«Московський фактор»

Амбівалентність політики Сполучених Штатів на сході Європи віддавна підживлювала проросійські сили непотрібністю України у цивілізованому світі; пишномовні звеличування українських чеснот з-поза західного кордону не підкріплювалися танком і джавеліном, тож всенародний скепсис щодо словесного єлею глибоко вкорінився культурною одиницею «занепокоєння».

Та чи справді вокс популі має рацію?

Держдепівець Юджин Фішел стисло проаналізував зовнішню політику Штатів на межі зіткнення цивілізацій і виявив бентежну проблемність «американського розуміння регіону».

Сполучені Штати «зробили значну геополітичну ставку на те, що Росія сама пройде через пострадянську трансформацію» — «лінійно-позитивний процес трансформації» сприймали на Заході «як належне», тож заснована на химерному фатумі історичного детермінізму віра у перетворення недемократичної країни на ліберальну демократію за умов високого рівня економічного розвитку і тісного співробітництва у цивілізаційних структурах заклала фундамент нових відносин.

Настільки нестійкі й навіть фантастично наївні засади «вихолощували варіанти політики США» та стримували співпрацю з Україною на користь нарощування потенціалів відновленої Російської імперії. Неконкретність «трансформації» змушувала Захід раз у раз зраджувати своїм принципам: 2014 року міжнародний експерт Пол Ґобл зауважував, що «якби будь-яка інша країна [зробила те, що Росія робить з Україною], Захід кваліфікував би це як вторгнення… Але в цьому випадку багато західних політиків доклали чимало зусиль, щоб зрозуміти агресора і засудити жертву».

Вплив «московського фактора» відстежується у чотирьох основних сюжетах:

• здобуття незалежності у часи Буша-старшого,
• клінтонівська денуклеаризація,
• провід Буша-молодшого, що збігся із Помаранчевою революцією,
• правління демократичної ікони усіх часів Барака Обами.

Трампа дискваліфіковано з очевидних причин через його «вкрай незвичайні особливості загалом» та «особливі стосунки з Кремлем» — ця радикальна перверсія лиш відволікла би увагу від вагомішого встановлення тенденції саме у «нормальній» політиці. Дороговказом обрано суверенність України — властивість, котру історіографічна взаємозамінність «Росії» та «Совєтського Союзу», що переродилася у москвоцентричне формулювання «Росія та інші республіки», дозволила безболісно проґавити.

Експертний аналіз «про Україну з-поза України» достоту «суверенно» доповнює офіційний владний дискурс голосами української діаспори Сполучених Штатів та її друкованого органу «Ukrainian Weekly», чиї навдивовижу прозірливі критичні оцінки дозволять трактувати агресивно проросійський зовнішньополітичний курс не менш як «втратою контакту з реальністю».

Нелегко підшукати коректніші формулювання, коли вже Буш-старший напередодні Незалежності застерігав від якогось абстрактного «самогубного націоналізму, заснованого на етнічній ненависті», а плани України мати власну армію бентежили Сполучені Штати, котрі «не вірили, що “створення великих незалежних армій сприятиме будь-якій корисній меті”», попри заяви російських офіційних осіб про «коригування» кордонів із сусідніми країнами.

Гротескне засліплення американських високопосадовців відрізнятиметься від змальованого в однойменному романі Еліаса Канетті хіба обмеженістю театром одного актора, адже московська сторона грала свою гру й спритно експлуатувала несподівані переваги «режиму найбільшого сприяння»: держсекретар Бейкер у мемуарах визнавав ядерний статус «однієї держави», а його заступник Реджиналд Бартолом’ю вказував союзним республікам розв’язувати питання своєї ядерної зброї «тільки з Москвою».

Так Юджин Фішел послідовно описує започаткування московського фактора: безумовна — й безпідставна! — привілейованість Росії, чий статус першої над нерівними США свідомо пестували коштом інших в атмосфері тотального ігнорування сигналів небезпеки — зазіхання на Крим, переворот 1993-го й редагування конституції, війни проти Ічкерії та окупація частини Молдови зійшли як з гуски вода.

Педантично й безсторонньо, та від цього не менш проникливо і значливо, держдепівець препарує хірургічними, майже невагомими, інструментами, що надійно вберігає від будь-яких пересудів щодо упередженості. Щоб показати гігантську асиметрію підходів вистачить хронології: тоді як Україна мала позбутися ядерної зброї та виконати низку умов на шляху до кредитування, Росія 1992 року отримала доступ до стабілізаційного фонду на $6 мільярдів від МВФ і ще $18 мільярдів напряму від США для стабілізації та реструктуризації економіки майже водночас із розмовою президентів, де Єльцин підтвердив збереження ядерного статусу.

Один із пакетів економічної допомоги у $2.5 мільярди адміністрація Клінтона передавала Росії «на основі теорії», що «успіх там допоможе підняти інші колишні республіки та розв’язати їхні власні проблеми» — тут Юджину Фішелу вистачило виділити курсивом ту саму «теорію», щоб без слів так багато сказати. Диву дивуєшся, як мало треба людині українській для щастя: досить лаконічно підкреслити «брак розуміння російського імперіалізму» у POTUS’ів чи зауваги, що [визнані Сполученими Штатами (sic!)] «законні інтереси Росії в Євразії» засновані на «історії домінування, нищення і підкорення» Московією своїх сусідів.

Така доступна і делікатна манера здатна найкраще довести, що Україні потребує не якоїсь особливої прихильності, а лиш дотримання написаних Заходом правил і послідовного втілення цінностей, які так несамовито воліють знищити автократи, шейхи, дуче й тиранчики — політики найреальнішої.

Натомість торжествував підхід щирий та мрійливий, котрий беземоційно оцінюється як «очевидна розбіжність між реальністю та видавання бажаного за дійсне», «не заснований на фактах» та «явний самообман». Спорудження повітряних замків на місці потьомкінських дєрєвєнь змушувало хапатися за соломинки вождизму — раболіпство перед Горбачьовим змінюється обожнюванням Єльцина («перший демократично обраний президент за тисячу років російської історії [sic!]»), а коли останні сподівання мали б розвіятися, Московію винагородили капіталом, й досі остаточно не сконфіскованим — «уявленням про Росію як про небездоганного, але загалом конструктивного партнера, здатного на активнішу співпрацю». Проникливе встановлення цього політичного активу — вагомий здобуток праці держдепівця, адже прояснює уникнення критики та хвалебні оди, «балансування», «перезавантаження» і телефонну одержимість президента Макрона як один з найяскравіших епізодів шукання підходу до тендітної душі русских маніяків.

Цей бардак в головах катастрофічний не тільки ретроспективно, адже ніколи не був безальтернативним — Бжезінський, Чейні, Маккейн дарма закликали в пустелі «Геть від Москви». Порівняння вказує ще й на певний регрес, адже тоді як всю незалежність законодавча гілка влади Сполучених Штатів випереджала виконавчу в розумінні потреб України, нині Конгрес грає на руку росіянам, що вкупі з ескалаційним менеджментом імені Джейка Саллівана і Джо Байдена дає термоядерний ефект затягування війни.

Безсторонність автора недосяжна українцеві, який наяву переживає безпосередні наслідки «перезавантажень»; опанувати бурхливий вирій всередині найважче із анексією та початком війни, і не вина пана Фішела, що доводиться перелічувати пустопорожні «суворі попередження» Обами й вертіння вужів пресслужби Держдепу щодо заборони надання летальної допомоги Україні.

Московський фактор особливо ретельно досліджено в останньому актові, де багатий матеріял дозволяє зафільмувати ницо потворну політику з усіх можливих ракурсів: Юджин Фішел ловить у кадр тисячу та одне занепокоєння, обґрунтування «ембарго на оборону для жертви», сидіння на двох стільцях і щонайогидніші компліменти агресорові за «”фактично конструктивну роль” у переговорах щодо ядерної програми Ірану». Тут успадкована від Буша-молодшого антитерористична співпраця Сполучених Штатів з Московією супроти (еге ж) Ірану та Північної Кореї гарно продемонструвала двопартійну спадковість промосковської політики геть несхожих адміністрацій з різних кінців політичного спектру.

«Московський фактор» переконливо доводить, що саме США поставили у світовий стрій та прибрали в респектабельні шати Російську Федерацію, котра не забарилася проявити свою сутність заледве окріпла. Невідомо, як розвивалися б історія без вливання мільярдів американських доларів і протегування технологічного, інституційного та економічного, але гнила імперія наступала би без американських тепловізорів, приладів нічного бачення та чіпів, без яких ані літають ракети, ані наводяться каби.

Парадоксально, проте цей зовсім не вичерпний, та цілком достатній для вагомих практичних висновків, огляд здається для української авдиторії продуктом далеко не першої необхідності, тоді як його успіх на батьківщині міг би призвести до тектонічних змін на лінії фронту в Україні. Чого й побажаємо.

Шана Юджину Фішеля за служіння правді та справедливості, за щеплення від сором’язливості щодо безпекових вимог до Сполучених Штатів та розширення горизонтів за межі відомої меморандумної події.

Pacta sunt servanda.