Безнадія

• Автор: Томаш Ґживачевський
• Назва: "Кордони мрій: про невизнані республіки"
• Видавництво: "Видавництво 21"

Безнадія.
Саме таким словом я б описав репортажну книгу польського журналіста Томаша Ґживачевського «Кордони мрій».

Автор протягом 2015-2016 рр. відвідав 4 невизнаних республіки – Абхазію, Південну Осетію, Нагірний Карабах, Придністров’я, а також побував в українських окопах на лінії зіткнення з сепаратистами ДНР.

Також в книгу увійшла його подорож по Одесі, де він зустрівся з учасниками події 2 травня (з обох боків), попри те, що ці події не призвели до утворення нової квазідержави.

Більшу частину матеріалу присвячено двом республікам – Придністров’ю та Абхазії.

Автор відвідує закинути села, депресивні містечка та місцеві «мегаполіси» - Тирасполь та Сухумі.
Було дуже цікаво читати, як поступово розгортається трагедія, універсальна для всіх квазідержав – величезний сплеск локального патріотизму, війна за незалежність чи "незалежність" і поступова, але невпинна деградація та вимирання.

Мрії про свою «республіку», ностальгія за етнічним «братством» часів СРСР, антизахідна риторика, піїтет до Росії, відсутність грошей, бандитизм, беззаконня, смерть і пустота майбутнього – всі ці речі присутні (з різною ступінню впливовості) у всіх народних республіках.
Ніхто нічого там не очікує вже давно.
Люди просто виживають, все ще тішачи себе «останнім прихистком» - локальним патріотизмом, який мав спрацювати, але (чомусь) не спрацював.

На момент написання цього відгуку історія республіки Нагірного Карабаху вже завершена, в Абхазії відбуваються протести проти російського втручання у справи республіки, а частина ДНР і ЛНР перейшли в іншу стадію невизнання – вже не як сепаратистські республіки, а як окуповані Росією території України.

В цій книзі дуже багато особистого, маленького і побутового — того, за що я найбільше люблю такі репортажні сюжети.

Зустрічі з матерями загиблих героїв республік, що ледь животіють без базових побутових умов, випадкові розмови на вулиці з молоддю, яка хоче втекти з республіканського раю, мовчазні екскурсії закинутими містами, що поросли бур’яном, пилом та сміттям, повсюдні істукани Ілліча, який все ще нагадує про втрачений рай і не дає забути щасливе минуле, яке більше ніколи не прийде.

Але, найголовніше, - це безнадія.
Ніхто, ніхто з героїв цієї книги не вірить в успіх своєї республіки – попри те, що всі заявляють про безальтернативність шляху, яким вони пішли. Інакше – смерть від румунського/грузинського/азербайджанського/українського солдата, який знищить все, що тобі було дороге.
Такий от парадокс – не жити, для того, щоб жити.

Дуже хороша репортажна книга.
Як на мене, вийшло доволі чесно, хоча, звісно, не все написане сподобається нам, враховуючи території, якими мандрував Томаш Ґживачевський.

Деякі фрази місцевих жителів, висновки республіканських політиків чи описи ідеального комуністичного минулого з вуст «солдатів республіки» точно різонуть вам вухо, але це цікаво та навіть корисно– глянути на всі ці процеси оком місцевих жителів та польського журналіста.

А ще в цій книзі я дізнався, що існує чемпіонат світу з футболу серед невизнаних націй – і саме такий проходив у 2016 році в Абхазії, перипетії якого мав можливість спостерігати автор.

Список учасників цього чемпіонату світу:
Сомаліленд, острови Чагос, Реція, Об’єднані корейці Японії, Секейська Земля, Курдистан, Західна Вірменія, Лапонія, Паданія, Північний Кіпр, Пенджаб, Абзахія.

У фіналі Абхазія перемогла Пенджаб і стала чемпіоном світу 2016 року.