарія поспішає додати, що натомість ви отримаєте купу бонусів, які вартують високого оподаткування. Практики Північної Європи «не мають альтернатив» і США «доведеться їх адаптувати»; Закарія захоплюється омріяною Данією, як і згаданий ним Берні Сандерс. Щоправда, той настільки передав куті меду в оспівуванні «соціалістичного раю Данії», що прем'єр Данії публічно заперечив Сандерсу — «Данія далека від соціалістичної економіки. У Данії ринкова економіка».
Закарія цілком слушно згадує про недовіру людей до експертів та пояснює, що наука — це процес пізнання, тож вона може помилятися, і це нормально. Факти змінюються, а разом з ними і думка експертів: науковці і ВООЗ справді схибили на початках, коли не рекомендували носити маски, проте сталося це через обмаль фактів і потребу у швидких рішеннях. Та навіть тут автор примудряється поставити все з ніг на голову і каже, що «проблема не в необізнаності», хоча мені здається, що в ній.
Саме необізнаність повсюдно призвела до злету популізму, який, за визначенням нідерландського політолога Кас Мудде, є «ідеологією, відповідно до якої суспільство поділяється на дві групи, вороже налаштовані одна до одної: "чистий народ" і "корумпована еліта", крім того, політика має виражати волю народу». Дежавю. Рекомендації боротьби з «необізнаністю» вражають наївністю: мовляв, не лише люди повинні слухати експертів, а й «експерти мають дослухатися до людей» — проявляти емпатію, «знаходити спільну мову» і «достукуватися».
Один з уроків пандемії, який справді неможливо заперечити — перехід все більшої частини життя у цифровий формат.
Ковід усунув останню перепону перед тотальною цифровізацією: навіть найзатятіші її противники змушені були перейти в онлайн. Ці зміни відкидають нас назад в часі, коли робота була тісніше пов'язаною з домашнім життям; шкода, що автор не розкручує цю тему, натомість занурюється у досить примітивні роздуми про штучний інтелект та роботів, які відбиратимуть в людей робочі місця. Все зводиться до ідеї базового універсального доходу, яку лівоінтелектуали ліниво ялозять останніми десятиліттями.
Щоправда, тут автор намагається бути оригінальним і пропонує «програму на зразок податкового заліку за зароблений дохід, яка фактично збільшує заробітну плату працівників з низьким рівнем доходів». Закарія визнає, що така програма коштуватиме «дуже дорого», тож одна фантастика продовжується іншою: він навіть описує небезпеку штучного інтелекту, який вийде з-під контролю і знищить людство. Навіть не знаю, що тут писати, і наперед вибачаюся за три крапки...
Справжня загадка пандемій полягає в тому, чому вони не трапляються частіше: віруси, які переходять від тварини до людини, так звані «зоонозні», постійно заражають людей. Вчені кажуть, що насправді за рік коронавірусом, що переносять кажани, заражається приблизно від 1 до 7 мільйонів людей, проте він рідко поширюється далі. Пандемії стали можливими в умовах урбанізації, що найкраще виявляє нашу соціальну природу: люди люблять бути разом і крутитися серед собі подібних.
Закарія звично критикує міста за расову нерівність та водночас розхвалює за «звільнення жінки від панування релігії та домінування чоловіків» (!) Пандемія нічого не змінила в поширенні урбанізації світом, тож уроку тут, власне, немає; автор воює з «солом'яними опудалами» невідомих «пророків занепаду міст», які нібито вважають, що міста своє віджили.
«Може бути», «можливо», «ймовірно».
Це помічаєш не одразу, а десь на другій половині книги, і лише у висновках Закарія прямо каже, що найголовніший урок ковіду в тому, що він дає нам вибір.
«Відкритість чи протекціонізм», «співробітництво чи націоналізм» — зміни після корони «можуть стати початком чогось нового, або залишитися миттєвим сплеском». Все це, звісно, так, як неможливо не погодитися з твердженням, що «варіантів майбутнього безліч», але хотілося б чогось більш конкретного. Зрештою, назва «10 ймовірних уроків для світу після пандемії» звучала б набагато слабкіше.
Проте, власне, так і є — це футурологія з претензією, та ще й доволі банальна: той, хто хоч інколи поглядає на заголовки новин, навряд чи дізнається звідси щось нове. «Може трапитися так, а може й не трапитися, бо станеться ось так». Описати спектр можливого недостатньо.
Автор називає себе центристом, та попри епізодичні реверанси про те, що «ліві обтяжують уряд правилами і вимогами», його погляди майже канонічно ліволіберальні. Центристом він є швидше в тому сенсі, що свою позицію чи не по кожному питанню намагається підігнати так, щоб «і вашим, і нашим». Наслідки подібного біполярного розладу найяскравіше виявляються у ставленні до Китаю: якщо на початку книги Закарія називає «державницький капіталізм» Китаю альтернативою «капіталізму Америки», то вже в кінці пише, що «ринковий ленінізм (!) Пекіна не можна вважати життєздатною суспільною альтернативою Заходу».
Чоловіче, може ти спочатку визначишся, а потім будеш писати книжки?
Звісно, такий підхід дуже зручний, адже читачі з «обох таборів» знайдуть (і обов'язково процитують в соцмережах) щось для себе, та це навряд чи наближає читача до розуміння.
Навіть «урок» про поляризацію світу [між США та Китаєм] завершується протилежним висновком, що пряма конфронтація у формі війни не надто ймовірна. До чого тут пандемія, при чому тут вірус? Та просто захотілося написати книжку на злобу дня, ліл.
Парадоксально, але книга зовсім не розчаровує: як і очікував, я отримав дайджест «А що там у Демократичної партії».
Настрої ліволіберального бомонду не змінюються, але варто було пересвідчитися, тож книгу можна сміливо рекомендувати таким самим дослідникам американського суспільства.
