Пошуки життя за межами Землі
Чи самі ми в космосі?
Це питання, яке ставить собі, мабуть, кожна людина. Про це знято купа фільмів, написані книжки, а ще створені пісні.
Але якщо треба більш ґрунтовно підійти до цього питання й по-справжньому його дослідити, тут допоможе хороший нонфікшн. Наприклад, ось ця книга — «Екзопланети. Пошуки нової Землі у глибинах космосу». Її написала Ліза Калтенеґґер — австрійська астрономка, що спеціалізується на моделюванні екзопланет і пошуку позаземного життя.
І саме про цей пошук вона пише у книзі. Публікую тут дві короткі історії про те, чому інші цивілізації досі не прилетіли до нас або просто не вийшли на ґуґл-міт зв’язок, а ще про те, а як взагалі з ними говорити, якщо що?
Чому інші цивілізації досі не вийшли з нами на зв’язок?
Уявіть: ви можете відвідати лише дві планети. Перша — на 5 тисяч років молодша за Землю, а друга — на 5 тисяч років старша. Обидві мають ознаки життя й таку саму відстань від вас. Яку оберете? Коли б я не ставила це питання, більшість обирає старшу, розвиненішу планету. Припустімо, такий вибір постав перед уявною позаземною цивілізацією. За такою логікою, наша приголомшлива планета стає трохи менш цікавою. Повірте, Земля — моя улюблена планета, але технологічно ми — зовсім початківці. Так, 12 астронавтів побували на поверхні Місяця, але поки людство навіть не досягло найближчої планети, а найближчої зорі — і поготів.
Якщо є варіанти, то чи справді Земля — найкращий із них (наразі)? За оптимістичним сценарієм, згідно з яким в космосі вже давно товаришують, Земля досі перебуває на стадії борсання у пісочниці. Припущення, що якби хтось хотів вийти на зв’язок із нами, то зробив би це одразу, здається дещо хибним. Це робить Велику тишу менш моторошною.
А як спілкуватися з іншопланетними цивілізаціями?
Якщо ми колись знайдемо іншу цивілізацію, з якою зможемо поспілкуватися через радіосигнали чи видиме світло, що є значно швидшими за космічний корабель, я часто міркую над тим, які питання поставити. І як питати? Навряд чи вони розумітимуть англійську, китайську, іспанську чи якусь із тисяч інших мов нашої планети. Такий досвід зведеться до, скажімо, розмови людини з медузою. Я пробувала. Не вразило. Тоді медуза була зовсім близько. Я бачила й могла доторкнутися її (та завагалася), прагнула почути будь-який можливий звук від неї, щоб вивчити її мови (безрезультатно).
Зауважте: я не експертка з міжвидового інформаційного обміну, хоча у світі існують науковці, що вивчають комунікацію, між, наприклад, дельфінами, китами, шимпанзе й собаками, — у них, мабуть, виходить краще. Щоб розуміти інші види, потрібно спостерігати за їхніми діями та візуальними сигналами, а ще трактувати звуки. Це нелегко. Уявіть, наскільки тяжче ось так зрозуміти цивілізації, яких навіть не бачиш. Спроби розвиненої міжзоряної цивілізації поговорити з менш розвиненою — це як намагатися розкусити рухи зграї риб: динамічні, послідовні, навіть красиві, але наміри однаково — незрозумілі.
Хай людство лише пробує комунікувати з іншими видами, цивілізації, що подорожують космосом, усе ж таки мусять мати щось спільне з нами. Аби віднайти інші цивілізації й спілкуватись крізь космічні відстані, вони мають розуміти, як працює космос. І хоча людство випробувало різні способи, від ворожінь на кавовій гущі до здогадів, та є лише один точний метод зрозуміти, як рухаються планети, працюють космічні апарати чи поширюються радіосигнали, — науковий.
Він із вами не церемониться і не хвилюється за ваші очікування, та це його найбільша сила: з новими фактами находять нові ідеї — на зміну застарілим уявленням. Науковий метод змушує мати справу лише із правдивою інформацією — дороговказом для будь-якого виду, що хоче знайти нові планети, надсилати й отримувати повідомлення, ба більше — винайти безпечний спосіб мандрувати космосом.