Люблю коли про минуле розповідають через історії людей, їх життя та вчинки

Люблю коли про минуле розповідають через історії людей, їх життя та вчинки. Певен, саме такий підхід (а не лише розгляд з висоти глобальних концепцій) може найкраще пояснити те, що відбувалося колись, тим, хто цікавиться цим сьогодні.

Радомир Мокрик саме таким чином вирішив відобразити епоху шестидесятників в Україні. І йому це блискуче вдалося.

Ця книга про людей, їх твори, стосунки між собою та із владою. Для реконструкції минулого автор використав документи (зокрема матеріали КГБ), тогочасну пресу, листування, мемуари. Надзвичайно цінними є опубліковані в книзі фото. Красиві світлини красивих людей, тоді ще щасливих.

Проте головним джерелом дослідження стали особисті розмови автора із більшістю героїв книги. Саме ці інтервʼю зуміли найкраще наблизити їх до читачів, дали можливість відчути та зрозуміти їх, побачити в них не звичні портрети з хрестоматії української літератури, а живих людей із здобутками та помилками.

Мокрик не приховує симпатій до своїх героїв, але не замовчує і їх слабкостей. Ми бачимо молодих людей, які прагнули реалізувати себе в літературі та мистецтві, вірили, що зможуть це зробити трохи розсунувши межі, встановлені тоталітарною системою, яка ніби почали змінюватися.

Вони не готувалися бути героями, що кидають виклик імперії. Тому декого з них система таки зламала. Декого вбила. А дехто, пройшовши довгий шлях, опинився серед тих, хто врешті зламали імперію.

Книга закінчується на найцікавішому - коли її герої розуміють, що їм не дадуть творити в умовах існуючої системи, шестидесятники стають дисидентами. Український національний рух знов, як на початку XX століття, переходить із культурної стадії до політичної. Тому сподіваюся на продовження від Радомира Мокрика.

Дякую Видавництво «Абабагаламага» за публікацію книги, яка вийшла ще й дуже гарною з точки зору поліграфії. А автору додатково за легкий стиль письма.