Щербаков і його лекція всім ідіотам (тобто нам)
Сергій Щербаков — «Ніщо не істина. Стисла історія людської дурості»
Є такий вид книжок — книжки-провокації. Ти береш їх не щоб «відпочити з гарною історією», а щоб перевірити власні упередження, потестити межі своїх поглядів і, можливо, трошки розізлитись. Ця книжка — саме з таких.
Автор роздає ляпаси базовим істинам направо й наліво, іронізує, висміює, ставить усе під сумнів. Місцями це навіть дотепно. Але далі починається інше шоу — він настільки захоплюється власною правотою, що просто відмовляється бачити будь-яку іншу точку зору. Це не дискусія, а лекція в стилі «всі ідіоти, один я розумний».
Багато прикладів — тупо притягнуті за вуха, щоб укріпити головну тезу автора. Контраргументи? Інші перспективи? Та ні, навіщо… це ж зіпсує монолог. І це основна біда книги — не провокаційність (її я люблю), а однобокість і самозакоханість у власні аргументи.
Так, є кілька цікавих думок. Але між ними — такі об’єми авторського его, що читати місцями просто втомливо. Як хороший стендап, у якому забули про жарт.
Вирок: книжка провокує — це правда. Але однобока настільки, що, здається, автор сам собі підтакував, коли її писав. Я не можу радити її як щось цінне. Як тренажер на «потренувати сарказм у голові» — так, але не більше.