Історія Європи від часів Середньовіччя — це історія виокремлення індивіда

Історія Європи від часів Середньовіччя — це історія виокремлення індивіда.

Цей процес розпочався в Італії, за доби Відродження, і свого апогею досягнув саме сьогодні.

Середньовіччя характеризувалося відсутністю особистої свободи: людина практично не мала шансів на соціальну мобільність та була прикута до своєї ролі в суспільному порядку.

Людина проживала все життя в одному місті чи країні. Ремісник та селянин продавали товари за визначеними цінами у визначеному місці на ринку. Член гільдії не мав права відкривати бодай якісь таємниці виробництва комусь, хто не належав до його гільдії. Особисте, економічне й суспільне життя регламентувалося правилами та обов'язками, що поширювалися майже на всі сфери діяльності.

Однак якщо людина не була вільною у сучасному розумінні, то також не була самотньою чи ізольованою.

Від самого народження кожен мав чітке й незмінне місце в соціальному світі — кожен був інтегрований у впорядковане ціле.

Структура суспільства та особистості людини змінилася в часи пізнього Середньовіччя зі становленням капіталістичних відносин. Капіталізм відокремив індивіда від феодального суспільства та розірвав зв'язки, які водночас обмежували та надавали почуття безпеки.

Капіталізм звільнив людину, але залишив напризволяще; усе тепер залежало від власних зусиль, а не від гарантій традиційного статусу. Нова свобода вселяла невпевненість і безсилля, самотність і тривогу. Фромм змальовує постання капіталізму в неймовірно похмурих тонах: багаті аристократи та бюргери почали безжально керувати народними масами; усі стосунки між людьми отруїлися гострою конкуренцією не на життя, а на смерть за утримання влади і збереження багатства. Солідарність з іншими людьми була заміщена цинічним, відчуженим ставленням. Індивіда поглинув егоцентризм, невгамовна жага влади й багатства, тож Фромм навіть сумнівається, що "можновладні господарі капіталізму епохи Відродження були такі щасливі та впевнені в собі, якими їх часто змальовують".

Нова свобода принесла відчуття могутності для обмеженого кола багатіїв й дедалі більшу ізоляцію, скептицизм і сумніви для решти.

Щоб мати можливість успішно функціонувати, звичайна людина мала якось позбутися цих почуттів. Головні соціальні шляхи, якими здійснюється втеча від свободи — це підпорядкування вождю, як то відбувається у фашистських країнах, і вимушена конформізація, що переважає в демократії.

Еріх Фромм прискіпливо досліджує психологію націонал-соціалізму та показує, що ядром нацистського руху, тобто для нижніх верств середнього класу, найхарактернішим був саме авторитарний механізм.

Поразка у війні й падіння монархії, гіперінфляція у Веймарській республіці завдали смертельного удару принципам ощадливості та престижу державі. Нацизм ліг на сприятливий ґрунт позбавлених всякої опори розгублених індивідів. Покора фюреру пропонувала впевненість та позбавлення сумнівів.

Розгляд нацизму продовжується оглядом сучасних демократій: німецький єврей-атеїст оглядає "нашу" американську демократію та робить висновок, що "в нашому суспільстві ми зіштовхуємося з тим самим явищем, яке всюди живить корені фашизму — з незначущістю і безсиллям індивіда". Західна культура оголошується такою, що плекає тенденцію до конформізму, який перетворює начебто вільну людину на автомат без власного "я". Від самого початку виховання людей демотивують мислити самостійно, а в їхні голови закладають уже заготовлені думки. Самостійне й оригінальне мислення піддається спотворенню, натомість, дитині подають викривлену, фіктивну картину світу. І все це — про західну культуру, про Америку, яка надала притулок біженцю з Німеччини.

Закінчується книга коротким нарисом суспільно-політичного ладу.

Людина нарешті зможе досягти позитивної свободи та найповніше реалізувати індивідуальність. Еріх Фромм заявляє, що нинішнє "нераціональне суспільство слід замінити плановою економікою, яка представлятиме зосереджені зусилля всього суспільства. Потрібно організувати раціональну економічну систему, яка б служила інтересам народу. Ми можемо назвати такий суспільний лад демократичним соціалізмом." На жаль, цей соціалістичний камінґ-аут приводиться лише на останніх сторінках книги — якби з цього починалася книга, ймовірно, хтось міг би зекономити купу часу.

Один з засновників неомарксистської Франкфуртської школи, німецький єврей-атеїст, Еріх Фромм після приходу нацистів до влади у 1933 році втік з країни не в омріяний соціалістичний рай Совєцького Союзу, а в "конформістські" демократичні Сполучені Штати Америки. Саме там у 1941 році вийшла "Втеча від свободи", яка стала однією з найвідоміших його праць. З 1949 по 1969 Фромм проживав у Мексиці, вступив у Соціалістичну партію США та розробив її Програму, однак, з цього починання нічого не вийшло. У своїх працях продовжував критикувати капіталістичну систему, в 1962 році відвідав Москву як спостерігач на конференції з роззброєння. Після інфаркту у 1969 році Фромм знову переїздить — і знову не в соціалістичний рай планової економіки Совєцького Союзу, а до Швейцарії, де й проживатиме до смерті.

Як пише Ганс Рослінг у книзі "Фактологія", середня тривалість життя у світі впевнено зростала протягом усього XX століття та має лише три провали на графіку: іспанський грип під час Першої світової війни, Друга світова війна, а от назвати причину третього провалу у 1960 році люди зазвичай не в змозі. У 1960 році в Китаї вимерло від 15 до 45 мільйонів людей від штучного голоду, спричиненого політикою комуністичного уряду. Поки Фромм у сонячній Мексиці плекав мрії про планову економіку, Мао Цзедун втілював її в реальність — кампанія, яка дістала назву "Великий стрибок", закінчилася голодною смертю десятків мільйонів, трупами обабіч доріг та канібалізмом. Фромм ніяк про це не згадує, а у передмові до другого перевидання книги у 1969 році він не тільки не відрікся від своїх поглядів, а й відзначив "чітку тенденцію до лібералізації у радянському блоці".

Реальна спроба побудови соціалізму в окремо взятій країні згадується один-єдиний раз наприкінці книжки —
"В Росії соціалізм став брехнею, тому що, попри усуспільнення засобів виробництва, широкими масами населення маніпулює всесильна бюрократія, яка може (!) й діє в інтересах більшості народу, проте перешкоджає розвитку свободи й індивідуалізму". У новому тисячолітті ця фраза перетвориться на мем "то був неправильний соціалізм", проте Еріх Фромм, як засновник неомарксистської Франкфуртської школи, був першим.

Найбільшої помилки Фромм припускається вже після закінчення основної частини книги, коли пише, що "соціальний характер людини [при капіталізмі] інтерналізує зовнішні необхідності й тим самим мобілізує людську енергію на виконання завдань конкретної [капіталістичної] соціально-економічної системи". Іншими словами, капіталізм штучно прищеплює людині любов до праці, і таким чином упокорює її набагато ефективніше, ніж це міг би зробити зовнішній примус. Фромм наводить це як доказ глибинної підлості капіталізму, проте тут можна побачити й інше — він таки визнає, що капіталізм мобілізує людську енергію. Це ключовий момент, бо конкретно пояснити, звідки візьметься приватна ініціатива та стимули при плановій економіці Фромм не може. Він відкладає питання на майбутнє та оптимістично заявляє, що "ми зможемо подолати цю проблему", яка "не складніша за ті завдання технічного плану, які ми вже вирішили і які дали нам майже цілковите панування над природою". Історія показала, що таки складніше. Неймовірно складніше.

Питання втечі від свободи актуальне й донині, хоч воно й немає нічого спільного з "вадами" капіталізму та плановою економікою як "остаточним вирішенням".

Радше навпаки, адже саме соціалістична країна запропонувала індивіду повністю влаштовану модель життя "дитсадок-школа-інститут-робота", яка виявилася настільки привабливою для інфантилізованих мас, що вони й досі ностальгують за нею. І навіть покоління, яке не застало Едемського саду планової економіки, теж тяжіє до цієї форми мазохізму.

Ця книга видається важливою для розуміння марксистсько-соціалістичної отрути, тож я таки можу її порекомендувати певному колу зацікавлених.

Дякую за увагу.