Нам щастить пам’ятати

В повітрі визрів гострий запит на зміни — скрекотіння канцеляриту, здобуті у минулому фіктивні статуси, звання та нагороди, пустопорожні завчені промови й дуті авторитети жахливо дисонують у часи Справжніх.

Тридцять з гаком років кумулятивного дозрівання, зближення із західною гуманістичною традицією та війни «в прямому етері» з перших рук, і ось маємо — суспільство позбувається омертвілого спадку заідеологізованого мислення, звільнює ґвалтований метрополією інтелектуальний простір та переорієнтовується на людину.

«Бунт проти імперії» поповнює полицю людяної української літератури.

Точкою відліку шістдесятництва обрано післявоєнний «надлишок людського» — люди Другої світової війни переживали, бачили та відчували надто багато, щоб це могло заглушити тріскотіння пропаганди, підмінити справжнє байдуже «прийнятним», як вдавалося доти.

Зачинання шістдесятництва у людському торуватиме колоніальний вимір праці та дозволить по-новому поглянути на традиційно одновимірне національне гноблення — апогей могутності Совєтського Союзу тут постане моментом остаточного дефолту соціалістичної обгортки імперії. «Надлишок» обертається банкрутством, а люди шістдесятих стають лакмусом Російської імперії у Союзові Соціалістичному.

Шістдесятники проживали завершальне втілення Гаєкового «Шляху до рабства», коли відбирання всіляких політичних та економічних свобод ставало нестерпним при наступі на сокровенне — на мову та культуру — на ідентичність. Євген Сверстюк говорив про «існування [шістдесятників] в системі совєтських координат», тож пелена спадатиме поволі: молода Ліна Костенко освідчувалася у любові Подмосковью, Василь Симоненко підносив «дружбу народів» віршем «Ми завжди, Росіє, з тобою», Іван Дзюба записувався до комсомолу росіянином, довірливий Стус малим викрикував «За Лєніна, за Сталіна».

Дарма автор праці перепрошує за ці неподобства, адже неідеальність біографій засвідчить той довгий шлях пізнання фальшивості «національного за формою, соціалістичного за змістом».

Майстерність задуму вповні усвідомлюєш постфактум, позаяк строкате переплетення особистого і суспільного, загальновідомого та приватного, розкішних сцен і реконструйованого зі щоденників та інтерв’ю захоплює до краю без шансів зосередитися на аналітичному наповненні. Вповні як і заявлено, тут не знайдемо глибокого аналізу феномену шістдесятників, та може й воно на краще, бо то вже була би інша література, а так — тут люди! Вони живуть (овва!) — жартують, страждають, хворіють, палять та п’ють горілку — їжі толком могло й не бути, та вже труїти себе люди Совєтів завжди мали чим, й не тільки оковита ллється рікою, але й нікотинове зілля чадіє повсюдно.

Суха академічна згадка про «ідентичнісні пошуки» Василя Симоненка та Євгена Сверстюка значно стратила би, адже на ділі це була холостяцька пиятика під карти з елементами дискусії про відмінності культурних традицій начебто «братніх» народів — «Чи можна уявити, щоб Сагайдачний, Наливайко, Гонта … і десятки інших наших героїв несли б поневолення чужим народам?»

«Бунт проти імперії» — історія, вповні як і явище, неоднорідна: подекуди шістдесятники відступають на задній план, схожі та водночас розбіжні життєві стежини то майже розчиняються у буремних подіях, то знову завертають до вузьких своїх «камер».

«Камерність» надзвичайно пасує обраному означенню шістдесятництва як «жменьки», «щопти малесенької» людей — це звуження оригінальної української культури до гуртка небайдужих зайве підкреслює колонізаційний дискурс. Тож не лише помешкання Алли Горської та Івана Світличного і кімнатка Драча-Вінграновського, але й Україна тут відчувається нехай і найбільшою, та лиш комірчиною на околицях розвинутішої та вільнішої метрополії.

Невимушене та органічно Радомир Мокрик формує колонізаторське тло різнобарвним «цяткуванням»:

Ось соціалістична критика підспудно намагається витравити українське з Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка перенаголошенням антипанського наративу, там Микола Бажан друкує статті про «Благотворний вплив російської літератури на розвиток літератури української», а ЦК КПРС у листопаді 1958 року під прикриттям демократичності та піклування про перевантаження дітей русифікує освіту законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти у країні».

Здебільшого відомі події, як викриття культу Сталіна та Куренівська трагедія, обрамлено дещо менш знаними, як-от пожежа в Державній публічній бібліотеці АН УССР, що знищила безцінні колекції україніки. Розмаїття колонізаторських практик виявлятиметься на перетині всесоюзного та «локального українського», політики та віршів, приватного та публічного, й продемонструє направду гібридну стратегію, що поперемінно покладалася то на [відносно] м’яку силу примусу до самоцензури, то на грубі адміністративні методи та публічне шельмування.

Драглистість шістдесятництва робить його суб’єктивний потрет вразливим до академічної вендетти, та інакше й бути не може з працею про таких різних індивідуалістів, котрих «проти своєї волі» об’єднали терміном колективним. Народжене вустами критиків колективне ймення — далеко не найгірша частина почутого: від корифея української культури Максима Рильського вислуховували про «нарочите оригінальничання», завідувач відділу науки та культури ЦК КПУ Юрій Кондуфор обзивав «шизофреніком» живописця Анатолія Петрицького та «повією» артистку Ужвій за їхні промови на вечорі пам’яті Леся Курбаса, однак усе наздогнав та випередив, як і положено, вибух «порнографічної московської лайки» першого з гєнєральних сєкрєтарів цека капеесес Нікіти Хрущьова на виставці художників-авангардистів 1962 року. Ці вкраплення найбридотнішої вульгарності homo soveticusів вкрай вдало відтіняють творчі потуги українців та підкреслять неможливість існування культурного справжнього.

Шістдесятництво «Бунту проти імперії» постає пошуками, що прояснять принципову непоєднуваність людського та совєтського, автентичного та підтоталітарного, національного та ідеологічної надбудови.

Це розчаклування-розчарування — процес не послідовний, не «ідеологічно вивірений», зрештою, надламаний та перерваний. Завершення історії якраз напередодні арештів виносить «відверте» насильство за дужки та показує образ м’якшого та поступовішого — «лагідного колонізаторства». В певному сенсі, значно підступнішого та ефективнішого, позаяк наступ неприхований породжує активний спротив, піднесений геройський міт для майбутніх поколінь, тоді як повільна асиміляція залишає після себе хіба дрібку небайдужих. Нам щастить пам’ятати.

Запорукою успіху праці стало щире проникнення моральним кодексом шістдесятників: бесіди з шістдесятниками стали не просто робочим матеріалом — охоче вірю, що ці розмови справді були «найбільшою радістю» автору. Безпосереднім дотиком мітологізовані особистості розчаклували самі себе захопленому неофітові, що й дозволило витворити цю сповнену симпатій, та не патетичну, виважену й приязну працю про живих справжніх людей.

Заслуговує всіляких похвал.

Купіть і прочитайте, бо жити спішити треба.