Ексклюзивний уривок світового бестселера «Визначено наперед. Життя без свободи волі»
У коледжі ми з друзями часто переповідали одну байку. Я можу переказати її майже дослівно, адже за сорок п’ять років вона так увійшла в ужиток, що перетворилася на побутову притчу. Звучала вона так:
Колись Вільям Джеймс читав лекцію про сутність життя і Всесвіту. Опісля до нього підійшла літня пані й каже:
— Професоре Джеймсе, ви помиляєтеся.А професор Джеймс у неї питає:
— У якому сенсі, мадам?
— Усе геть не так, — відповідає вона. — Земля тримається на спині гігантської черепахи.
— Гм-м, — спантеличено мимрить Джеймс. — Припустімо. Але ж на чому стоїть ота черепаха?
— На спині іншої черепахи, — відказує пані.
— Але, мадам, — поблажливо продовжує Джеймс, — на чому ж стоїть ця інша черепаха?
На що старенька з тріумфом відповідає:
— Безглузде запитання, професоре Джеймсе. Черепахи аж до низу!
Ми обожнювали цю історію. Завжди розповідали її з однаковою інтонацією. І думали, які ж ми дотепні, ерудовані й чарівні.
Ми послуговувалися тою байкою, щоб висміяти і зневажливо пройтися по тих, хто неухильно звертав на стежку нелогічності. Сидимо ми, приміром, у їдальні, хтось раптом ляпне якусь нісенітницю, а на наші каверзні запитання відповідає ще гіршими дурницями. І тоді неодмінно хтось із нас пафосно скаже: «Безглузде запитання, професоре Джеймсе!». На що людина, яка вже не раз чула нашу ідіотську історію, безсумнівно, відповість: «Та ну вас, чим ви слухаєте? Усе цілком логічно».
Ось у чому суть цієї книжки: хоч би якою дурістю видавалося пояснювати щось за допомогою нескінченності черепах аж до низу, ще дурніше й абсурдніше вірити в те, що далеко внизу черепаха дрейфує в повітрі. Наука про людську поведінку заперечує, що черепахи можуть дрейфувати в повітрі, проте демонструє, що черепахи справді аж до низу.
Ми бачимо певну поведінку і можемо захоплюватися нею чи надихатися — або, навпаки, жахатися її. Поведінка може бути й цілком банальною, але ми сприймаємо її інакше: через призму власних сподівань. Хоч би яка була поведінка, часто виникає запитання: звідки ростуть ноги?
Якщо ви переконані, що черепахи можуть дрейфувати в повітрі, відповідь проста: немає ніяких ніг. Не було іншої причини, крім тієї, що людина просто захотіла так поводитися. Однак нещодавно науковці дали точнішу відповідь (під «нещодавно» я маю на увазі останні кілька століть): поведінку спричинила певна обставина, яка їй передувала. А звідки виникла така обставина? Її спровокувала інша обставина, що їй передувала. Нескінченна низка причин аж до низу. Черепаха не дрейфує в повітрі, а отже, ви не знайдете обставини, для якої не було б передумови. Або, як співала Марія у «Звуках музики»: «Ніщо не виникає з нічого. Так заведено».
Іще раз: ви поводитеся певним чином, або, іншими словами, ваш мозок формує певну поведінку, бо їй передувала якась зумовленість, а цій зумовленості передувала попередня зумовленість, а тій — інша, і так аж до низу. У цій книжці я спробую показати, як діє цей ланцюжок зумовленостей (детермінізм), і дослідити, як непідвладна вам біологія взаємодіє з непідвладним середовищем, щоб зробити вас собою. Коли ж люди стверджують, нібито існують безпричинові причини вашої поведінки, і називають їх «свободою волі», вони а) не змогли розпізнати чи й гадки не мають про детермінізм, що ховається на глибині, та / або б) дійшли хибного висновку, ніби езотеричні аспекти світоладу, сутність яких справді індетермінована, можуть пояснити ваш характер, моральні принципи і поведінку.
Коли почнете оперувати концепцією, що кожен аспект поведінки обумовлений попередніми причинами, ви зможете пояснити, чому виникла поведінка, за якою спостерігаєте: як уже зазначено, через дію нейронів у тій чи тій ділянці вашого мозку в попередню секунду. За кілька секунд чи хвилин до того ці нейрони активувала думка, спогад, емоція або сенсорний подразник. А за години чи дні до цього поведінкового акту ті думки, спогади або емоції сформувалися під дією гормонів у крові, які вплинули на чутливість вашого мозку до конкретного зовнішнього подразника. А перед тим протягом місяців і років досвід та середовище змінювали функцію тих нейронів: одні сформували нові зв’язки і стали збудливіші, а інші — навпаки.
Звідти ми повертаємося в перейдені десятиліття й визначаємо попередні причини. Щоб пояснити, звідки виникла така поведінка, треба врахувати, як формувалася ключова ділянка вашого мозку під впливом соціалізації й культур, коли ви були в підлітковому віці. Ще раніше на формування вашого мозку вплинув дитячий досвід, а перед тим — внутрішньоутробне середовище. Рухаючись далі вглиб, ми маємо врахувати гени, які ви успадкували, і їхній вплив на вашу поведінку.
Головна думка цієї книжки така:
Ви не владні чи майже не владні над усіма такими змінними. Ви не можете проконтролювати всі сенсорні подразники довкола себе, рівень гормонів зранку, травматичний досвід минулого, соціально-економічний статус ваших батьків, внутрішньоутробний розвиток, набір генів, ким були ваші предки — землеробами чи скотарями-кочівниками. Поясню грубо, можливо, навіть занадто грубо для більшості читачів: ми — лише сукупність випадковостей біології та середовища, яких не здатні контролювати і які привели нас до кожної миті. Коли ми закінчимо, ви повторюватимете це визначення у тривожному сні.
Ось що випливає з висновку про відсутність свободи волі. Я дійшов його дуже-дуже давно. Та навіть мені видається божевіллям сприймати її відсутність усерйоз.
Люди здебільшого теж так вважають. Переконання й цінності людей, їхня поведінка, відповіді в опитуваннях, їхні дії як учасників досліджень у царині «експериментальної філософії», яка допіру зароджується, показують, що люди — філософи (майже 90 %), юристи, судді, присяжні, освітяни, батьки та свічкарі — вірять у свободу волі, коли їм вигідно. Ба більше, в неї вірять науковці, навіть біологи, навіть багато нейробіологів, якщо їх приставити до стінки. Робота психологинь Елісон Ґопнік із Каліфорнійського університету в Берклі й Тамар Кушнір із Корнеллу показує, що дошкільнята вже стійко вірять у зрозумілий нам варіант свободи волі. І це переконання поширене (утім, не повсюдно) в найрізноманітніших культурах. Ми — не машини, вважає більшість, і ось вам наочний приклад: якщо водій і безпілотний автомобіль припускаються однакових помилок, першому перепадає більше. І ми не єдині, хто вірить у свободу волі. Дослідження, яке ми розглянемо в іншому розділі, показує, що у свободу волі вірять й інші примати.
Ця книжка має дві мети. По-перше, переконати вас, що свободи волі не існує або її суттєво менше, ніж заведено вважати, коли це вигідно. Для цього ми розглянемо аргументи розумних, проникливих мислителів на користь свободи волі з погляду філософії, правознавства, психології та нейронауки. Спробую подавати ці погляди якнайповніше, а потім пояснювати, чому всі вони хибні. Деякі з тих помилок виникають унаслідок короткозорості (в образному, а не оцінювальному сенсі) через зосередження лише на одному елементі біології поведінки. Інші є наслідком хибної логіки, наприклад, коли неможливо виявити, що спричинило Х, то вирішують, що, може, й нічого не спричинило. Іноді помилки свідчать про необізнаність чи помилкове трактування механізмів, що лежать в основі поведінки. І найцікавіше, я розумію, що такі помилки постають з емоційних причин, які демонструють, як збіса страшно не мати свободи волі. Повернемося до цього наприкінці книжки. Тож одна з моїх двох цілей — пояснити, чому я вважаю, що вся ця братія помиляється, і показати, як покращиться життя, якщо люди перестануть думати так само.
Можливо, вже зараз хтось запитає: «І як далеко ти плануєш зайти?».
Невдовзі ви побачите: дискусія щодо свободи волі переважно обертається навколо конкретних питань — «Чи справді спричиняє певну поведінку конкретний гормон, чи просто підвищує її ймовірність?» або «Чи є різниця між бажанням щось учинити і бажанням щось бажати?». Відповіді на ці запитання зазвичай і шукають профільні установи. Так сталося, що за складом інтелекту я належу до ерудитів. Я «нейробіолог», у лабораторії якого, наприклад, проводять маніпуляції з генами в мозку щура, щоб змінити його поведінку. Водночас протягом уже понад трьох десятиліть частину року я присвячую дослідженню соціальної поведінки і фізіології диких павіанів у національному парку Кенії. Виявилося, що деякі з моїх досліджень пояснюють, як стрес через бідність у дитинстві позначився на мозку дорослої людини, і це вилилося для мене у посиденьки в товаристві соціологів різноманітної спрямованості. У тусівку психіатрів я потрапив через інший напрям моєї роботи, що стосувався розладів настрою. А десять років тому в мене з’явилося ще одне хобі: я почав працювати з громадськими захисниками обвинувачуваних у вбивствах, читаючи присяжним лекції про мозок. Так я і приблудився в цілу низку різних наук, дотичних до поведінки. Що, власне, і схилило мене до висновку, що свободи волі немає.
Чому так? Річ у тім, що як терпляче досліджувати різні дисципліни, одну -логію за іншою, то зрештою знайдеться та, що забезпечить вас хибним успіхом і зімітує свободу волі сама собою. Річ також у тім, що нехай у кожній дисципліні є прогалина, яка унеможливлює імітацію свободи волі, принаймні одна з-поміж тих наук її заповнить. Тому треба копати глибше.
Важливо розуміти, що всі ці дисципліни разом заперечують свободу волі, бо вони взаємопов’язані й складають фундаментальний корпус знань. Коли ви кажете про вплив нейромедіаторів на поведінку, то також побічно згадуєте про гени, що визначають структуру тих хімічних передавачів, і про еволюцію тих генів — адже розмежувати поля «нейрохімія», «генетика» та «еволюційна біологія» неможливо. Досліджуючи вплив подій у період внутрішньоутробного розвитку на дорослу поведінку, ви автоматично аналізуєте, приміром, зміни в характері секреції гормонів чи регуляції генів, що відбуваються протягом життя. Якщо ви обговорюєте те, як особливості піклування матері про дитину зрештою впливають на поведінку дорослого, то, по суті, автоматично обговорюєте сутність культури, яку мати передає власними діями. Немає жодного просвітку, куди можливо було б утиснути свободу волі.
Отже, перша половина книжки спиратиметься на біологічні засади заперечення свободи волі. І це підводить нас до другої її половини. Як я казав, уже підлітком я не вірив у свободу волі й почував моральний обов’язок дивитися на людей без осуду чи переконання, ніби хтось заслуговує на щось особливе, жити без навички ненавидіти або качати права. Утім, мені це не вдається. Звісно, певні успіхи є, але рідко коли перша емоційна реакція на подію узгоджується з єдино прийнятним для мене розумінням людської поведінки: частіше я з ганьбою сідаю в калюжу.
Я вже казав, що вважаю безглуздим серйозно сприймати всі логічні наслідки з відсутності свободи волі. Утім, мета другої половини книжки — саме це і робити, як індивідуально, так і в розрізі суспільства. Одні розділи розглядають окремі наукові бачення, як нам відмовитися від віри у свободу волі. Інші — показують, чому деякі наслідки відкидання свободи волі не руйнівні, нехай і видаються такими на перший погляд. Деякі розділи на прикладі історичних обставин демонструють критично важливий постулат про радикальні зміни в мисленні та почуттях, які нам слід прийняти: це ж було вже.
Дві половини книжки об’єднані в одне ціле навмисно двозначною назвою: я поясню, чому свободи волі немає, і розповім, як найкраще жити із цим усвідомленням.
Роберт Сапольскі — американський нейроендокринолог, професор біології, нейронауки і нейрохірургії в Стенфорді, науковий співробітник Національних музеїв Кенії. У 2008 році отримав премію Карла Саґана за популяризацію науки. Публікується в New York Times, Wired, журналі Стенфордського університету. Автор низки книжок, зокрема «Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас», «Любовноподібні та інші есеї про наше тваринне життя», «Чому зебри не страждають на виразку».
