Ми живемо в часи поглиблення поляризації
Ми живемо в часи поглиблення поляризації. Кількість виборців, які віддали свій голос за різні політичні сили, була найнижчою за всю історію Сполучених Штатів. 81% тих, хто ототожнює себе з одною партією, мають негативну думку про інших.
Поляризація вкупі з відсутністю економічного зростання означає, що ми живемо у важкі часи, які потребують розуміння та реагування.
Дюфло та Банерджі в 2019 році отримали Нобелівську премію з економіки за «експериментальний підхід в боротьбі з бідністю» і цей їхній метод — шляхом експериментів, які розширюють розуміння складних суспільних явищ, — справді вартий уваги.
Міграція набагато складніше явище, ніж про те кричать популісти: мігрують не найбідніші і не завжди, коли мають можливість. На півночі Бангладеш селяни навіть під час неврожаю не поспішають їхати до міст, де завжди є робота. Провели експеримент: частині селян надали інформацію про переваги міграції до міст, а іншій частині — ті самі відомості плюс $50 готівкою на транспортні витрати, але лише якщо вони мігрують.
Виявилося, що надання інформації саме по собі нічого не змінює, натомість завдяки грошовому стимулу люди виїхали з 22% усіх домогосподарств. Змушує задуматися про ефективність «соціальної» реклами, адже поштовхом до дій став грошовий стимул: навіть серед тих, хто наважився скористатися грошима і мігрувати, під час наступного голодного сезону лише половина повернулася до міста.
Ці люди точно знали, що там можна заробити, але за відсутності грошового стимулу були далеко не такими відважними.
Доповідь Національної академіки наук США недвозначно стверджує: вплив міграції на зарплати місцевого населення протягом періоду більшого за 10 років дуже малий. Низькокваліфікована міграція може навіть підвищувати попит на працю через сповільнення процесу механізації. У грудні 1964 року мексиканських «заробітчан», брасерос, вигнали з Каліфорнії саме на тій підставі, що вони знижують заробітки місцевим.
Однак зарплати і кількість робочих місць не змінилися, позаяк різко зріс рівень механізації: темпи введення в експлуатацію збиральних машин для томатів зросли від майже 0% в 1964 році до 100% у 1967-му, тоді як в Огайо, де брасерос не було, показник не змінився. Окрім цього, фермери відмовилися від культур, які неможливо було механізувати, такі як спаржа, свіжа полуниця, селера й корнішони. Автори ніяк не коментують питання асиміляції чи культурних зіткнень — просто заперечують, що мігранти тільки й чекають, що мігрувати до інших країн. «Мігрантська загроза» перебільшена.
В 2018 преzедент Дональд Трамп запровадив мита на китайський імпорт в розмірі $50 млрд, що мало чинити позитивний вплив на економіку США. Але економісти вирахували, що переваги від торгівлі США становлять лише близько 2.5% ВВП: іншими словами, якби Штати повністю припинили імпортувати товари, вони втратили б лише один рік зростання економіки (2017 року економіка США зросла на 2.3%).
Аргументом проти торговельних воєн є ще й заходи у відповідь: Китай оголосив мита на 128 продуктів, серед яких переважала сільськогосподарська продукція: «яблука, груші, свинина», а не програмне забезпечення. Американський експорт с/г продукції відповідав за понад мільйон робочих місць та становив $140 мільярдів у 2017 році, тож митні війни Трампа можуть обернутися значними збитками для Сполучених Штатів. Міжнародна торгівля складніша за «розрахунки на серветці».
«Дієва економіка» — це дві книги, одна з яких — це вкрай цікавий експериментальний підхід, натомість інша — політичний памфлет, тому «економічні» розділи про міграцію та міжнародну торгівлю швидко змінюють більш «політичні» роздуми про упередження, расизм, толерантність та інклюзію.
Автори швидко зраджують експериментальному підходу: дослідження, яке виявило, що зниження податків, вигідне для верхніх 10% платників, не створює значного зростання у сферах зайнятості та доходів, а зниження для нижніх 90% — створює, відкидають та навіть називають «хитрим трюком», позаяк воно не відповідає політичному курсу.
Подружжя Банерджі (і нехай не вводить в оману жіноче прізвище Дюфло) оголошує різноманіття [в освітніх закладах] цінністю, яка має тривалий вплив на уподобання, і заявляє, що змішування — один із найпотужніших інструментів, щоб зробити суспільство більш толерантним та інклюзивним. Для прихильників інклюзивності однакові бали афроамериканця зі студентами з «більш благополучного середовища» свідчать про незвичайні особистості такого кандидата, тож до нього має бути особливе ставлення.
Автори відстоюють позитивну дискримінацію, тому рішуче критикують американців азійського походження, які позивалися на Гарвард через дискримінацію через те, що університет штучно обмежує кількість студентів їхньої групи задля досягнення омріяного різноманіття. Студентів-азійців при вступі до Гарварду дискримінують за допомогою «рейтингу особистості»: хоч вони і отримують вищі навчальні бали, але мали нижчі рейтинги за особистими якостями.
Автори називають «іронічною паралеллю», що у 1920-х роках тодішній президент Гарварду Ебботт Лоренс Лоуелл запровадив систему «цілісного» вступу, яка ставила особисті якості вище за оцінки, щоб обмежити кількість євреїв. Ймовірно, у мене якесь інше розуміння іронії та доцільності таких порівнянь, які, власне, висвітлюють справжню суть ідеї «позитивної дискримінації».
Друга половина книги, як пишуть самі Банерджі, менше спирається на факти та заснована на більш абстрактних аргументах.
Між 1950 та 1973 роками щорічний темп зростання ВВП на душу населення в США злетів до 2.5%, а в Європі становив нечувані 3.8%. У 1973 році зростання продуктивності праці і ВВП припинилося: автори заявляють, що це має стати новою нормою, бо повернення до «золотих років» неможливе.
Абстрактні обговорення теорій економічного зростання закінчуються дещо парадоксальним висновком, як для книги зі словом «економіка» у назві: позаяк результати теорій все одно гіпотетичні, зростання важко виміряти, а спланувати відповідну політику — ще важче, автори заявляють, що «настав час облишити одержимість нашої професії зростанням», «забути про увесь цей проєкт» та зосередитися на покращенні життя бідних [країн/верств населення].
Почасти це має сенс: рецепти зростання та розповіді про «економічні дива» вкрай важко відтворюються в інших умовах. Мало кому сподобається «культурна революція» та жахливий голод в Китаї, щоб відтворити «китайську модель» розвитку. В Сингапурі всіх зобов'язали здати велику частину своїх заробітків у центральний ощадний фонд, щоб держава використовувала заощадження для будівництва житлової інфраструктури.
Загального рецепту зростання для бідних країн немає. Нобелівський лавреат Роберт Лукас виявив, що якби відмінність у ВВП між США та Індією пояснювалася лише дефіцитом капіталу в Індії й нічим іншим, вартість капіталу в Індії мала би бути у 58 разів вищою, ніж у США. Але чому тоді капітал не перемістився зі США до Індії? Тому що продуктивність капіталу в Індії насправді менша, ніж в США. Бідні країни є бідними значною мірою через те, що гірше використовують наявні ресурси. Зворотною стороною є те, що зростання можливе лише за умови раціональнішого використання наявних ресурсів. Тут з авторами важко не погодитися: поки палимо гру́бу дровами, з яких Ікея зліпила би меблі, діла не буде. Сингапур тут не побудує ні «-ко», ні «-кий».
Традиційно вважається, що бідні країни мають проблеми з капіталом, проте з робочою силою теж не все так просто: навіть некваліфіковані робітника з Одіша, одного з найбідніших штатів Індії, наполегливо вимагають «справедливої» зарплати, навіть якщо альтернативою є безробіття. У 2009-2010 роках 26% усіх індійських чоловіків віком від 20 до 30 років із принаймні 10 класами освіти не працювали. Не тому, що не було роботи: частка безробітних, молодших за 30 років і менше ніж з 8 класами освіти, становила 1.3%. А частка безробітних, які мали 10 класів освіти і вік понад 30 років, становила близько 2%.
Така сама картина спостерігалася в 1987, 1999 та 2009 роках, тож справа не в тому, що в сучасної молоді менше можливостей для працевлаштування. Роботи море, але це не та робота, яку хочуть виконувати молоді люди. Повна середня освіта створює завищені очікування: молоді люди чекають на робочі місця, яких не отримають. Індійські газети повідомляють про шалену гонитву за посадами в бюджетній сфері: наприклад, на 90 тисяч низькокваліфікованих робочих місць на державній залізниці подали заявки 28 мільйонів (!) людей.
Низькі податки, захист приватної власності, зменшення регулювання та державного втручання автори зневажливо йменують «традиційною мантрою правих», проте тут визнають шкоду зарегульованості: захищені трудовим законодавством посади в державному та приватному секторах спотворюють стимули та формують дисбаланси на ринку праці, що загалом марнує людські ресурси суспільств.
Тема нерівності рефреном звучить ледь не у кожній главі книги — концентрацію багатства за останні пів століття Банерджі недвозначно вважають чи не найбільшою бідою сьогодення, проте також і пишуть, що період між 1980 та 2016 роками доходи нижніх 50% населення світу зростали значно швидше, ніж доходи інших 49%. 19 з 20 американців вважають, що бідність у світі або зросла, або залишилася на тому самому рівні, але правда протилежна: лише в Китаї та Індії межі крайньої бідності покинули більше 700 мільйонів людей.
Ганс Рослінг у книзі «Фактологія» називав це «мега-хибним» уявленням, яке найбільше схильні проявляти якраз жителі багатих країн, нажахані картинками голодних дітей Африки. Тоді як в реальному житті відбувся значний прогрес: з 1990 року наполовину зменшився рівень смертності новонароджених і матерів, а ще за цей період вдалося уникнути понад 100 мільйонів (!!!) дитячих смертей. Так, нерівність зростала, але в бідних країнах за цей час теж відбувалися революційні зміни життя на краще.
Кліматичні зміни автори інтерпретують у звичному руслі, себто напирають на відмінності між багатими та бідними: північні американці споживають 22.5 тонни еквівалента CO₂ на людину на рік, західні європейці — 13.1, китайці — 6, а мешканці Південної Азії — лише 2.2. Багатші люди споживають більше CO₂, ніж бідні, а бідні ще й значно більше страждають від змін клімату.
Вину за кліматичні зміни безапеляційно покладено на багатих, хоча столиця Нью-Делі очолює список міст з найбільшим забрудненням у світі через те, що селяни спалюють стерню і листя на околицях. Делі могло б дозволити собі субсидувати фермерів обладнанням для підготовки полів, щоб вони не спалювали стерню — це вартувало б близько $300 мільйонів або $14 на кожного мешканця, але ж вимагають заплатити автори чомусь лише в «багатих».
Проблема не в багатих: навіть коли бідним безкоштовно роздавали екологічно чистіші плити для приготування їжі, де не потрібно було спалювати біомасу, мудрий нарід не поспішав їх ремонтувати, якщо вони ламалася. Бо екологія і здоров'я їх не надто цікавлять. Тим не менш, в політичній програмі «Дієвої економіки» за клімат мають заплатити виключно багаті: держава навіть має повертати надходження від вуглецевого податку тим, хто перебуває в нижній частині шкали доходів. Банерджі просто заявляють, що найбагатші країни настільки багаті, що без проблем можуть заплатити за покращення стану атмосфери і зменшення викидів, тоді як бідні будуть звільнені від цих обтяжень.
В «Дієвій економіці» багато говориться про проблеми бідних та саму бідність, проте первинним є знищення багатства як такого. Найвищі ставки оподаткування, понад 77%, існували у 1936-1964 роках, і приблизно половину цього періоду вони перевищували 90%, але автори не приховують: метою дуже високих максимальних ставок оподаткування є не стільки бажання «припекти багатих», як «УСУНУТИ ЇХ».
Зловіще формулювання повторюється пізніше: Банерджі відверто пропонують «почати з усунення ультрасупербагатих». І якщо спочатку йдеться лише про 1% найбагатших, пізніше — про 10%, то ближче до кінця книжки чорним по білому написано, що податкову реформу потрібно буде застосувати «не лише до ультрабагатих, а й до просто багатих і навіть до середнього класу».
Розкуркулять усіх, адже авторам (чи тим, хто буде втілювати їхні фантазії в життя) потрібні гроші та влада, щоб їх відібрати. Розширення програм соціальної допомоги, боротьба з бідністю та варіації на тему безумовного базового доходу — все це коштує дорого, дуже дорого. Підвищення оподаткування стимулює ухиляння від них: одне дослідження показало, що коли ставка піднімається на 10%, кількість іноземних учасників ринку зменшується на 10%. Навіть в райській Скандинавії, де від сплати податків ухиляється в середньому лише 3%, верхні 0.01% багатих ухиляються від сплати 25-30% податків. І навпаки: зниження податків Рейґаном, якого так нещадно ганьблять протягом всієї книги, призвело до великого разового збільшення оподаткованих доходів.
Тож для того, аби відібрати у багатих накопичене, автори мріють про широкий арсенал засобів з монопольно-насильницького апарату держави і навіть наддержавний світовий фінансовий реєстр, який фіксував би активи, незалежно від того, де вони перебувають — щоб їх можна було оподаткувати, хоч куди б їх не вивезли. Мрії більш ніж наполеонівські!
У світі авторів не існує проблем крім нерівності та упереджень в багатих країнах: вони багато пишуть про етичність продукції та маркування Fairtrade, але Китай з концтаборами та рабською працею уйгурів згадують лише в позитивному ключі за те, що китайський уряд в 2017 році підвищив розмір штрафів за неякісну продукцію. За версією індійця та західної жінки «багато колишніх комуністичних країн чимало інвестували в людський капітал (!) свого населення за комуністичних часів (Китай, В'єтнам)». Лише голод в Китаї знищив близько 40 мільйонів — чудова інвестиція, нічого не скажеш.
Критичного коментаря про поведінку Московії тут, звісно, також не знайти: єдиною згадкою є узагальнення про «світ від Єрусалима до Москви», що дивом нагадує печально знамените марево Макрона про «Європу від Лісабона до Владивостока».
У терплячого читача неодноразово могло виникнути питання — а чого, власне, хочуть автори, який світ вони хочуть збудувати. Порівняння з «Маніфестом комуністичної партії», ймовірно, полестило би авторам, проте било би далеко не в ціль: зрештою, на словах вони кажуть, що варто «уникати комунізму» та повного державного контролю над підприємствами.
«Дієва економіка» не пропонує чіткої візії нового кращого світу, що вберігає авторів від критики, проте її стовпи визначені досить чітко. Метою є створити «людяніший світ», для чого потрібна лише «політична воля», а «хлопці» (автори підкреслюють, що «майже завжди хлопці») нагорі не здатні впоратися з цією справою. Саме політична воля дозволить здійснити «радикальний перехід до справжнього розподілу багатства» і єдине, що пропонується багатим, так це «зрозуміти, що підтримати цей процес в їхніх інтересах, інакше це закінчиться тим, що їх змусять до цього в менш сприятливий спосіб» (!!!). «Комунізму» може й варто уникати, але про більшовизм ніхто нічого не говорив.
Звісно, від такої книги легко відмахнутися, як від одіозної чи маргінальної, проте навіть якщо відкинути, що її пишуть нобелівські лавреати, є ще дещо. Лише за останній час вийшла низка праць, де пропагуються схожі ідеї: можна згадати «Крах» Адама Туза, «Кризу без кінця» Ендрю Ґембла та недавні «10 уроків для світу після пандемії» Фаріда Закарія, Роберта Райха, який намагається «Врятувати капіталізм» та Аджемоглу-Робінсонів. Усі вони ганять Рейґана-Тетчер, вихваляють Франкліна Делано Рузвельта та його «Новий курс», волають про нерівність та воліють потужного перерозподілу, і, зрештою, просувають кейнсіанство — ідею наповнити економіку купою грошей під пильним контролем розумної, мудрої, справедливої держави. Може це й не «привид комунізму», але звучить не менш небезпечно.
«Дієва економіка» виділяється на фоні інших надмірною самовпевненість, пихатістю, зверхнім та моралістичним тоном, що може бути вкрай небезпечним, коли поставлено на службу «благих» ідей.
Однак варто віддати належне: книга добре написана і структурована, тут є факти і дані, послідовна «аргументація» та наратив, тож «Дієва економіка» однозначно варта уваги.
Треба читати, щоб потім не дивуватися, звідки беруться рухи за неокомунізм, адже Україна пам'ятає, що трапляється, коли мрійники пишуть маніфести в багатих індустріалізованих країнах, а застосовують їх у відсталій імперії.
