"У ліжку з ведмедем": як історія формувала стосунки з Росією

Книга "У ліжку з ведмедем" відкриває маловідомі сторінки історії взаємин із Росією, які залишаються актуальними й сьогодні. Завдяки свідченням європейських мандрівників, мислителів і дипломатів, автор розкриває, як у різні епохи сприймали Московію та її вплив на сусідні народи. У книзі йдеться про життя, політику та амбіції, які залишили слід у світовій історії й формували сучасне уявлення про Росію.  

 
«Infelix omnino regio — «зовсім нещасним краєм» — назвав, скажімо, державу Івана IV Грізного єзуїт Джованні Паоло Кампані. 
Учасник одного з посольств до Московії, він повернувся на батьківщину раніше за колег-дипломатів, бо захворів. Звіт про поїздку, в якому власне і вжиті слова про «нещасний край», був виданий більш-менш масовим накладом в збірці під назвою «Московська місія» лише через три сторіччя — і тим цікавішими видаються  його спостереження.
Італієць зізнавався, що був вражений величезними багатствами далеких земель і водночас напівдиким існуванням більшості її мешканців, які жили в курних хатах, вдовольнялися найгрубшою їжею (хлібом, цибулею, капустою та, якщо пощастить, напівсирим м'ясом), не мали ані шкіл, ані аптек, ані лікарів (останніх, за його словами, було два на всю державу), а великими вченими вважали людей, які просто знають абетку.
Та чи не найбільше Кампані був заскочений тим, що московити пишаються таким своїм становищем і з презирством ставляться до інших народів. Готовність коритися владі в усьому він визначав мало як не найголовнішу їхню національну рису, притаманну навіть найвищій знаті, яка при цьому хизувалася багатством своїх нарядів і насміхалася над простою одежею європейських ченців».

«Найперше він наполягав на об’єднанні зусиль з іншими європейськими державами та дипломатичній ізоляції ворога, щоб тому не вдалося відірвати від союзу окремі країни, використовуючи примару «особливих» відносин. Немирич визнавав, що деякі з потенційних союзників і справді можуть спокуситися на російську сировину, але водночас звертав увагу на залежність і самої Московії від прибутків від зовнішньої торгівлі. Тому не менш важливою він вважав економічну блокаду суперника.
Європейців, автор «Роздумів», пропонував залучати на свій бік вигіднішими комерційними пропозиціями — розширюючи насамперед експорт українського зерна. При цьому політико-економічний кругозір Немирича не обмежувався Європою — він звертав увагу на небезпеку підтримки Московії Іраном і корисливі маневри турецької дипломатії»».

«Сподіватися на те, що труднощі війни викличуть невдоволення московської верхівки чи царських підданих загалом, Немирич не радив. Бо ті, на його переконання, «ані свободи не прагнуть, ані неволі не відчувають і не уникають»».

«Про Україну Вольтер написав славнозвісні слова «завжди прагнула свободи», однак і цю фразу завершив зауваженням, що обставини все одно склалися для неї невдало».

«Можливо, тому що на півночі не спрацьовував звичний для колонізаторів рецепт — підкупити чи залякати володарів, які переконають або ж змусять своїх підданих змиритися з владою загарбників. Це був світ незалежних племен чи навіть родів, кожен з яких був вільним у своєму виборі. Не дивно, що в 1811 році російське підданство визнала лише Кабарда, зруйнована і знесилена десятиріччями воєн. Поза владою Росії залишалися Чечня і гірський Дагестан на сході та землі, заселені черкесами й спорідненими з ними народами, на заході. Упокорити «зухвальців» (чиє «зухвальство», власне, полягало лише в прагненні залишатися вільними) взявся генерал Олексій Єрмолов, безумовно хоробрий, але брутальний до солдафонства й надзвичайно ласий до слави. «Єрмоловські» способи боротьби з горцями були продовженням його характеру — він буквально тероризував їхні аули, прагнучи до того, щоб кожний напад завдавав тубільцям якнайбільше шкоди й водночас набував якнайбільшого розголосу».

«Природно, що ім’ям генерала вже невдовзі чеченці й черкеси лякали дітей, а серед російської публіки виник справжній його культ. Гучні фрази Єрмолова на кшталт «слову російського чиновника горці мають слідувати більше, ніж Корану» в столичних вітальнях викликали захоплення, проте в горах лише відлунювали ненавистю».

«Жан-Жак Руссо із сумом жартував, що Росія тепер цілком може захопити Європу, якщо захоче. А Жак Малле дю Пан називав імператрицю «коронованим тираном», що почав з узурпації влади в себе вдома і свідомо руйнує лад у Європі заради нових загарбань. Проте ці голоси тонули в морі «русофілів» на утриманні імператриці». 

«Коли Росія святкувала перемогу над Кавказом, вже тривала так звана «Велика гра» — суперництво між Петербургом і Лондоном за вплив в Азії, та й в усьому світі. Саме тоді й з’явився сумнозвісний російський вислів «англійка гадить» (з натяком на королеву Вікторію), переінакшений з гоголівського «француз гадить», популярного на початку XIX століття. Та й сьогодні в Москві мало не всі свої провали пояснюють «підступами англосаксів»».