Капіталістична революція була найкращим з того, що за всі часи траплялося з простими американцями
Після Громадянської війни капіталізм посунув фронтир та включив Південь у свою мережу.
Знаменитий генерал Півночі Вільям Шерман у 1865 видав наказ про надання кожній звільненій сім'ї рабів ділянки землі розміром не більше 40 акрів. Наказ виявився мертвонародженим, адже республіканці шанували приватну власність, тож конфіскація і розподіл статків суперечили її політичним устоям. Небагато зі звільнених рабів змогли отримати свою ділянку. Запроваджені після Громадянської війни південними штатами "чорні закони" ще більше вдарили по темношкірих, бо через заборону бродяжництва прив'язували їх до одного місця роботи чи проживання, відтворюючи систему "раб-хазяїн".
Проте капіталізм таки змінював Південь на краще — за вільновідпущениками тепер полювали колишні хазяї та наввипередки пропонували їм все більшу й більшу зарплату. Зростала й продуктивність їхньої праці, адже раніше раби не мали стимулу працювати краще. Один землевласник дивувався, що ніколи за 40 років в нього не хворіло так мало працівників, як тепер, коли їм платять зарплату. Він знав 20 осіб, яких у рабовласницькі часи вважали немічними й нездатними до роботи, а тепер вони обробляють свої два акри на прожиття, і їхні посіви виглядають дуже добре. "Саме так мав діяти капіталістичний ринок праці — заохочувати та винагороджувати працьовитість і цілеспрямованість" — пише Брандс, і трохи кумедно бачити в книзі, яка намагається критикувати капіталізм, визнання його переваг.
Закон про гомстеди 1862 року наділяв кожного американця правом отримати 160 акрів (~64 гектари) землі. Головна умова полягала в тому, що землю належало використовувати й жити на ній впродовж п'яти років.
Попри казочки про "домінування патріархату", розповсюджені в наші часи, жінки мали таке само право й часто ним користалися. Поселенці зводили землянки, важко працювали, жили в бідності та пили каву з жита з надією на майбутній перепродаж землі другій хвилі колоністів. Мало хто займався фермерством як бізнесом, хоча журнал "Scribner's Magazine" вже тоді наголошував, що "існування фермерів має залежати від мізків, а не від мускулів, бо старий порядок щез. Успішний фермер має бути передусім бізнесменом, а вже тоді — хліборобом. Фермер має бути капіталістом, повинен сміливо й винахідливо залагоджувати виробничі справи". Дивовижно, що в Україні й донині не всі розуміють ці прості істини.
Особливо закон про гомстеди мотивував німців, які з XVIII століття після англійців були другим за величиною потоком еміграції до Америки. Ірландці перевершили їх під час картопляного голоду, в чому автор звинувачує Британську імперію, "яка відмовилася поставити під загрозу свій капіталістичний експеримент та допомогти ірландцям".
Попри таку критику, капіталізм доводив свою перевагу:
У 1880-ті роки через надмір пароплавів ціни квитків так упали, що емігрант міг перетнути Атлантичний океан за суму, еквівалентну $10-12. Перевезення емігрантів перетворилося на цілу індустрію. Американська влада та промисловці проводили цілі рекламні кампанії з приваблення емігрантів: зайшли так далеко, що майбутню столицю Північної Дакоти назвали на честь славетного канцлера Німеччини Бісмарка. Німці відповіли прихильно — хлинули потоком, скуповували землю й стали найбільшою етнічною групою в Північній Дакоті та здобули статус незалежного штату.
Імміграційний бум сягнув піку в 1882 році — за рік до Штатів приїхали 789 000 іммігрантів. Наприкінці вісімдесятих майже 21 мільйон жителів були або іммігрантами, або їх дітьми, а це майже третина населення США у 1890-му. Не все було так гладко з імміграцією: у 1882 році після численних скарг корінних робітників Каліфорнії на прибульців з Азії, які збивають їм ставки заробітної плати, Конгрес ухвалив закон про виключення китайців. Неофіційним наслідком цього закону стало формування в американських містах чайнатаунів — єдиних місць, де китайці могли почуватися в безпеці.
Єврейські гетто в Російській імперії не були так жорстоко обмежені, як ці райони — варто було переступити границі, як білі дітлахи могли закидати китайця камінням. І це не вперше США проявляли расизм до "жовтошкірих" — ще 1790 року федеральний закон про натуралізацію відмовив азійцям як не "вільним білим особам" у праві на громадянство.
Друга половина XIX ст. була дивними часами відкритого голосування без ідентифікації виборців.
Один з демократів якось пояснював, що найкращі виборці — ті, що відпустили бороду до голосування: коли вони геть зарослі вже проголосували, ведеш їх до перукаря, щоб зголив бороду, тоді виборець голосує з бакенбардами і вусами, потім ще раз голосують лише з вусами, і, зрештою, поголеним, тож одна людина могла дати чотири голоси. Відкрите голосування було нормою, причому кожна сторона постачала власні бюлетені певного розміру, кольору й форми, на яких уже значилися кандидати від партій.
З цих причин стали запроваджувати так звані австралійські бюлетені для таємного голосування (надруковані коштом штату, вони містили список усіх кандидатів, і дістали цю назву тому, що їх вперше застосували на виборах 1858 року в Австралії). Були на виборах того часу й позитивні моменти — явка на виборах била рекорди і сягнула пікового значення в 82% повноправних виборців на виборах президента 1876 року.
Купівля Аляски в Російської імперії була зовсім не бажаною для всіх, крім держсекретаря США Вільяма Сьюарда. Для ратифікації договору про купівлю довелося роздати десятки тисяч доларів у вигляді хабарів, і лише після цього Палата представників проголосувала за придбання з результатом 113:43 Тож корупція навіть сприяє здобутку територій!
Джей Пірпонт Морган проявив себе справжнім королем США у 1895 році, коли в казні США після кількох недовгих років панування демократів зовсім не залишилося грошей: золотовалютні запаси знизилася до критичної позначки в $40 млн, чого вистачило б заледве на місяць. Гровер Клівленд, єдиний президент з демократів, обраний в період тотального домінування республіканців з 1860 по 1912 рік, змушений був піти на угоду з Морганом: той видав 3.5 млн унцій золота на суму в $65 мільйонів доларів в обмін на 30-річні облігації з номінальною вартістю у $62 млн і 4% річних. Угода відновила довіру до ринків, відтік золота за кордон припинився.
Капіталістична революція була найкращим з того, що за всі часи траплялося з простими американцями.
Населення зростало, рівень дитячої смертності падав, тривалість життя збільшилася, зростали обсяги виробництва на душу населення, а наприкінці століття електроенергія дала старт ще більш радикальному покращенню умов життя. Процвітала вища освіта, в першу чергу, за рахунок тих самих капіталістів на кшталт Вандербілта, Рокфеллера та Карнеґі, які вносили величезні пожертвування на університети.
Попри всі ці досягнення, автор намагається радше акцентувати на негативних явищах, як то вкорінення расової сегрегації, мовляв, "маргіналізація чорної раси в цілому сприяла меті капіталістів", овва!, і байдуже, що саме Республіканська партія, "партія економіки" звільнила рабів. Вищезгаданий тісний мітичний зв'язок капіталізму та корупції автор намагається підкреслити неодноразово, а найбільш одіозною тезою є протиставлення капіталізму та демократії, про що автор пише на перших та останніх сторінках книги.
Однак, Генрі Брандс навіть не починає ґрунтовно критикувати капіталізм, а його розуміння економіки, закодоване у фразі "великі компанії наживаються та мають великі прибутки, хоч і споживачам від цього користь, бо ціни падають", змушує досить поблажливо відноситися до побіжної критики капіталізму. Вона виглядає зовсім не агресивною та ідеологічно "зарядженою" — чи то данина моді, чи то невдалий стрижень для своєї оповіді.
Дивна виходить ситуація:
Книга "Американський колос" сприймається добре, а от "Тріумф капіталізму в 1865 - 1900 рр." — провально.
Попри солідний об'єм в ~750 сторінок та начебто "серйозну" тему, читається напрочуд легко.
Хороша книга для знайомства зі Сполученими Штатами часів "Позолоченого віку" — від індіанців, Рокфеллера та Карнеґі до масштабної корупції та афер на фондовій біржі.
Сміливо рекомендую.