Якщо вам досі шкода Плутона — читайте
«Як я вбив Плутон і чому це було неминуче» Майкл Браун
Книжка, яка одразу зачепила ще на етапі назви. Ну бо як тут не зацікавитись — хто ж цей хлопець, що наважився знищити цілу планету з нашого дитинства? І головне — чому це було неминуче?
Насправді це не фантастика і не змова НАСА, а цілком щира (і подекуди дуже зворушлива) автобіографія астронома Майкла Брауна. Людини, яка спочатку відкрила десятку — ту саму «десяту планету», — а потім же довела, що і Плутон, і вона — зовсім не планети. Так-так, саме він винен у тому, що ми тепер маємо не 9, а 8 планет (і це не опечатка).
Ця книжка:
— для тих, хто хоч раз питав: «А чого Плутон більше не планета?»
— для тих, хто хоче дізнатись, як влаштована реальна астрономія (спойлер: там більше електронних листів, ніж зоряних пригод);
— і для тих, хто хоче побачити, як наука межує з батьківством — наприклад, коли координати небесних тіл співіснують із графіком годування новонародженої доньки.
А ще це книжка про те, як народжуються відкриття. І як легко можна втратити репутацію, якщо академічна доброчесність — не твій коник. Дуже чесно, без зайвого пафосу, Браун показує, що в науці, як і в житті, є інтриги, его, колаборації і несподівані союзники (іноді — навіть власна дитина).
Читати цікаво. Але варто розуміти: ця книжка — не голлівудський блокбастер. Це неспішна історія про довгу дорогу — і фізично, і метафорично — від обсерваторії до Міжнародного астрономічного союзу.
Тому на фоні чашки чаю — ідеально. На фоні очікувань екшену — не зовсім.
Висновок: книжка про зорі, написана з теплотою. І ще одна нагода зрозуміти, що справжня наука — це не вибухи і не телескопи, а кропітка, трохи самотня, але шалено цікава робота.