Кожне суспільство складається з індивідів, які співпрацюють і конкурують
Відомий психолог чи то філософ Пітерсон вилікувався від клоназепамової залежності і написав другу книгу з порадами про життя.
Якщо перша книга — «12 правил життя» — зосереджувалася на тому, як зарадити надлишкам хаосу, то друга концентрується на виході за межі встановленого порядку. Порядок теж має свою темну сторону — загрозу тоталітаризму з його маніакальним контролем та ігнорування нового та невідомого, тож книга «За межами порядку» надає поради як з користю для себе уникнути надлишку безпеки та контролю.
Кожне суспільство складається з індивідів, які співпрацюють і конкурують.
Розмаїття наявних проблем людства і неможливість навчити кожного всіх необхідних умінь у всіх галузях неминуче породжують ієрархічну структуру, яка в ідеалі відповідає реальній компетентності її членів стосовно поставленої мети. Це соціальна інституція, яка уможливлює водночас мир і поступ.
Ієрархічний принцип піддається жорсткій критиці панівним дискурсом боротьби з нерівностями та за всілякі права. Наше сучасне, продуктивне та відносно вільне суспільство дедалі свідоміше ставиться до хлопців і чоловіків, які прагнуть перемоги, ніби до представників «патріархальної тиранії». Лідерство дозволено лише жінкам, та й тим — лише якщо вони не наділені так званими «привілеями», тож Пітерсон пропонує поглянути на ієрархії трохи інакше та вийти за межі примітизованої чорно-білої системи «пригноблених» та «домінантів». Цього разу місце лобстерів з першої книги посідає приклад з життя щурів.
Яак Панксепп, один із засновників афективної неврології, впродовж багатьох років аналізував роль гри в розвитку й соціалізації щурів. Молоді щурі обожнюють боротися одне з одним. Якщо один хоч на десять відсотків більший за другого, він зазвичай виграє всі фізичні сутички, але тварини продовжують битися, хоча більша майже завжди перемагає меншу. Якщо розглядати встановлення ієрархії як еквівалент силового панування, то це був би кінець гри: дужчий щур переміг.
Та насправді все набагато складніше.
Більший щур може перемагати меншого щоразу, проте він цього не робить. Ключовий момент гри — якщо більший щур не дозволить меншому перемогти себе значну кількість разів (за оцінкою Панксеппа, 30–40 відсотків), то менший припиняє демонструвати запрошення до гри. В такому разі це для нього вже не розвага. Отже, якщо більша тварина вдасться до силового панування (як громило), — а вона може таке зробити, — то програє на вищому рівні (там, де важить найбільша тривалість розваги), навіть коли на нижчому рівні «виграє» частіше.
Що це означає?
Сила в розбудові ієрархії не є стабільною основою. І це справедливо не лише для щурів. Альфа-самці принаймні в деяких групах приматів значно прихильніші до решти членів групи, ніж менші члени тієї самої групи. Їхнє панування теж не має суто силового характеру.
Бездумне обмовляння соціальних інституцій є хибним і небезпечним: інституції сформувалися для розв’язання проблем, які дозволяли соціуму існувати. Ці інституції аж ніяк не досконалі, але як змінити їх на краще, а не на гірше, — дуже підступна проблема. Проте вчорашні та сьогоднішні рішення не обов’язково працюватимуть завтра.
Належну повагу до успадкованих ієрархічних структур, які розв’язували проблеми в минулому, має доповнювати повага до творчих змін. Чистий традиціоналізм приречений на поразку, однак не варто поспішно відкидати напрацьоване попередніми поколіннями, адже традиційні ролі набагато корисніші, ніж схильні вважати сучасні люди, які дуже переоцінюють свою терпимість до свободи вибору.
Якось до Пітерсона на сеанс потрапила молода дівчина, яка пів року просто лежала у ліжку і не бачила сенсу жити.
Дівчина виявилася палкою зоозахисницею та аж надто переймалася планетарними екологічними проблемами. Багатомісячний моральний параліч цієї дівчини був спричинений не так відчуттям провини за можливу власну участь у негативному впливі людства на довкілля, як відчуттям моральної зверхності, пов’язаним із цією стурбованістю. Пролиття сліз через занепад довкілля та нелюдське ставлення людей одне до одного часто супроводжується глибоким людиноненависництвом, яке неминуче відбивається на психологічній установці цієї особи у ставленні до себе самої.
В намаганні якомога ширше проілюструвати правила та настанови Пітерсон вдається не лише до випадків із клінічної практики, але й широко трактує релігійні уявлення людства. Як на мене, це найслабший елемент книги, позаяк у численних прикладах зі святого письма, грецьких мітів та прадавніх текстів автор бачить саме те, що хотів би бачити. Важко позбутися враження штучної «підгонки» задля вдалішої ілюстрації. Зрештою, розповіді про «бога» Меркурія виглядають досить химерно поруч з аналізом правил квіддічу — головного виду спорту всесвіту Гаррі Поттера. Роман Джоан Роулінг може бути добрим інструментом, щоб достукатися до молодшого покоління, та Пітерсон на цьому не зупиняється — він також згадує акулу зі «Щелеп», «Месників», всесвіт Толкієна та легенди Беовульфа, хоча ніщо не зрівняється за частотою згадок з євангеліями.
Історії пацієнтів виглядають набагато цікавіше та доречніше.
Одна з клієнток Пітерсона зіштовхнулася на роботі з незвичайним абсурдом. Начальство й колеги втягнули її у тривалу дискусію про те, чи є образливим термін «фліпчарт» (перекидні лекційні плакати, які ставлять на триногу). Начебто колись словом «фліп» образливо називали філіппінців. Вони винайшли замінний термін, який зрештою став обов’язковим для використання всіма працівниками фірми — попри те, що там не було жодного філіппінця й ніхто ніколи не скаржився на вживання корпорацією цього слова. Працівники не лише активно підтримали обговорення «фліпчарта», а й влаштували змагання з пошуку інших слів, які теж могли бути образливими. Хтось згадав про «чорну дошку», хтось — про «хазяйський ключ» (імовірно, перше — тому що в наш надчутливий час, коли «чорним» називають будь-що, це звучить як расизм, навіть якщо воно насправді чорне, а друге — бо слово «хазяїн» нібито історично нагадує про рабство).
Клієнтку деморалізувала марна робота та витрачання часу на такі дурниці, бо це й справді знущання над продуктивною працею і навіть над самою ідеєю продуктивної праці. Звідси висновується «правило», що не потрібно робити того, що викликає відразу — краще пильнувати й повстати, коли ціна опору ще відносно невелика. Самокерований, уважний індивід, котрий дослухається до свого сумління, є силою, яка не дає групі стати сліпою та смертоносною.
Залишитися там, де не варто залишатися, насправді може бути найгіршим з усіх варіантів: це повільно вбиватиме впродовж десятиліть. Тесть Пітерсона Делл Робертс приходив додому на обід і його дружина Бет подавала йому сендвічі в невеличких тарілках (діаметром 15–17 сантиметрів) замість великого обіднього блюда (25–30 сантиметрів). Одного дня без жодного попередження він гаркнув на свою дружину: «Чому, чорт забирай, ми постійно їмо з цих крихітних тарілок?! Я терпіти не можу їсти з цих крихітних тарілок!». Цю історію ще багато разів переповідали зі сміхом у сімейному колі. Адже Бет подавала йому обід на таких тарілках щонайменше двадцять років до того, як він, нарешті, щось сказав із цього приводу. Не варто терпіти подібне — згинути можна і від тисячі порізів.
Правила не зводяться до якоїсь конкретної філософії, хіба до очевидного здорового глузду.
Йдеться про такі базові речі, як дисципліна, яка суть здатність жертвувати задоволеннями сьогодення на користь майбутнього, чи про відповідальність — що викликає особливу реакцію, адже за останні п’ятдесят років західні суспільства надто багато галасували про права й водночас були не надто вимогливими до молоді, яку соціалізували.
Серед порад Пітерсона тепер не просто «застелити ліжко та прибрати кімнату», а ще й зробити її гарною цілком конкретним способом — придбати справжній витвір мистецтва. Сам автор колекціонує твори радянського мистецтва, які купував на eBay в українських перекупників старовини. Наші люди всюди. Пітерсон лікувався в московській лікарні і в кінці книги розсипає слова подяки своїм московитським лікарям тож були певні побоювання, та дарма.
Пітерсон не втомлюється нагадувати світу про Голодомор: «одним із непередбачуваних наслідків «перерозподілу» статків була голодна смерть 6 мільйонів українців протягом 1930-х років — на одній із найродючіших у світі земель».
Пітерсона неможливо відокремити від його критиків. Головною підставою для цього слугує таємнича «темноінтелектуальна» відданість консерватизму, і це дуже дивно, адже одне з правил книги буквально вимагає «відкинути ідеологію». Пітерсон рекомендує «відкинути усі поширені «ізми» модерного світу: консерватизм, соціалізм, фемінізм (а також в усі інші «ізми» етнічних і гендерних студій), постмодернізм та інвайронменталізм», оскільки віряни цих «церков», по суті, «монотеїсти або ж політеїсти, які вклоняються невеликій кількості богів».
Властиві цим культам вірування водночас наївні й нарцисичні, а той активізм, до якого вони закликають, є замінником справжніх здобутків, призначеним для озлоблених і ледачих. Для одержимих ідеологією їхні нечисленні аксіоми є богами, яким сліпо служать їхні прозеліти. Теоретизування та винайдення "-ізмів" особливо приваблює тямущих, проте ледачих, цинічних і зарозумілих. Ідеологи — це інтелектуальний еквівалент жорстких і непохитних фундаменталістів; вони радикально спрощують проблеми, додаючи до них носіїв зла, яким відтак можна протистояти на моральному ґрунті. Втім, ідеологія мертва — її вбили криваві спалахи масштабного насильства у ХХ столітті. Її варто відкинути й почати розбиратися з меншими, але чіткіше визначеними проблемами.
Мотиваційна література розбурхує та збуджує, натомість книга Пітерсона радше вмиротворює. Світ може стати кращим і без революційного запалу.
Ймовірно, ця книга не знадобиться всім та кожному, проте точно може допомогти комусь в певний період часу і за певних життєвих обставин.
