Насилля в світі стає менше
Насилля в світі стає менше… намагається довести на фактах і паралелях Стівен Пінкер.
«Справді?», подумки перепитую я, читаючи описи насилля росіян в Україні.
«Так», - наполягає пан Стівен і додає – «У XXI столітті, звичайно, також траплялися зґвалтування жінок під час війни, але такі вчинки вже давно визнані жорстокими воєнними злочинами, і більшість армій намагаються попереджати подібні дії й уникати їх, а решта — або заперечують, або приховують…».
І тут знову у мене питання – «гаразд, містере Пінкер, для Менелая чи Ахілла, Мехмеда ІІ чи будь-кого із намірами «вогнем і мечем», ріки крові, було нормою – на тому витку еволюції ТОЙ рівень насильства був звичною справою і прийнятним рівнем шоку для суспільства, так? Тоді хіба рівень насильства ХХ століття із двома світовими війнами, кількома геноцидами, це менше?»
А зараз, в ХХІ ст., коли щільність насилля за три місяці російсько-української війни вже перебільшує 10-річний рівень радянсько-афганської?
Так, зараз в кривавій рубанині на полі бою не сходяться тисячі мечей і списів, але є бомби і ракети, які дистанційно можуть вкласти трупом тисячі… То чи концентрація насилля в повітрі відносно до розвитку цивілізації, справді меншала?
А якщо виписати пропорцію, де буде враховано кількість населення, кількість вбитих у найбільших війнах епохи, кількість жертв насилля, що потрібна для шоку суспільства, і рівень розвитку суспільства ТОДІ і ТЕПЕР? Чи не виявимо ми, що рівень насилля лишився тотожним? Просто колись Карфаген і Троя (про них нам говорили найчастіше, а скільки подібних було?!), а тепер Алеппо і Маріуполь.
І чи можна говорити про зменшення рівня насилля в світі, коли Китай може тримати в концтаборі цілий народ і світ не здатен на те дати ради… Коли Індія і Пакистан котрий вже рік не поділять кордон, коли Сирія… коли, при інфантильній пасивності ООН, на очах усього світу старий мстивий закомплексований КДБіст безкарно може відмовляти в праві на існування сусіднім країнам і народам?
А головне, чи слід вважати зменшенням насильства той дурний пацифізм, який захопив голови цивілізованого світу аж настільки, що вони ладні йти на поступки монстру в ілюзіях замирення і тим самим викохуючи монстра до страшніших масштабів? Можливо складно оцінити хід думок Стівена Пінкера після чергових новин з війни, що поруч. А можливо автору для реалістичніших висновків варто було б наблизитися до цієї (чи іншої) війни?
Бо може, раптом, з’ясуватися, що для зниження рівня насилля потрібне не лише підтримування сили просвітництва, не лише наголос на цінності життя, важливості норм чи глобальних взаємодій, а й впевненість, що добро має бути озброєним і готовим захистити свої цінності в тому числі і насиллям.
Бо проповідь про добро монстри не чують.
І краще лишитися живим і порушити обітницю поклоніння силам просвітництва та знищити монстра насиллям, аніж уповати на норми і глобальні взаємодії і бути розстріляним в Маріуполі.
Можливо я аж занадто скептичний і під впливом реальності… Можливо висновки автора органічніше виглядають, коли йдеться про ставлення і обсяги сюжетів довкола насилля в популярній культурі… Біс його зна. Тут краще робити власні висновки.
Можливо згода чи незгода із логікою Стівена Пінкера дозволить інакше подивитися на світ навколо. І або погодитися із заголовком «Добрі янголи людської природи», або визнати, що і темні янголи нікуди не поділися.
Але прочитання точно штовхне на роздуми. І не факт, що висновки ті, на які розраховував автор.
Ну а Наш Формат знову подяка за те, що тримається книжок, що спонукають мислити...
