Ліві не дають відповіді, який лад має прийти на зміну представницькій демократії
Соціалістична німецька партія Die Linke в 2017 році оплесками відхилила пропозицію засудити політику Росії в Криму та на Донбасі. У 2018 році речник фракції заявив, що "Суверенітет України — це те саме, що суверенітет трирічної дитини, поки немає її мами".
Дитмар Барш, співголова фракції Die Linke, анітрохи не шкодував за слова про "партійну школу в Україні", названу на честь Йозефа Геббельса. Заява Сари Ваґенкнехт, колишньої очільниці Die Linke, про фінансування Майдану 5 мільярдами доларів американців досі перебуває на її сайті. Жодна німецька газета чи особа не перепросила в України за поширення фейків. Заяву, в якій українській тризуб оголошено "нацистським символом", з офіційного сайту Die Linke прибрали крадькома.
Die Linke вимагає від німецького парламенту "протистояти наративу, який означує причиною конфлікту на Донбасі російську агресію". Сара Ваґенкнехт заявляє, що справжньою політикою забезпечення миру "має бути уникання всього, що Росія може сприйняти як провокацію". Партія не монолітна, проте навіть "найадекватніші" її елементи виступають за скасування санкцій проти Росії.
Заснований у 2014 році канал Russia Today Deutsch дуже швидко став улюбленим каналом лівих. Прикметно, що в студії RT Deutch постійно гостюють представники лише двох з представлених в Бундестагу партій — крайньо ліва Die Linke та права популістська "Альтернатива для Німеччини". Оскар Ляфонтен — співзасновник Die Linke, а за сумісництвом — чоловік Сари Ваґенкнехт, регулярно поширює на своїй сторінці матеріали RT Deutsch, які "викривають брехні американського імперіалізму, котрі отруюють світову громадську думку".
Крайні праві та ліві фронти єднають і журналісти: Марк Барталмай пише про Україну водночас для ліворадикальної газети "Jungle Welt" і правопопулістського журналу "Compact", а Ульрих Гайден суміщає написання статей для лівої газети "Freitag" із роботою репортером орієнтованої на "праву" публіку RT Deutsch.
Партія Die Linke розгорнула справжню кампанію підтримки бригади Мозгового "Призрак", а один з ватажків виступив по відеозв'язку на конференції імені Рози Люксембург разом із Сарою Ваґенкнехт. Західні ліві щиро вважають бригаду "комуністичною", попри те, що у її складі було щонайменше шість різних правих груп із Росії та одіозний виродок-неонацист з Піцєрбурга Мільчаков. Пік активності німецьких лівих на підтримку "Призрака" припав на період найбільшої концентрації неонацистів у його лавах - в жодному збройному загоні "народних республік" не було такої кількості ультраправих. Проте солідарність з "антифашистами Донбасу" від цього не слабшає — ліві й досі продовжують збирати їм пожертвування, як збирали для Національного фронту визволення Палестини у 70-их після терактів Мюнхену.
Навіть найбільш антисталіністська і критична до російської політики ліва газета "Jungle World" заявляє, що Крим є російським. Інше ліве видання — "Jungle Welt" — публікує статтю "Вигаданий геноцид", в якій йдеться про те, що Голодомору насправді не було, все це — "націоналістична антикомуністична брехня". Йдеться не лише про лівих — авторитетний щотижневик Spiegel на додачу до міркувань про те, що Захід і Україна самі спровокували агресію України, опублікував статтю, яка виправдовує сталінську депортацію кримських татар та анексію Криму, проілюструвавши знімками, на яких кримські татари начебто підносять руки у нацистському вітанні (SIC!) Той же Шпігель досі не прибрав зі своїх сторінок фейк про те, що Яценюк нібито назвав жителів сходу України "унтерменшами".
У лівих та "правих" спільний набір ворогів — США, НАТО, ЄС, Ізраїль, "зажерливі" корпорації, "прогнилі" еліти. Захоплення Росією правими принаймні виглядає логічним і чесним, а от звідки у лівих взявся сентимент до автократичного режиму з націоналістичними претензіями, який провів першу анексію у повоєнній Європі?
Автор дещо незграбно, як на мене, вводить поняття "геополітичного розвороту" — тенденцію західних радикальних лівих підтримувати будь-який "антизахідний" режим, особливо, російський. Таким чином, ліві повністю втратили зв'язок з первісною ідеєю поширення соціалізму, адже сучасна Росія є ультракапіталістичною країною з найвищим рівнем економічної нерівності на планеті. Економічна експансія Китаю в Африці також не спричиняє жодної критики з боку лівих, як не викликала колись совєцька інтервенція в Афганістан.
Існує також тенденція до перенаголошення українського колабораціонізму часів Другої світової, одним з проявів якого є гучно розрекламований процес над Іваном Дем'янюком. Собіборський процес над нацистами у 1965-1966 роках не викликав жодної медійної уваги. 5 з 12 звинувачених виправдали, одним з виправданих був офіцер СС Ерік Ляхман, безпосередній командир Дем'янюка. Герберт Валєр та Курт Ґосдек, члени айнзацгрупи "С", відповідальної за Бабин Яр та інші масові розстріли в Україні, станом на 2017 рік також були живі та при тямі, проте, перед судом так і не постали. Жоден з цих фактів не викликає ніякої медійної уваги — разючий контраст зі справою Дем'янюка, яку голосно прозвали "останнім процесом над націонал-соціалізмом".
Ліві не дають відповіді, який лад має прийти на зміну представницькій демократії, існує лише позиція "інший світ можливий", ствердження необхідності "радикальних змін", проте бодай якесь бачення "посткапіталістичного світу" відсутнє навіть у таких відомих "інтелектуалів" лівої думки, як Бадью, Рансьєр або Жижек.
Ліворадикальні позиції нормальні у сфері гуманітарних наук — жарти про ГУЛАГ посідають цілком поважне місце в західній академічній царині. І не тільки жарти — найбільш цитований з нині живих "інтелектуалів" Ноам Чомскі заперечував злочини червоних кхмерів Пол Пота, сербських націоналістів під проводом Мілошевіча, демонструє одержимість Ізраїлем та виправдовує злочини Росії. Інший лівий "інтелектуал" Ален Бадью стверджує, що "Україна є складником того, що століттями називалось Росією", а незалежність вона отримала лише завдяки "розчленуванню" Совєцького Союзу. Армію Власова він називає українською (!!!), а реакцію Росії на Майдан пояснює тим, що російський народ зберіг пам'ять про масштаби колаборації українців з нацистами.
Вийшла наче непогана розвідка з кількома зауваженнями.
По-перше, це таки лонгрід, який роздули розлогими вступами, скрупульозними розжовуваннями та "зловживанням" термінологією. "Продукування ставало перманентним завданням легітимаційно-пропагандистської машинерії режиму" — такий лютий канцелярит не сприяє легкому читанню.
Попри те, що автор "не ідентифікує себе як лівого", він вперто шукає мітичних "праворадикалів" України, коли говорить про "незаперечне посилення націоналістичних тенденцій та толерування владою крайньо правих сил". За версією Ткаченка "ніхто не шкодить Україні більше за її "крайньо правих", а "притягнення до відповідальності одного "зігувальника" зробить для порозуміння України та Німеччини більше, ніж десятки книжок". Не знаю, про яких "зігувальників" йдеться, і де їх бачив автор в Україні, якщо бачив взагалі, але ось притягнення до відповідальності за нацистський прапор. Чоловіка, який розмалював стелу пам'яті жертв Голокосту в Кривому Розі, затримали за два дні. Чи допоможе це Україні, чи вплине на стосунки з Німеччиною? Питання риторичне, адже справа зовсім не в Україні, власне, про це йшлося у книзі.
"Важко уявити, щоб цю книгу дочитала до кінця людина, яка не має позитивного ставлення бодай до котрогось представника лівої інтелектуальної традиції."
Проте як мінімум одна така людина знайшлася. Розвідку рекомендую, попри кілька зауважень;
Кирило Ткаченко зробив добру роботу.