Пам’яті геніального препаратора українського рагулізму

В середині 1990-х «Брати Гадюкіни» увірвалися в моє і мільйонів українців життя як ракета, яка в незрозумілий спосіб стартувала не з музичного космодрому, а із симпатичного провінційного болота, заселеного різноманітною, але досить примітивною фауною, якщо ми говоримо саме про українську не фольклорну музику кінця 1980-х — початку 1990-х років.

Можливо, це звучить дико для тих, кому сьогодні сорок років і менше, але тридцять років тому ландшафт міської української культури виглядав настільки безнадійно жебрацько, що українська експедиція на Марс видавалася набагато реалістичнішою, ніж той вибуховий ренесанс, що відбувається сьогодні в українській музиці й літературі, на третій рік повномасштабного вторгнення.

І саме «Гадюкіни» були одними з перших маленьких ондатр, що прогризли дзюрку в гігантській дамбі постколоніального спадку, без усвідомлення того, до яких наслідків це призведе згодом, коли струмочки з інших крихітних дзюрок з’єднаються в потужний бурхливий потік, що зруйнує і дамбу, і колгоспні стайні-артефакти, що спотворювали ландшафт нижче за течією.

Ми познайомилися в географічно несподіваному місці під час першого концерту «Перкалаби» в Москві, бо Кузя товаришував із Мохом і Федотом, а я по-донкіхотськи періодично тягав до столиці Мордору українські гурти, зокрема й «Перкалабу».

Перша зустріч мене приголомшила, тому що в голові не вкладалося, що цей невисокий зіщулений чолов’яга в чорному плащі з поглядом старої, стомленої довгим нелегким життям людини і тихим голосом — той самий лідер «Гадів», пісні яких вселили в мене віру в те, що українці — не безнадійно сільська нація, і в нас є шанс на створення своєї сучасної музики, літератури й кіно.

Кузьмінський московського періоду аж ніяк не відповідав моїм уявленням про вар’ятивного супергероя нашої юності — портрети кумирів, що вимальовуються в нашій уяві, зазвичай не відповідають дійсності. Він був своїм серед чужих, чужим серед своїх.

Унікальний збіг обставин і подій: креольська дитина, що зробила крок у сельву, вийшла за межі конкістадорської цивілізації і побачила індіанців очима незаангажованого дослідника, а не тубільця, навернутого у християнство.

Результатом міжкультурного кросинговеру стали тексти. Не монографій, а пісень. Помножені на музику, якої мешканці сельви за свою сумну тисячолітню історію не згенерували.

«Гадів» слухали і переспівували мільйони, а зрозуміли про що вони насправді — кілька тисяч, у найкращому разі.

Один із гуру українського рокапопсу якось кулуарно признався мені, що Кузя, на відміну від «корінних», міг дозволити собі стьобні, правдиво-нищівні тексти, бо не був представником архаїчно-рагульської субкультури, у якій «тета, вуйко, стрийко і куми» є обмежувальним фактором комунікації митця із суспільством.

Він ненавидів бидло і зневажав рагулів, міг дозволити собі бути снобом, публічно демонструвати своє зверхнє ставлення та зневагу до пастви, деколи на грані фолу. А більшість із його адептів навіть не розуміла, що їхній кумир — не веселий лабух на проплаченому ними весіллі, а цинічний вівісектор, що розглядає на екрані осцилографа кривульки нейроімпульсів піддослідних ссавців, попередньо встромивши електрод у центр задоволення.

Кузин бекграунд і талант давали змогу це робити майже непомітно та безболісно.

Чи усвідомлював Сергій, яку роль відіграли «Гадюкіни» у становленні української політичної нації?

Переконаний, що ні. Гадаю, це питання його обходило дальньою стежиною. Але ресентимент щодо українства, неспроможного оцінити і віддячити за зроблене — відчувався, принаймні на мою упереджену думку.

Свій серед чужих, чужий серед своїх, самотність лідерства...

Сумнівний успіх у колишній метрополії, неспівставний із доробком у рідній провінції.

Москва так і не прийняла його за свого, він не став Енді Ворголом, а помирати так само «вернувся домів». Його «електронно-музичний» доробок навіть близько не порівнянний із тим, що він зробив задля того, аби вивести народ, серед якого виріс, із сельви і пампасів у постіндустріальне місто.

Справжні вдячність, увага і розуміння масштабу Сергія Кузмінського співвітчизниками запізнилися майже на покоління.

Покоління, яке виросло зокрема на музиці й текстах «Гадюкіних».

P. S.: Щира подяка Юркові Рокецькому за кілька років титанічної праці, Сергію Куцану за оригінальну концепцію видання та її втілення, фантастичній команді «Нашого Формату» за творчий підхід і невтомну наполегливість і всім тим, хто долучився до проєкту, за цю неймовірну книжку — мій черговий закритий гештальт.