Батіг і росіяни. Звичаї та організація Росії

Русофільство французів здається вкоріненою традицією, втім варто копнути глибше, як віднаходимо їхню крайню критичність до імперії з глиняними ногами.

Видатний мандрівник Жермен де Ланьї ще в середині ХІХ століття побачив, що сила Росії — «результат не так її справжніх, постійних сил, як повної необізнаності з її ресурсами та звичаями».

Спостереження «Батіг і росіяни» проливали світло на устрій цього загадкового азійського краю — обізнаність руйнувала мітичний ореол могутності, який Росія, ніде правди діти, завше спритно експлуатувала на свою користь.

Середина ХІХ століття була плідною на «русофобів»:

Французький історик Жуль Мішле стверджував, що «Росія — це сама брехня, її зовнішня політика і її зброя проти Європи неминуче є брехнею». «Росія створює, лестощами або грошима, штучну громадську думку, і нарешті додає до своїх засобів, продиктованих хитрощами, зачарування терору» — нелегко повірити у висновки, яким виповнилося майже дві сотні років, адже однаково добре вони пасують і часам більшовицької Росії, і сучасності гібридних воєн.

Однак йшлося про третій поділ Польщі, де саме «матеріальна співучасть Європи полегшила і відкрила всі шляхи, на які Росія, якби була сама, ніколи не змогла б ступити», а безпосередньо на полі бою «Нєдєлімая» зазнавала поразки, свідченням чого були битви під Ейлау і Фрідландом та знищення російської армії під Аустерліцом. Жермен де Ланьї наче підсумовує політику «фрау Ріббентроп»: «Саме Німеччина найревніше посприяла швидкому зростанню цього північного велетня».

Основу «величі» Росії становить незліченне військо, і де Ланьї не ставить під сумнів чисельність московських армій, котру цар міг би «подвоїти чи потроїти за кілька місяців».

Проте російська армія «страхітлива лише своєю масою»: «ці маси гармат, людей та багнетів не становлять загрози, дарма що людям хочеться вірити в таке», адже ніякими жертвами неможливо отримати чи купити, ані батогом чи різками не домогтися одного-єдиного — військового духу. «Честь прапора» неможливо прищепити російському народові; вести вперед російського солдата завжди нелегко, тож доводиться «мотивувати» — у середині ХІХ століття функцію «заградотрядів» виконували «різки, батоги й шпіцрутени».

Немислимо налякати росіянина в’язницею, позаяк не може бути покаранням обмеження свободи для того, хто не знає, що це. «В Римі рабів суворо не допускали до військової служби, а в Росії тільки раби й мають зброю»; народ з огидою ставиться до власної армії — наброду «бандитів, волоцюг, шахраїв, злодіїв, ледацюг, пияків і паліїв».

Присуди французького мандрівника відбивають крещендо безсердечного аутодафе російському устроєві: беззаконня, «занапащеність хабарництвом», вбивства, мародерство, ошуканство, утиски, зрештою, відчуженість — люди байдужі одне до одного, так що «важко натрапити на двох чи більше росіян, які б йшли разом і провадили лагідну дружню розмову».

У Росії заборонено бути людяним, як заказано й розмовляти про політику: «великодушність, милосердя і щирість — гроші, які не мають обігу в Росії», тож «щоб жити серед російського населення, треба розмістити свою душу, своє серце, свій розум і всі шляхетні почування в належному діапазоні». Нікчемна цінність життя неодноразово знаходить паралелі з долею темношкірих рабів, звісно, не на користь «Нємитої», позаяк навіть «колоністи Антильських островів» більше турбуються про рабів, ніж росіяни одне про одного.

Ніщо не пом’якшує русскі душі за відсутності традиційного суспільного прошарку, який стояв би між населенням та «верхами» — «тих, що моляться». Російське духовенство розчиняється у владі — священництвом «цар керує так, як керує армією й кріпаками». Духівництво не несе просвіти, «адже це навчило б людей думати, а уряд такого абсолютно не прагне». Московські попи не лише не чіпають незліченні забобони, які лишилися від поганства, але й активно їх експлуатують, щоб «краще утримувати в ярмі отупілі душі».

Духовна сфера геть не схожа на те, до чого звик західний розум: тут фанатично поклоняються мальованим «святим» зображенням, мають чітку ієрархію «сили» ікон та «прайс» на послуги священника — все поставлено з ніг на голову. Обряд хрещення викликає бажання «гомерично розреготатися»: маля занурюють в воду під волання диякона, який «голосом бугая розхитує шибки».

Церковна архітектура Росії — попурі «візантійського стилю з монгольським, перським, грецьким, римським, а інколи й готичним», — «несмак», притаманний росіянам у всьому. Інтер’єри домівок аристократів — це «зборисько всіх епох, усіх стилів і всіх країн», а вмеблювання може бути англійським, французьким чи індійським — «залежно від уподобань царя або цариці».

Вершки російського суспільства не мають індивідуальності, аристократія по черзі «то англійська, то німецька, французька чи турецька залежно від сьогоденних захоплень або примх двору, який вона намагається копіювати». Цивілізаційна відсталість химерно поєднується з агресивними домаганнями визнання — «ніякий народ на землі не має більшого марнославства, більшої гордості, хвальковитості і самолюбства, ніж росіяни — вони фарфарони і вважають себе за вищих від усього світу».

Пустопорожня велич і нагромадження багатства не засліпили подорожника, як це часто траплялося з іншими: Жермен де Ланьї узрів, що росіяни не живуть для себе — ця «подоба чесної забезпеченості, кокетства і чистоти оманлива». Багаті не відрізняються від бідноти: як «селянин, який роздобуває вазу або тріснуту чашку, ставить їх у найпомітнішому місці хатини, немов дивовижу», так в одного дворянина де Ланьї якось побачив бавовняну шапку під ковпаком, яку зберігали як щось рідкісне.

Француз глумиться з цієї недолугої манери «справити враження» — «їхні дружини вкриті діамантами, проте вони міняють білизну тільки тоді, коли вона сама їх покидає». Вирок звучить смертельний: росіянин — це «татарин Тамерлана, покритий лаком цивілізації, який злущується щомиті».

Цікаво відстежити не лише непохитні устої російської держави, але зміни у стані ворога.

В минулому лишилася «дуже велика сила схильності російського народу до самовідтворення», кріпацтво вижило лише в ментальній площині, змінилися й умови утримання рабів — родини одружених російських солдатів більше не мешкають з ними в спільному залі, а покірно чекають омріяну білу Ладу вдома.

Найістотніше преобразилася економіка «Нємитої»: залежність імперії «передусім від зборів з горілки» та практика «податку на паспорти», яку пізніше відродили у Совєтському Союзі, тепер лише історична згадка, хоча Путін активно старається. Одне із спостережень передбачило подальший успіх: «сировина в цій країні настільки дешева, що нагодувати, утримувати й озброїти людину у вісім раз дешевше, ніж у нас». Західна цивілізація охоче прийме відщепенця до своєї компанії, що так радикально змінить скрутне фінансове становище азійської почвари.

Нещадне й вбивче викриття прикінці зазнає радикального перетворення на безсовісний панегірик імператорові Ніколаю І. «Гуманний, великодушний, поблажливий, енергійний» — епітети сипляться на адресу самодержавця винятково із префіксом «най-», а й без того нічим не обмежені чесноти царського подружжя зайве звеличуються челяддю на фоні.

Мандрівник раптом відмовляється бачити в імператора ті самі недуги, що викривав у народу. Вищість царя над законом перетворюється на запоруку найбільшої благородності, жорстокість правління пояснюється «нездатністю російського народу жити інакше», а волюнтаризм і крайнє самодурство імператора — всього лиш «притаманний російському народові фаталізм».

Дифірамби Ніколаю настільки гостро дисонують з усією історією, що геть не сприймаються інакше як жарт із прихованим сенсом. Вкупі з попередніми рядками про Росію як «величезну казарму, де позбавлено права виходу геть усіх» єлейність вихвалянь можна собі пояснити лише так, що реверанс гарантував пропуск на волю, зворотний квиток додому.

Де Ланьї не перший і не єдиний, хто розвіює російську легенду, втім, його відрізняє лаконічність, гострота і точність висновків.

Якщо француз десь і хибить, то зі звинуваченнями географії та клімату — природа не винна, що варвари заполонили її простори. Проте якими б беззаперечними та влучними не були викриття літератора, цю історію творить не перо, а рушниця, чи то пак джавелін в руках українського військового — як писав де Ланьї, «що не може ввійти в голову того бидла через слово, закарбує палиця».

Врешті-решт, цей незалежний погляд європейця ще й пекуче нагадуватиме про заповіт Романа Ратушного нищення в собі російського. Імперія має вмерти назовні й всередині.

Моя рекомендація.