2021-й можна кликати «роком Тоні Джадта в Україні»

На додачу до його роздумів про ХХ століття з Тімоті Снайдером та розкішної книги про Європу «Після війни» тепер українці мають змогу ознайомитися з есеями визначного інтелектуала.

Ця збірка есеїв — збірка його одержимостей. Усі вони тут: Європа й Америка, Ізраїль та Близький Схід, правосуддя, держава, міжнародні відносини, пам'ять і забуття, а понад усе — історія.

Гобсбавм. Його заангажованість та недоліки:

Першим есеєм у книзі є рецензія на відомого марксистського історика Гобсбавма, автора крилатого терміна та однойменної праці про «довге дев'ятнадцяте сторіччя». Гобсбавм уникав працювати над періодом після 1914 року через традиційні причини: ми надто близькі до подій, щоби залишатися безсторонніми (сам Гобсбавм народився 1917 року та був свідком більшості тих подій), повний обсяг інтерпретаційного матеріалу ще не доступний, тому надто рано трактувати його значення. Та зрештою не витримав і написав про «коротке ХХ століття». Джадт пише, що для пожиттєвого комуніста, який є водночас поважним науковцем, історія нашого століття становить низку майже нездоланних перешкод для інтерпретації, що й продемонструвала його робота.

Чесноти Гобсбавма походять із заангажованості, та звідти походять і недоліки: Гобсбавму й на мить не спадає на думку переглянути традиційні уявлення його молодості й потрактувати фашизм і комунізм як дещо більше, ніж випадкових і парадоксальних союзників. Гобсбавм дбає про особливий характер комуністичного досвіду, що видається дедалі неадекватнішим сьогодні, коли цей досвід залишився позаду. «Справжній соціалізм» на землях між Німеччиною і Росією удостоївся всього шести сторінок у книжці, що налічує приблизно 600 сторінок.

Проблема в тому, що Гобсбавм, як і Маркс, не надто зацікавлений маленькими державами, що особливо відгукується у читача із тих самих «маленьких держав». [Лівих] інтелектуалів дратує «щось» у «землях поміж», хоча навіть з суто аналітичної точки зору мешканці тієї «порожнечі» заслуговують на щось більше, ніж презирливі зауваження про «колективний егоїзм» словенців, хорватів, чехів та решти.

Те, що Совєтський Союз начебто обстоював добру справу, по-справжньому єдину вартісну справу, пом'якшувало його злочини в очах багатьох представників Гобсбавмової генерації. Так чи так, кінець комунізму був джерелом великого щастя для багатьох мільйонів людей, що піддає сумнівам висновок Еріка Гобсбавма — мовляв, «старе століття закінчилося недобре». З'являється спокуса поцікавитися: «Для кого?»

Норман Дейвіс і ще одна прихована історія Польщі.

Джадт більш ніж поблажливий до Гобсбавма, а вже наступному автору пощастило набагато менше. Норман Дейвіс, спеціаліст по історії Польщі, написав «Історію Європи» — солідну таку «цеглину» на 1400 сторінок, що вийшла українською у видавництві «Основи» у 2014 році. Джадт буквально знищує цю працю: у Дейвіса кумедний стиль самовихваляння, він вдається до безсоромної самореклами і навіть заохочує порівнювати себе з Ґіббоном; він не надто знається на історії мистецтва та ідей та ще менше — на розвитку економки. Дейвіс не здатен правильно пояснювати факти, а Східну Європу ставить в центр історії, тоді як решта континенту зводиться ледь не до декорацій. Джадт називає «Європу. Історію» «справжнім зразком не смаку».

Дейвіс сам жартував для захопливої публіки в Чикаго, що «Європа. Історія» була «спробою написати ще одну приховану історію Польщі». Невипадково, що єдиним правителем, якому пощастило стати героєм довідки у книжці, крім Карла Великого, є поляк. Всі обсесії, образи й акценти у книжці — польські: «Східна Європа» в цьому сенсі є лише прикриттям.

Праця «Європа. Історія» не лише переповнена помилками, невідповідностями й самовихваляннями, але вона також вражаюче традиційна. Врешті-решт — це лише ще одна старосвітська історія Європи з королями та війнами, просто з незвично великою кількістю польських прикладів. Тоні Джадт зруйнував вщент працю Нормана Дейвіса, яка вже сьомий рік збирає пилюку на одній з моїх полиць. І після такої рецензії, ймовірно, руки до неї так і не дійдуть.

Ґолдсворт. Що, якщо марксизм змішати з культурологією.

Особливе задоволення дарує критика книги Весни Ґолдсворті «Руританія: імперіалізм уяви». У цій книзі авторкиня писала про те, як Захід в особі Великої Британії «орієнталізував», «імперіалізував» та «привласнив Балкани», як «експлуатує регіон для вигоди англійської літератури». Від Джадта не сховався спосіб мислення авторкині, де «культурологія перетинається у нещасливому шлюбі з пізнім марксизмом задля зручності». Імперіалізм, який виплекала індустрія розваг, відіграє тут ту саму роль, яку відіграють більш звичні форми економічного імперіалізму у класичній марксистській доктрині.

Проблема не лише в тому, що, коли марксизм розбавляють культурологією, програють усі. Річ ще й цілковитій відсутності у Ґолдсворті будь-якого почуття гумору, найменшого уявлення про сміхотворне. Марксистський підхід дозволяє Ґолдсворті розкритикувати Захід в будь-якому випадку: коли чужинці ігнорують Балкани, вони нехтують і принижують регіон. Коли ж дізнаються про нього більше — це також недобре, адже європейці неодмінно експлуатуватимуть його образ. Джадт віддав данину авторитету Гобсбавма, але неомарксисти дратують його не менше, ніж республіканці, яструби та мілітаристи.

Критика Ізраїлю та США.

Тоні Джадт — єврей, а ще — колишній сіоніст, та Ізраїль він критикує чи не найбільше, за виключенням, хіба, Сполучених Штатів, адже він ще й американець. Як колишній сіоніст, Джадт закликає ревізувати власний етнічний міт сіонізму, який, наголошує він, початково не був притаманний сіоністам, особливого — лівого крила. Ліві сіоністи вважали, що релігія — то для харедим (ортодоксів) і для «психів» із Єрусалиму. Схоже, ці уявлення залишили відбиток на особистості, бо своїм дітям, хоч вони і не євреї (єврейство за Галахою передається лише по материнській лінії, а дружина Джадта — не єврейка), подружжя зробило лише слабку спробу прищепити національно-релігійну ідентичність, та й скінчилося це фіаско.

Критика Ізраїлю та Сполучених Штатах зливається воєдино, бо саме США Джадт звинувачує у такій розгнузданій поведінці Ізраїлю, який отримав від наддержави карт-бланш. США, мовляв, своїм правом вето в ООН завжди прикривають тили єврейської держави. Джадт пропонує США примусити до мирного життя Ізраїль та арабів, яких порівнює з українцями та поляками: вони «вигнали і убили набагато більше, але живуть не лише в мирі, а й дедалі дужче взаємодіють та співпрацюють».

Сполучені Штаті начебто не бажають піднімати незручну тему «ізраїльського лобі» через страх викликати антисемітизм, але, за версією Джадта, саме поведінка Ізраїлю викликає той самий антисемітизм, тож шкідлива не лише для нього самого, але й для всіх євреїв у діаспорі, які відтепер зазнають ворожості через політику єврейської держави. Етнічну ексклюзивність Ізраїлю, каже Джадт, мають пригасити не лише США, але й ізраїльська діаспора.

Грецька, вірменська, українська та ірландська діаспори відіграли нездорову роль у закріпленні етнічного ексклюзивізму та національних упереджень у країнах їхніх предків. Громадянська війна в Північній Ірландії закінчилась частково тому, що американський президент проінструктував ірландську емігрантську громаду у Сполучених Штатах припинити надсилання зброї та коштів Тимчасовій Ірландській республіканській армії. Якби американські євреї припинили асоціювати свою долю з Ізраїлем і використали свої щедрі чеки для кращих нагод, щось схоже могло б відбутися і на Близькому Сході.

Джадт змальовує США в нинішньому світі як спортивний кросовер, який поглинає безмежні обсяги дефіцитних ресурсів, щоб забезпечити своїх привілейованих мешканців надмірними благами, та піддає людей ззовні смертельному ризику, щоб гарантувати примарну безпеку мешканців.

Саме Штати Джадт бачить чи не найголовнішим міжнародним порушником, мовляв, вони не долучаються до міжнародних ініціатив чи угод, чи то стосовно потепління клімату, чи то біологічної зброї, кримінального правосуддя або прав жінок; Сполучені Штати — одна із двох країн (друга — Сомалі), що не ратифікували Конвенції про права дитини 1989 року. Нинішня адміністрація США (йдеться про адміністрацію президента Буша) відкликала підпис під Римським статутом, що впроваджував існування Міжнародного кримінального суду, і проголосила себе не пов'язаною Віденською конвенцією про право міжнародних договорів.

Антиамериканізм Тоні Джадта тотальний і всеохопний, інтелектуальний та майже вишуканий, і якби наш світ був ідеальним, то усе це б справді працювало. Але ж світ не такий, тож зацикленість на США усього за 15 років після написання есеїв виглядає гіпертрофованою і неадекватною. Джадт помер в 2010-у, тож це лише мої домисли, проте в його есеях не знайшлося згадок про небезпеку Китаю та/чи Росії.

Концентрація на «прозорих порушеннях» законів Сполученими Штатами не дозволила заглянути в майбутнє та побачити справжнього ворога, який нехай і входив, на відміну від США, до інституцій типу Міжнародного кримінального суду, та толку з цього мало. Саме США Джадт називав «найбільшою перепоною до реформування ООН», саме цю країну (!!!) він порівняв з СССР, який в часи Хрущова протестував проти будь-яких обмежень його суверенних «прав». «Сьогодні роль Москви виконує Вашингтон», писав Тоні Джадт 15 років тому, і зараз це сприймається просто сміховинно, хоча сміятися від цих перезакручених надемоційних порівнянь чомусь не хочеться. Гуантанамо, це, ймовірно, жахливо, але до анексії, окупації, гібридних війн, вибухів, отруєнь та шпигування на території Європи все це не дотягує навіть близько.

Ізраїль, попри усі емоційні перестороги та заклики, не став «державою-вигнанцем», радше навпаки — зміцнив відносини з арабськими країнами, тож навіть під час нинішньої війни з Палестиною вони утримуються від огульної критики держави євреїв. США справді втратили титул гегемона і більше неспроможні проводити акції на кшталт війни в Іраку, але чи стало комусь від цього краще — велике питання. Білорусь стрімко перетворюється на диктаторське гетто в центрі Європи і все, на що спроможний Захід, — санкції проти пари чиновників лукашенківського режиму.

В М'янмі військові розстрілюють населення ось вже кілька місяців, але спроможного навести лад міжнародного поліцейського більше немає. Про систематичний геноцид та утримання у концентраційних таборах мусульман-уйгурів в Китаї годі й казати — пекінського монстра, здається, похитнути не в змозі взагалі ніхто. Гуртом легко гегемона вбити, та потім починаються проблеми. Запальна віра в м'яку силу, закони, дипломатії та інституції розпадається на друзки перед жорстокою реальністю.

Висновки:

Не претендую на щось більше, ніж вкрай обмежені враження, адже як ніколи гостро відчуваю своє інтелектуальне пігмейство.

Втім, навіть критика вище вкотре виявляє чесноти цієї людини. В одному з останніх своїх есеїв Джадт писав: «Не можна писати, щоб вплинути або викликати реакцію. Так ви спотворите відгук і пошкодите цілісність самого письма. Ви не здатні передбачити того чи іншого контексту читацьких мотивів у нічим не обумовленому майбутньому. Отож, зробити можна лише одне: писати, що мусиш, що б це не означало. Це обов'язок зовсім іншої якості».

Це не просто слова — він справді так вчиняв, я пересвідчився. Можна критикувати його погляди та ідеалістичне бачення світу, але сумління — ніколи.

Я справді не погоджуюся з усіма його поглядами, але готовий померти за право їх висловлювати.

Дякую перекладачу — Софії Андрухович, за змогу насолоджуватися книгою рідною мовою.