«Американська війна в Афганістані» вціляє у саме осереддя
Невдала спроба посіяти демократію заперечує поширене уявлення про непереможність ядерних держав, виявляє нутрощі нашого головного союзника у війні проти Росії і, хтозна, відбивається Україні значніше, ніж хотілося би.
Наре́чена автором «малопомітною» порівняно зі «травматичною» у В’єтнамі та «соромливою» у Іракові війна в Афганістані має всі шанси споважніти у майбутньому як символ остаточної капітуляції далекого від ідеалу гегемона на користь оманливої «мультиполярности», за котрою криються тоталітаризми та несвободи, відмови від проактивного утвердження цінностей на славу постправді, а за певних умов ще й тріумф єдности над розмаїттям, організації над індивідуальністю та фанатизму над цивілізацією.
Виснувати різноликі міркування дозволяє байдужа донесенню єдиноправильного погляду праця, зосереджена на якомога тверезішому осмисленню досвіду війни, неоднорідно забарвленої для автора як «темний хмарний горизонт із проблисками сонячного світла».
Тематично розлоге та лаконічне за обсягом знайомство з Афганістаном обертається майже безплідною спробою махом осягнути спотворюване іноземними вторгненнями переплетіння етносів, племен, ієрархій особистісних та організаційних. Сумлінний аналіз двох десятків років неоднорідного конфлікту принесе свої плоди трохи згодом, водночас здатний вибудувати монументальне історико-географічне панно дослідник по-дитячому капітулює на російському питанні. Традиційно для найширших кіл американського істеблішменту, котрі останні тридцять з гаком років провели у глибокій берлозі, Малкасян досі оперує поняттями часів Холодної війни, коли говорить про межування Афганістану з Росією (!), особливо абсурдне існуванням у двох найзначніших етносів власних суверенних держав.
Ментальне поглинання Таджикистану та Узбекистану давно спочилою Російською імперією далеко не найпомітніше сигналізуватиме характерну американоцентричну позицію, самокритичну та відсторонену, принциповість якої завше зобов’язує друзів, та ніколи не обмежує ворогів.
Холодна академічна нейтральність, — безумовно, одна з головних достоїнств труду Малкасяна, — неабияк спантеличуватиме сусідуванням «поміркованих рис» правління Талібану, котрий приносив («здебільшого») панування закону і порядку та «стримував на своїй території насильство», з практиками на «таджицькій» півночі, де таліби «отруювали колодязі, псували зрошувальні канали та руйнували будинки». «Зважений погляд» історика суперечитиме «звичним характеристикам талібів, яких змальовують лише як жорстоких гнобителів, недалеких і відсталих», і нехай «вони й справді були майже такими», «проте мали потяг до єдності».
Таке дивне протиставлення, серед іншого, видається продуктом поширення авторових симпатій до афганського народу на радикальне терористичне угруповання й, зрештою, вимушеним примиренням з незугарними реаліями здичавілого краю. «Талібан» поставатиме легітимним «іншим» попри виколювання очей горе переможеним і стинання голів вчителів, тоді як основний потік зауважень щодо альтернативного розгортання історії спрямовано на свідомого актора — Сполучені Штати Америки.
Оповідь Картера Малкасяна видається наперед визначеною історією падіння розмаїття перед силою монолітною та питомо ідентичнісною. Акцентування останнього направду зображає поразку Сполучених Штатів настільки невідворотною, що найсміливіша критика рішень американської влади — «а що, якби» — практично не полишає місця жодному із альтернативних сценаріїв, адже, скільки би цинічно це не звучало, неможливо врятувати спільноту, яка сама себе не бажає вберегти — опитування 2009 року показувало, що «неймовірні 56% афганців зізнаються в симпатіях до талібів», а 2010 року 83% (!) респондентів вважали виправданим насильство проти уряду «через його критику ісламу, яку начебто заохочує Захід».
2013 року група з 200 молодих жінок протестувала на вулицях столиці проти закону про заборону насильства над жінками під гаслами «Я не свідома жінка, мене не обдурять порожні гасла Заходу», 35-річна кандагарська пуштунка Малалі Ішакзай, котра реалізувалася в політиці завдяки західному втручанню з його наголошуванням на “правах жінок”, кликала талібів «героями», так само матері та дружини благословляли чоловіків поповнювати лави руху, панування якого обіцяло перетворення “другої статі” на рухоме хатнє вмеблювання. Ця рецензія збіглася у часі з появою нових обмежувальних “законів”, якими афганським жінкам заборонили говорити на вулицях і дивитися на інших чоловіків.
Нескінченне збройне протистояння вдало вписано у динамічне політичне тло, щоб збройна боротьба не виглядала замкнутою на собі діяльністю, втім долати цей шлях нелегко найперше через крайню роздробленість далекої держави — йдеться про відстежування кількох таких різних війн, де топографія регіону бойових дій взаємодіяла з племінним покривалом у ширшому геополітичному контексті.
Так, спроможність Сполучених Штатів переломити розвиток війни у Іракові надихнула американських генералів спробувати повторити успіх у Афганістані нехитрою стратегією «великого поповнення», що попри локальні успіхи оцінюється радше як затягування війни: щоб захистити 2 мільйони населення [Кандагара] і дати уряду можливість відновити владу знадобилося три роки, «тисячі американських військ, авіабаза завбільшки з невелике місто, загалом понад 650 мільйонів доларів допомоги».
Свобода — це справді надзвичайно дорого: утримання однієї людини в Іраку й Афганістану обходилося приблизно у мільйон доларів на рік, «у самий розпал великого поповнення США витрачали в Афганістані приблизно $110 мільярдів», тоді як загалом витрати на війну з 2001 по 2019 рік становили майже 1 трильйон доларів.
Пізнання нашого головного союзника у війні проти Росії гірко викриває куцість зусиль на захист України, адже та війна поглинала гігантичні ресурси заради куцих досягнень. Око раз по раз чіпляється за довгі переліки озброєння, яке зливами кидають на голови (можливо) бунтівних афганців, проти груп «з двох-трьох людей, озброєних автоматами Калашникова, РПГ й кулеметами середнього калібру» кличуть Апачі і Кайови, і F-лінійка летючих закидує кількох повстанців 450/900 кг JDAMами, а десяток Леопардів на підмогу викликають задля того, щоб ті «бронезахистом і прямими вогневими ударами допомогли б ламати глинобитні загорожі» селища Пашмул. Потужна звитяга.
Керовані авіабомби промахуються, розвідувальні дані підводять, хиблять пілоти, цивільне населення гине гине гине, і ці люди щось нині говорять про ескалацію. Червоними лініями себе теж ніхто не обмежував — 13 квітня 2017 року на бункер бабуїнів «Ісламської Держави» скинули 11-тонну «Матір всіх бомб» (MOAB).
Невивченим уроком Афганістану і дотепер видиться відсутність стратегії, що здатне приректи хоч які значні зусилля на поразку.
Розбудова демократії непослідовно поєднувалася із «винятково антитерористичною» присутністю, заборона Обами наносити [вкрай ефективні] авіаудари (окрім ситуацій крайньої потреби) не менш ніж «знищила» «значну частину афганської армії та поліції» до запізнілого скасування 2015 року, а тактика «великого поповнення» обернулася згортанням контингенту, котре щоразу послаблювали та відтерміновували — вся ця діяльність ніколи не підкорялася єдиному курсу.
Дуетом зі стратегічною неміччю видніються сумнозвісні “коричневі лінії” Білого Дому: пакистанське прикордоння захищало талібів так само надійно, як боронять від ударів далекобійною західною зброєю російські летовища, бази та промислові об’єкти. Пекельно травматична іронія полягає у тому, що порушення “червоних ліній” якраз і показувало цілковитий успіх, адже саме в результаті рейду на пакистанську територію вдалося ліквідувати Усаму Бен Ладена, і саме з порушенням суверенітету Пакистану ударом з дрона 21 травня 2016 року вбили еміра «Талібану» муллу Ахтара Мансура. «Афганістан разом з Іраком переконав американський народ і його лідерів уникати широкомасштабних інтервенцій», відтак і загибель ідеї «будувати демократії», висновує дослідник, та неоспіваним уроком постає тут і зараз у «великому поповненні» переконлива ефективність військової сили, як і спротив талібів демонструє здатність волі до перемоги долати передову світову державу.
Вивірена й різка праця блискуче заповнює одну із відчутних лакун українського книговидання.
Вітаю Наш Формат із солідним поповненням видавничого доробку і плекаю надії побачити щось незгірше про В’єтнам.
Обов’язково придбайте.
